0
0
Проїхавши Росію зі зйомками та гастролями вздовж і впоперек, вдалося познайомитися з багатьма людьми, які стали близькими – і митцями, і пересічними росіянами. Але зараз шлях до Росії варто закрити.
Це констатувала в інтерв’ю Радіо Свобода актриса Ада Роговцева. І пояснила: коли тебе називають «бендерівкою», не визнають існування України, іншого варіанту немає. Є у Росії митці, ставлення до яких не змінилося, однак довелося перегорнути «багато-багато сторінок тих відносин, які були ціле життя». Ада Роговцева також висловила свою думку про те, чи не були марними жертва «кіборгів» і голодування Надії Савченко, хто може взяти у свої руки українську державу й що хорошого було в часи «застою».
Олександр Лащенко: Адо Миколаївно, Ви 8 березня взагалі відзначаєте, це свято? Чи це такий «совок»?
– Ні. Я не думаю, чи «совок», чи не «совок». Але і за «совка» я ніколи не відмічала. Мені здається, що ми рівні, по-перше, і треба як жінці піклуватися про чоловіків, так і чоловікам про жінку. І якийсь спеціальний день, який для цього, мені здається, необов’язковий. Але це початок весни. Тому поздоровити одне одного з весною, подарувати квіти ніколи не зайве.
– Я Вас залюбки з цим і вітаю! Дуже дякую, що Ви прийшли у студію Радіо Свобода!
Але при всій щирій повазі до Вас, мені здається, Ви – одна з найвідоміших жінок в Україні, але є ще одна жінка, яка зараз змушена сидіти за гратами за межами України – Надія Савченко. Вона припинила все ж таки сухе голодування. І це дає надію, що все ж таки повернеться в Україну живою. Не можна сказати, що вже неушкодженою, але, принаймні, з мінімальними втратами. Надія, можна сказати, як донька Вам за віком. Молода людина…
– Може, й онука.
– Цей приклад – це, дійсно ж, не зі сторінок книжок, не з фільмів, отака людина в Україні є. Жертва не марною буде для України, зрештою, як Ви вважаєте?
– Жертви ніколи не бувають марними. Мені так здається. Тому що навіть той, хто стає жертвою, стає прикладом для тих, хто оцінює цю жертву. І це завжди досвід. І це завжди… На превеликий жаль, така біда з нею сталася. І це наша загальна біда.
Я думаю, що стільки молитов, скільки полетіло до Господа Бога, щоб захистити нашу донечку, нашу дівчинку, то не часто буває випадає на долю людини.
Аби була жива! Аби стало сил у спільноти, світової спільноти, тому що ми вже на свої сили не дуже розраховуємо, на превеликий жаль, щоб її звільнити і захистити.
Я передала їй свої книжечки про своє життя, про життя свого чоловіка. І навіть це така наївна дія, але я вірю, що вона повернеться і колись зніме зі своєї книжкової полиці мою книжку і щось згадає, ці всі сумні-сумні дні, коли вона була недоступною.
– Насправді віримо, що повернеться Надія і буде з нами.
– Вірю. Вірю!
– Буквально через кілька місяців, як стало відомо, що вона опинилася у полоні (тобто це літо 2014 року), Катерина Степанкова, Ваша донька, була в ефірі Радіо Свобода. Моя колега Ірина Стельмах цікавилася в неї цими благодійними акціями, виставами, «Варшавська мелодія-2». Подивимося фрагмент цієї розмови.
Ірина Стельмах: Ваша мама, вона зараз як активний захисник, можна сказати, майданівців, вона ставала на захист як хлопців, студентів із Карпенка-Карого, так і Надії Савченко, вона виходила на Майдан, вона зверталася з особистим закликом до Путіна, як вона сприймає ці події?
Катерина Степанкова: Зараз час, на жаль, хлопчиків, які стоять. Це чоловічий час. Жінки в цей час можуть тільки допомагати, годувати і, на жаль, оплакувати і підтримувати тих, хто оплакує. На жаль, це не жіночий час.
Я не кажу про Надію. Я не кажу про тих дівчат, які там мають отой фах, щоб не бути там зайвими, не бути проблемою для чоловіків.
– Дійсно, Ваш внесок дуже великий. Ви постійно їздите…
– Я Вам скажу, що ми вчора грали виставу. І на виставі було 26 волонтерів і волонтерок. Але це були особливі волонтери. Це були майже всі ті, хто пішов після того, як загинули їх близькі.
Я мала честь бути присутньою на вечері «кіборгів», які загинули. Це були їх батьки. І, знаєте, мама плаче, мама після того, як поховає дитину, наче й не живе. Але я не можу забути, коли стояли на сцені, їх викликали на сцену, молоді, ну 40, 45, до 50-ти років батьки загиблих синів. І вони були такі безпорадні, як маленькі діти, і плакали, тільки що не вголос. І це велика-велика біда батьків, які гублять своїх дітей, яких вже не повернеш.
Я з репетиції приїхала. Я кажу сьогодні на репетиції: чому ж я така виснажена сьогодні? Тому що ми так наобнімалися і так наплакалися вчора після вистави. І, звичайно, найбільшою нагородою є те, що жінка підійшла, обняла мене і тихенько-тихенько на вушко каже: ви знаєте, я сьогодні вперше плакала з іншого приводу, бо сліз тих вже немає, є тільки вовче виття, а не через втрату, а тут я поплакала над чиєюсь долею, над якимись такими вигадами речами. Але, якщо ти граєш і стараєшся донести до людей чиюсь біду і поплакати над чиєюсь бідою, то воно буває полегшенням для своєї.
Я щаслива, щаслива, що вчора всі дівчатка були. І хлопці були вчора. Вони мені всі, як діти. Ну, крім двох-трьох жінок, які ближчі до мого віку. І ми прожили цей післявиставний десь годинку-дві.
– Ви не припиняєте цю діяльність, так?
– Ну, аякже? А хіба можна зараз жити інакше?
– При тому, що особисто Ви були до останнього часу в Росії однією з найпопулярніших актрис, дуже часто знімалися. Тепер усе? Ви не можете там зніматися?
– Я працювала в Росії 60 років – з 18 років. Мене запрошували. І я грала у виставах і знімалася в кіно.
– Шлях тепер закритий до Росії?
– Ну, так. Через те, що я працюю, як вони кажуть, на «бендерівців» і сама – «бендерівка». Але це не вони мене закрили. Це я закрила для себе можливість працювати. Тому що, коли продюсер ще півроку тому мене покликав, каже, що приїжджай, тут же вистави, треба, щоб ти грала! А я кажу: а, скажи мені, до кого я буду звертатися своїм відкритим серцем, своєю душею? Вони мене почують? Вони вважають мене своєю… Вважали до якогось часу. Але зараз я не можу їх вважати своїми, тому що вони проти моєї землі.
– Це правда, що проти Вас у Росії порушили кримінальну справу?
– Цього я не знаю. Там кажуть так. Я не дуже цікавлюся, тому що найближчі плани… Я не думаю, що мене приведуть туди якісь доріжки.
– У Вас багато в Росії знайомих – Ваших колег: митців, акторів, режисерів. При цьому, що Ви були змушені припинити зйомки в Росії, чи припиняється Ваша творча співпраця? Є приклад – незадовго до Майдану, як Ви з Романом Віктюком працювали. «Лісова пісня». Є змога далі з паном Віктюком далі продовжити співпрацю?
– Зараз немає. По-перше, Роман дуже хворий. Ми ж з ним вже старі. Ми з ним майже одного віку. По-друге, він зараз, мабуть, якось там вирішує свої проблеми.
– Він мешкає у Москві.
– Так. Він працює у Москві вже багато-багато років. І я хочу сказати, що я не знаю, як зараз ставляться до мене ті, хто був мені майже рідним. І ми працювали дуже багато і з петербурзькими акторами, і з московськими акторами. І всю Росію я проїхала вздовж і впоперек. І дуже багато людей, які стали мені близькими. То я у своєму серці не закрилася для них. А як вони себе поводять? Що вони говорять? Що вони думають? І як вони ставляться? Як до мене особисто – це не так важливо. А саме до того, як вони ставляться до українців, до України, до тієї ситуації, яка склалася? Тому що є ж дуже розумні люди – і Биков, і Єфремов, і можна називати і називати – Шендерович і Улицька.
– Ахеджакова.
– Ну Лія – то взагалі.
– То є такі російські митці: Говорухін, Кобзон, вони, м’яко кажучи, дуже різко щодо України відгукуються.
– Я не хочу, я не можу, я не маю права думати, що вони нерозумні, але вони заангажовані. Мені так здається. І я не думаю, що вони стовідсотково отак думають.
– Микита Михалков…
– Ну Михалков – то є такий. Я його дуже люблю як митця. І багато років він був моїм кумиром. Але, знаєте, от продружив з людиною років з 25, а потім вона тебе зрадила – значить, закривається ця сторінка, перегортається. Так я перегорнула багато-багато сторінок, на превеликий жаль, тих відносин, які у мене були ціле життя.
– Адо Миколаївно, у цьому зв’язку митець в умовах війни, яка, на жаль, не припиняється на жоден день, може бути взагалі аполітичним?
– Тут треба розібратися, що таке політичний, а що таке аполітичний. Мені здається, що якщо ти – громадянин, якщо ти любиш свою землю і своїх людей, свою сім’ю, свою мову, своє мистецтво, свою історію, якщо ти це любиш, то ти вже не аполітичний. Якщо ти не байдужий до долі свого народу, до долі тих людей, з якими ти працюєш, з якими живеш, то ти вже не аполітичний.
А приймати якусь ідеологію, приймати якусь політичну таку лінію, то, мені здається, митцеві це не корисно.
– Деякі росіяни, не з тих 86%, які підтримують Путіна…
– Мені здається, що це трошки перебільшено.
– Ну, добре. Але є в нього велика підтримка. Погодимося.
– Так.
– І з тих, що самі себе репрезентують, як аполітичні, за мир ніби, то читаєш деякі їхні відгуки на деякі програми Радіо Свобода, наприклад, то складається враження, що вони до кінця не усвідомлюють, що після того, що сталося з весни 2014 року між Україною і Росією, вже колишньої ситуації ніколи не буде. Вони це не усвідомлюють. При цьому щиро.
Ви теж погоджуєтеся з тим, що «Рубікон пройдено» – Україна і Росія – все вже: не буде того, що було до Майдану, до війни?
– Ви знаєте така страшна історія. Я зараз начиталася і Жаданівський «Луганський щоденник», я багато начиталася всякого-всякого. І про Чеченську війну. То воно таке хитке. І так треба дивитися пильно-пильно, щоб захистити і зберегти державу. Пробачте вже за такі високі слова. Не розмінюватися на якісь такі незначні речі, на якісь стосунки людські і на, і на, і на. А саме, всім зберегти державу! Тому що ми знаємо, історія велика, і як одна країна раптом – гоп! – зникала або переходила під контроль іншої країни.
Я довго живу на світі. Так сталося. І хочу ще трішечки пожити, щоб побачити, що наша держава витримає оце, те, що зараз випало на її долю. Колись актриса, дуже популярна, коли ми тільки вибороли незалежність, на творчому вечорі звернулися до глядачів, перед якими ми сиділи (а нас там було чоловік вісім – акторів), і сказала: «Ну, что єто тут ваша нєзальожность, как ви с нєй то управляєтєсь – ми пасмотрім-пасмотрім!». Я викреслила цю жінку зі своєї уваги, зі свого життя. Але їх багато.
– 10 років тому, наскільки я пам’ятаю, Ви, Адо Миколаївно, були доволі оптимістично налаштовані, коли був перший Майдан, Віктор Ющенко. Не тільки Ви, а більшість українців були на початку тоді так налаштовані. На жаль, вийшло те, що вийшло. Янукович і так далі.
– Але я так вийшла і на другий Майдан. І я вийду і на третій Майдан.
– Навіть так? Тобто Ви оптимістом залишаєтеся?
– За людей! Я ж виходжу за людей.
– Просто день тому на Вашому місці у програмі Радіо Свобода «Ваша Свобода» сидів політв’язень радянських часів, психіатр, правозахисник Семен Глузман. Напевне, Ви знайомі з цією людиною. Людина, яка сім років у політичному таборі сиділа, три роки – у засланні, й теж оголошувала голодування, її насильно годували тоді. І зараз, через стільки років, він, людина, яка має повне моральне право має давати оцінки, дуже песимістично налаштований щодо того, що відбувається в Україні, з цією так званою «елітою», яка скористалася у тому числі плодами Майдану.
От у Вас немає такого песимістичного відчуття?
– Я взагалі не є песимістична людина, я вірю в краще. Я вірю, що викарбуються ті люди, які зараз ще, може, не готові взяти державу у свої руки, молоді люди і немолоді люди. Прийде ця наснага для того, щоб щось зробити.
Мені здається, що впадати у песимізм не можна, тому що це ні до чого не призведе. А коли в тебе є онук, якому 24 роки, внучка, якій 16 років, і онук, якому 4 рочки, то про який песимізм ми можемо говорити? Про який? Ми просто не маємо на це права. І чим більше нас буде, оптимістів, не тих, що просто базікають, що все буде «харашо» і нічого не роблять, а потихеньку-потихеньку робитимемо свою справу, справу серця, справу душі, справу розуму, не будемо байдужими до того, що відбувається, то підростуть. Хоча би не було цієї війни, щоб дати змогу зміцніти тим душам і тому розуму, який ніколи Україну не підводив. Тобто він підводив, звичайно, але хочеться, щоб цього вже не було.
– Позавчора мені пощастило поспілкуватися з Вахтангом Кікабідзе. Теж у чомусь схожа на Вашу доля. Він теж не бере участі…
– Та він раніше почав це.
– Після тієї війни, яку Росія проти Грузії вела – у 2008 році.
– Він так само поставив за свій народ.
– Я у нього поцікавився під час цього інтерв’ю: як він вважає (адже він став відомим, як і Ви, ще в радянські часи, при всіх проблемах СРСР, при Брежнєві, при дисидентах, та ж сама психіатрія і так далі, але «Міміно», найвідоміший фільм, вийшов у розпал так званого «застою») при всій принциповій прогрузинській його позиції, як він оцінює ті часи?
Вахтанг Кікабідзе: Єдине, що я пригадую в системі «серпа і молота», то це духовність. Тоді духовність таки у людей була. І люди так чи сяк одне одного любили. Схоже, з нами щось відбувається в принципі. Якась зараза пішла, очі похмурніли у людей. Це все з політикою пов’язано. Розумієте?
– Коли Ви були тоді, Ваша молодість, Костянтина Петровича Степанкова…
– Може, через те, що спротив був такий. Всі бачили, що так не може бути. І розумні люди збиралися, спілкувалися. І оце те коло, яке було і навколо Вахтанга, і навколо…
– Параджанова.
– Ну, Сергій! Це та була кухня…
– Миколайчук. Можна згадувати…
– …з якої я взагалі не вилазила. І були оці такі осередочки духовності. Я не думаю, що це було так вже й скрізь. Так само, як і зараз. Тут ти з духовною людиною спілкуєшся, крок зробив і думаєш: о, Господи, де ж ти живеш? Що ти чуєш? Воно поруч. Через те я кажу, що духовність не має бути закритою, і та духовність не має бути якоюсь такою – один для одного, духовний для духовного, а треба йти далі, далі, щоб ці кола, ці хвилі розходилися і розродилися, і розходилися.
Люди готові сприймати щире слово, люди готові сприймати відкриту душу. І це треба робити. Ну, митці своєю роботою. Політики (!) своєю роботою.
У мене була творча зустріч нещодавно. Пробачте, що я це скажу. Це не для того, щоб себе похвалити абощо. Але ми говорили з людьми десь години зо дві. Я була на сцені. Після того підійшов до мене священик, який поруч службу відправив, і каже: я відправив службу, прийшов до вас – знову на службу. Мені здається, що це найвища винагорода, коли ти таке чуєш. Чому? Тому що не можна виходити, щоб себе показати або щось таке розказати, або чимось здивувати, або розсмішити, або, або, або. Треба говорити з людьми, як при Богові. Так, як воно є. І дуже поважати тих людей – і грішних, і святих, всіх, які живуть коло тебе.
– Крім численних Ваших ролей (Ви – геніальна актриса) у Вас є учні, прекрасні учні, які так само відстоюють принципову позицію щодо України. Олексій Горбунов, Ахтем Сеїтаблаєв… Можна перелічувати далі.
– Але то не мої учні. Це мої друзі.
– А, Костянтина Петровича!
– Мого чоловіка.
– Але Горбунов знав Вас, як ще вчився в Інституті Карпенка-Карого. Він розказував теж у студії Радіо Свобода.
– Так. І це з мого поштовху він пішов в актори.
– Дійсно, просто спілкуєшся з такими акторами, дуже відомими митцями, і вони завжди згадують Вас, завжди тепле слово на Вашу адресу кажуть.
– Я дуже люблю талановитих людей. Дуже ними дорожу і спілкуванням з ними, і слідкую за тим, як вони працюють. І це велика-велика радість. І це постійне навчання, тому що я в них вчуся. Вони сьогодення сприймають…
Я взагалі не можу жалітися, тому що я завжди сприймаю сьогоднішній день як сьогоднішній день, а не вчорашній, і як наступний день – що він дасть. У мене немає розмежування на покоління. Я живу сьогодні з людьми, які мене оточують.
– Російський (знову змушений це згадувати) режисер Володимир Бортко. Він хоч і народився в Росії, але вчився в Інституті Карпенка-Карого. Зняв такий вже антикомуністичний фільм «Собаче серце», що дивуєшся, що зараз цей режисер – член Компартії Росії. І Ви у нього знімалися…
– … він якраз вступав у партію, коли ми зі Ступкою знімалися у нього…
– При тому, до фільму Бортко, анонсуючи цю кінокартину, казав: це буде українська поетика, це твір Гоголя, який проукраїнський. А потім, вийшло, багато хто констатував, що насправді це було знято при всій майстерності акторів, які там знімалися, Вас, Ступки…
– Мене там мало. Там Ступка був головний.
– Так. Але це було зроблено на догоду цьому ідеологічному підходу – «русский мир», оцієї ідеологеми.
– Шукають хлопці, шукають дівчата своє місце і держаться за нього, і тримаються, і, як кажуть в Росії, «тримають ніс за вітром».
– Банальне запитання, але не можу його не поставити. Які вистави, які творчі плани? Що Ви будете робити? Можете відкрити секрет?
– Я останні роки працюю зі своєю донечкою, з Катериною Степанковою. Вона – режисер. І коли мені зараз пропонують якусь виставу, то я кажу: я не можу, тому що у мене вже свій режисер до кінця мого життя.
Чому? Тому що ми вже кілька робіт зробили. Я з нею зробила. І мені це комфортно. І вистави ці мають життя і успіх у глядача, і критики не дуже лаються. І це мені радо. Радо не тільки тому, що мені комфортно, а тому, що актори, які працюють, а нас багато ж коло Катерини, вони її не тільки люблять, а й шанують, поважають і хочуть з нею працювати. Дуже часто підходять і говорять: ну, хоча б маленьку роль, мені однаково, аби увійти в це коло твоєї режисерської уваги.
Для мами це щастя. А для мене як для актриси – це зараз єдина можливість. Вік такий і обставини такі, і такі задуми у Катерини, що тільки вистачило б мого часу, щоб це здійснити.
– Обов’язково має вистачити! Сьогодні не 8 березня, Ви не дуже шануєте це свято, сьогодні 12-е, але…
– Позавчора мені подзвонив один хлопчик і каже: я вітаю вас, Адо Миколаївно, з весною, дай Боже, щоб ви ще одну зустріли! Ти чуєш? Та він мені тільки одну подарував!
А у Лесі Українки дядько Лев у «Лісовій пісні», коли настала осінь, сумно дивиться на цей ліс і на Мавку і каже: дай Біг, іще весни діждати!
А мене є такий віршик: «Буде і буде ще весна весною, ще одтане серце – треба жить. Піснею обернеться ясною в нашій долі ця нестерпна мить!» То я думаю, що ці нестерпні миті минущі, а весни вічні.
– Щоб багато-багато у Вас їх було!
– Дякую!
– Я додаю до цього побажання, яке Ви навели. Здоров’я Вам!
Олександр Лащенко
Радіо Свобода
