Я стверджую, що росифікація триває і посилюється. Головний її мотив полягає в тому, що бувають, мовляв, такі собі “російськомовні українці”, які дуже люблять Україну, і навіть більше, ніж українськомовні.
На підставі цього, значить, не треба поширювати українську мову, бо ж і російська для українця – цілком норм. Он і Гоголь був українцем, а говорив і писав російською, і Шевченко залишив прекрасну російськомовну спадщину, і навіть Леся Українка написала стіх по-русскі. А Булгаков? “Бєлая гвардія” – це ж навіть воїни АТО згадують з ностальгією в окопах (якщо вірити телеканалу “Україна”).
І видатний Владімір Даль був українцем, бо родився у Луганську, і мало не козак з роду, а говорив російською, та ще й написав цілий словник великоруського діалекту української мови. І так наші російськомовні українці цього Даля люблять, що майже в кожній навколомовній бесіді згадують.
Тільки от біда – сам Даль про співвідношення мови й національності висловився дуже чітко: “Ни прозвание, ни вероисповедание, ни самая кровь не делают человека принадлежностью той или другой народности. Дух, душа человека — вот, где надо искать принадлежности его к тому или другому народу. Чем же можно определить принадлежность духа? Конечно, проявлением духа — мыслью. Кто на каком языке думает, тот к тому народу и принадлежит. Я думаю по-русски” (Мельников П.И. Воспоминания о Владимире Ивановиче Дале // Русский вестник. – 1873. – № 3. – С.340).
Отак однією фразою ікона стилю руйнує всі намагання обґрунтувати існування “російськомовних українців”. Така невдачка…
Олесь Верес