0
0
У Сполучених Штатах Америки нещодавно пройшов щорічний Тиждень заборонених книг – агітаційна кампанія американських бібліотек, видавництв і книгарень проти цензури в літературі та вилучення книг суперечливого змісту з бібліотек і торговельної мережі.
У Америці цей захід спирається на Першу поправку до Конституції США, яка встановлює свободу вираження думок.
А 10 травня – День спалених книг у Німеччині. Дойчланд відзначає його з 1947 року як нагадування про події 1933-го, коли в багатьох містах Райху нацисти спалили десятки чи навіть сотні тисяч книжок під гаслом “звільнення від ненімецького духу”.
1995 року у Берліні було споруджено такий собі книжковий меморіал – приміщення з пустими книжковими полицями.
Пам’ять про книжки… Нікому не здається, що День спалених книг – це дуже символічно? Це майже те саме, якщо не більше, що День розбитих надій, День знищених життів, День втраченої совісті… Адже кожна книжка – це певна частина чи й ціле життя її автора. А спалена книжка – це не лише удар в автора. Це акція проти тих людей, які цієї книжки не прочитають. Не отримають знань. Не відчують емоції. Не збагнуть ідей і прагнень. Не зростуть на цілу книжку.
Скільки десятиліть у нас триває День спалених книг? Мабуть, десь стільки ж, скільки вже минуло від того травневого дня у Німеччині. Навіть довше, бо спалення наших книг почалося ще у 1920-х. Хоча ні, у 1876-му. Чи 1863-му? А може ще раніше – зі знищення Переяславського договору, з переписування руських літописів на догоду правителям “Третього Риму”?
І це Україна зараз забороняє книжки десятками назв, і Україна цензурує журналістські матеріали, Україна, чиє слово досі не оговталося від кількасотлітніх заборон, чия мова досі перебуває під страшенним пресингом “братів” і “сестер”. Чи не час вже перестати палити книги?
Володимир Криницький
