0
0
Незважаючи на численні оголошення перемирень і ще численніші оголошення перемоги на фронті неоголошеної російсько-української війни, практично щодня на сході країни гинуть люди, як військові, так і цивільні.
Ідучи за трендом “прозорості”, урядові, військові, поліцейські відомства та громадські організації раз-по-раз видають в ефір нову інформацію, часто – з розряду щонайменше “для службового користування”, а іноді й таємну. Нерідко намагання “експертів” та журналістів донести до аудиторії сенсацію стає причиною розголошення конфіденційних даних і призводить до смертей.
З іншого боку – там, де слід казати правду, компетентні органи воліють брехати. Зокрема, це стосується втрат особового складу Збройних Сил України, кількості загиблих і причин загибелі.
Так, 21 вересня ц.р. начальник Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних Сил України Ігор Воронченко повідомив, що втрати за весь період проведення антитерористичної операції, включаючи анексію Криму, склали 1915 осіб, з них бойових – 1757 осіб.
Невдовзі після цього, на початку жовтня ц.р., вже Головне управління військової служби правопорядку ЗСУ відзвітувало про втрати за час АТО. Як повідомили в прес-службі відомства, за час проведення операції загинули 1430 українських військових, 171 військовий скоїв самогубство, що склало майже третину від небойових втрат української армії (усього небойових – 597).
Уже десь поділося 485 загиблих, зате значно зросла кількість небойових втрат.
Аж ось нещодавно, 10 грудня, у відповідь на інформаційний запит Міністерство оборони видає нову статистику. На їхню думку, станом на 16 листопада 2015 року втрати військовослужбовців Збройних сил України склали 2075 осіб, а небойові втрати склали 233 особи, з яких в результаті самогубства померли 85 осіб.
Ви бачите, яке чудове жонглювання… ні, не цифрами – життями! Зі 171 кількість смертей від самогубства скоротилася вдвічі, загалом небойові втрати скоротилися вдвічі, а загальна кількість загиблих то росте, то зменшується, то знову росте.
Кому потрібна така маніпуляція?
Дослідження німецьких психологів і соціологів показали, що самогубство серед ветеранів – біда, яка подовжує воєнні втрати на десятки років після закінчення війни (Between Mass Death And Individual Loss: The Place of the Dead in Twentieth-Century Germany. Berghahn Books, 2013). Втрати Німеччини в Другій світовій війні не обмежилися загиблими на полях боїв та небойовими втратами протягом 1939-1945 років. Десятки тисяч колишніх солдатів і офіцерів покінчили з собою через нестерпність повоєнного буття і несприйняття оточення.
Досі ніхто не знає, скільки вояків Червоної армії вчинили самогубство протягом війни і після неї – це закрита статистика досі. Але, скажімо, Ентоні Бівор у книжці “Падіння Берліна, 1945” пише, що навіть в останній рік війни, коли крах нацизму був очевидний, серед радянських військових було чимало самогубців.
Нещодавно у Хорватії опублікували дослідження про самогубства серед бійців і ветеранів Війни за Незалежність 1991-1995 років. За роки війни в Хорватії загинуло від 13 до 16 тисяч осіб разом з цивільними жертвами. З початку війни і до кінця 2015 року покінчили з собою 2734 учасника війни. Дослідники наголошують: понад 2000 самогубств сталося вже після закінчення бойових дій, адже щороку від 100 до 120 ветеранів вчиняють суїцид, і кількість самогубств зростає.
Воєнні травми дуже болючі, особливо важко ведеться тим, що повернулися з війни інвалідами – а тепер вони нікому не потрібні. Бойові дії закінчаться, люди більше не гинутимуть від куль і снарядів, але лічильник воєнних втрат цокатиме й далі, бо багато теперішніх молодих сильних хлопців не зможуть нормально жити з травмами неоголошеної війни. Війна героїчна і пафосна лише в кіно, в реальності ж вона брудна й злочинна.
Чи допоможе своїм захисникам держава, яка вже зараз вважає загиблих не героями, навіть не людьми, а – цифрами, які можна перетасовувати, змінювати, про які можна цинічно брехати? Відповідь очевидна: ні.
Я не знаю, навіщо Міноборони вигадує такі фокуси, навіщо занижує кількість втрат, чому не кажуть правди громадянам речники, секретарі рад, міністр оборони і президент. Але точно знаю, що вони мають якусь мету, і точно не шляхетну. Те ж, що чекає на демобілізованих вдома, лише утверджує переконання, що вдячність держави буде безмежна – тільки ніхто не знайде, за якою межею вона починається.
Не знаю, як вам, а мені від цього боляче.
Володимир Криницький
