0
0
«Душа москаля» — так називається одна зі статей головного ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова.
Якщо Тарас Шевченко є пророком української нації, то серед багатьох апостолів новітньої української національної віри Д. Донцова можна сміливо вважати першим з них. Саме у нього провідні ідеї українського націоналізму, висловлені пророком, набувають форм точних, влучних, майже математичних означень.
Ми маємо війну на сході України, ми втратили частину своєї території на півдні України. Як назвати те, що відбувається? Чому це відбувається?
«Якщо назва помилкова, то слово не досягає мети. Якщо слово не досягає мети, то нічого не можна зробити правильно. Якщо нічого не можна зробити правильно, то ритуали приходять у безлад, а покарання не відповідає злочину. Коли покарання не відповідає злочину, ніхто не знає, на якому він світі. Отже, якщо хтось щось задумав, він має пояснити задумане. А коли хтось щось накаже, то має бути той, хто це виконає. Там, де людей пов’язує мова, величезне значення має точність. Не можна залишати нічого, що породило б невірне тлумачення» (Конфуцій).
Нам кажуть: те, що відбувається, називається антитерористичною операцією (АТО). Таке означення не варто навіть коментувати.
«Бунтуватися проти охлялої сили — це можуть москалі. Але їх «природний стан» — це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий, як Петро І або Сталін, коли він такий, як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають» (Д. Донцов).
Які варіанти дій у Путіна? Тільки весь час підвищувати ставки у грі, яку почав, аж до того, поки подальше підвищення стане неможливим. Його перемога неминуча, якщо ми не зрозуміємо, що він блефує, і зійдемо з дистанції. Його крах так само неминучий, якщо його блеф стане цілком зрозумілим. Найстрашніше для нього — виявити слабкість перед очима власного народу. Він його добре знає. Він йому належить. Уважно подивіться на нього анфас і в профіль.
Путіна часто називають диктатором. Я розглядаю цей посил як намагання перекласти всю відповідальність за все на одну людину. Головною рисою кожного диктатора є не якась внутрішня надпотуга, а вміння стати виразником сподівань широких народних мас. Вміти сказати народу те, що він хоче почути. Вміти зробити те, що він хоче побачити. Вміти подарувати мрію, за яку він пішов би на великі жертви. На моє переконання, за диктатуру несе відповідальність не диктатор, а народ. Ми воюємо не з Путіним і не через Путіна. Останній просто робить усе, аби сподобатися своєму народу. Тут доречно навести слова царя Миколи І: «Деспотизм ще існує в Росії, бо він становить основу мого правління, але цей деспотизм погоджений з нацією».
«Кат, Іван ІV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недішлого царя, задушили в казематі, як щура… Петро І душив, кого хотів, але недотепу, Петра ІІІ, скинули з трону і теж задушили… Твердий Микола І перевішав «мятєжніків», але «мятєжнікі» за-стрілили плохенького Миколу ІІ» (Д. Донцов).
Від себе додам. Я не є великим прихильником М.С. Хрущова, але саме він відкрив табори, почав масово будувати житло, зробив селян громадянами країни, надавши їм паспорти, зробив багато для демократизації країни. Ви коли-небудь чули хоча б від одного москаля бодай одне вдячне слово на його адресу? І я не чув. Сталін створив ГУЛАГ, знищив десятки мільйонів людей, перетворив селян з вільних людей навіть не на кріпаків, а на справжніх рабів, втягнув країну у безпрецедентну за втратами війну. Чи доводилося вам зустрічати москалів з портретами Сталіна? І мені доводилось. Ми воюємо з москалями, але не з кожним окремо, а з їх колективним несвідомим — душею, уособленням якого є їхня держава — Московія. Ця війна — війна між Московією й Українською державою.
«Ось цієї психіки московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна відчитати навіть на обличчі кожного пересічного «русскава чєлавєка»: є на тім обличчі щось невиразне, неозначене, нерішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам того не знає, приглядається: коли ви вівця — кинеться на вас, коли вовк — хвіст під себе» (Д. Донцов).
А хіба не в такий час максимального послаблення державних інститутів нашої України ми втратили Крим? Чому спочатку саме Крим? Тому, що відсоток москалів на півострові перевищує 50%. Чому лінія фронту на Донбасі зупинилась там, де вона зупинилася? Тому, що москалів по той бік фронту також приблизно 50%.
Далі я надам слово Олексію Заводюку — вихідцеві з Донбасу:
«Чому Донбас так категорично проти України?
Донбасу категорично неприйнятна Україна як вільна країна.
На Донбасі ненавидять українську мову не як мову, а як ідею. Справа не в мові, а в сенсах, які в неї вкладаються. Ідеологічно українська — це мова свободи, російська в розумінні Росії — мова ковбаси. Донбас має своє бачення, як слід жити:
Свобода в обмін на ковбасу.
Влада краде, і це не добре і не погано. Це просто даність. Більше того, можливість красти — це шанс для люмпена вискочити з болота у князі швидко і без зусиль…
Ми не зможемо переконати цих людей, оскільки їх вибір цілком усвідомлений і раціональний.
Вони прекрасно розуміють, що не користуватимуться ні свободою, ні демократією, ні європейським вибором. Тому відкидають це як непотріб.
Примиритися з Донбасом після війни не вийде, оскільки ці люди будуть ненавидіти Україну за те, що ми не дали їм можливість жити так, як вони бажають.
Тільки війна це не проти Донбасу, а проти воровського, феодального совка, виплодком якого є Донбас».
Але хіба це сказано тільки про Донбас? У наведеному цитуванні не вживається термін національність — натомість совок. Але якимось дивним чином концентрація совка по території України майже збігається з концентрацією москалів. А може, набратися сміливості і чесно припустити, що москаль через історичні причини і є найкращим уособленням совка у всій його цілісності?
Тут доречно звернутися до видатного російського філософа Миколи Бердяєва: «Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що бурлить в душі кожного москвина… Більшовизм це природний синтез Івана ІV (Грозний) з К. Марксом». Або до не менш видатного російського письменника Федора Достоєвського: «Соціальні катаклізми та терори, зриви в духовну безодню, насильницький перерозподіл «за справедливістю», при якому безчинствує злодійство та розбійництво, лежить у природі російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні як окремій особистості, так і цілому народові». Або до російського письменника і революціонера Олександра Герцена: «Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну владу, то вони своїм катівством значно перевищать царську охранку».
Подібне цитування можна було б продовжити й далі, але досить і цього. Душа москвина до 1917 року була упокорена імператорською владою, яка не була москвинською, а, швидше, німецькою за походженням, за культурою, за близьким оточенням імператорської родини, за складом тогочасної еліти. 1917-й став переломним. Це була справжня народна революція. Попередня еліта, разом із середнім класом, була винищена або витіснена за кордон. До влади прийшли представники широких народних мас, переважно з найбідніших і найнеосвіченіших прошарків і переважно з Московії. Оскільки демократія — це влада народу, то Радянський Союз сталінських часів був найдемократичнішою країною світу. Звідки ж тоді патологічна жорстокість тої влади? За відповіддю можна звернутися до російського письменника Максима Горького: «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість. Тут кажу не про винятки, а про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість, з її диявольською вигадливістю, з її, я б сказав, естетичною вишуканістю». Але ж ми звикли, що демократія — це багатопартійність і всі інші свободи. Така демократія — це витвір суспільства з потужним середнім класом. Вона існує там, де існує такий середній клас. Там, де переважна більшість населення зубожіла і неосвічена, існує лише демократія більшовизму, неперевершена за масовістю підтримки. Тож будьмо обережнішими з демократією. Вона буває різною. Зміни на краще в Радянському Союзі відбулися починаючи з часів М.С. Хрущова зі становленням нового середнього класу радянського зразка.
Як нам бути далі? Повертаємося до класика. «Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація (ствердження) своєї Правди, — лише тим зломимо Москву перш у своєму серці, а там і «на нашій, не своїй землі» (Д. Донцов). Ще одна цитата: «Про цей бунт народу-раба сказав Петро І: «сія саринь нічем кромє жесточі унята бить не может». А хто ж, як не він, знав свій народ?» (Д. Донцов).
На питання, чому відбуваються всі ці трагічні події, в центрі яких опинилася Україна, відповідь у назві статті Дмитра Донцова, у сфері ірраціонального — через «загадкову душу» москвина.
«Не слід боятися змін. Найчастіше вони відбуваються, коли необхідні» (Конфуцій).
Валерій Швець,
професор
