0
0
“Діти осені” – зворушлива й химерна історія про любов і всі складнощі, які в житті від неї бувають.
Патологоанатом Марко Чович живе з дочкою Марією. Його дружина, науковець Маша, постраждала під час експедиції у Болівії. Відтоді ні чоловік, ні дочка її не бачили, маленька Марія навіть стала забувати, яка вона на вигляд. Єдине, що нагадувало їй про маму – таємничі листи без зворотної адреси, які дівчинка регулярно одержувала вже кілька років. Але радості вони не приносили, бо дитині все більше здавалося, що мами вона ніколи не побачить.
Доглядати дочку Маркові допомагає подруга Лідія, безнадійно закохана в головного героя. Схоже на те, що й сама Чович небайдужий до жінки, але думка про Машу не дає йому змоги розпочати стосунки з іншою. Коли все ж між Марком і Лідією доходить до фізичної близькості, чоловікові ввижається його дружина, яка просить відпустити її і жити своїм життям.
Слід сказати, що глядачі так і не отримають відповіді на запитання, що насправді сталося з Машею Чович. Деякі деталі слугують натяки, що Марко знає про її загибель. З іншого боку, він платить одному хлопцеві в Болівії, який “розшукує” там сліди зниклої жінки. Під кінець фільму головний герой просто скаже дочці, що мама вже ніколи не повернеться. Очевидно, тривале безрезультатне очікування знесилило й дівчинку, і вона просто зрадіє тому, що є Лідія, яка може залишитися з ними замість мами.
Власне, Лідія вже давно замінила Марії маму, вона дає їй поради про те, як поводитися з хлопцями, що робити в школі, допомагає з уроками і робить інші речі, що зазвичай належать до материнської компетенції. Дивно, але Марко не дуже квапиться демонструвати свою вдячність Лідії. Чоловікові дуже складно: він любить свою дружину, але його тягне й до подруги.
Кохання… Що таке кохання? Про нього говорять так, наче хтось це знає. Ти з кимось тому, що любиш, чи просто не хочеш самотності? Чи тому, що хтось потрібен тобі? Ти колись про це думала? Що таке кохання? А закоханість? Скільки триває закоханість? І що зробити, щоб когось розлюбити?
Фільм досить важкий своїм психологічним навантаженням, може, навіть драматичним навантаженням, але вельми цікавий як артефакт сучасної хорватської культури. Ми не дуже добре знайомі з тим, як живуть такі близькі нам за ментальністю й мовою хорвати, а шкода. Сучасне хорватське кіно, як і сучасна література – одна з можливостей ближче пізнати це чуже життя.
На жаль, стрічка вийшла трохи “рвана”: поряд із чудовими зразками операторської роботи, як от кадри подорожі Маркового батька з майбутніми родичами автомобілем із Загреба до їхнього дому, є й геть несмачні сцени, за своїм виконанням дуже схожі на продукції якогось “Film.UA”, наче зняті з телеекрана. Можливо, це через те, що виробник фільму – Хорватське телебачення, хоч картина й не телевізійна, а кінематографічна. У кожному разі, часом зображення відверто дешевеньке.
Допитливого глядача засмутить відсутність чіткої кінцівки. Зрозуміло, що Лідія таки “стала мамою” Марії, але де ж поділася Маша Чович? Загадка залишається загадкою.
Слід сказати, що знімальна група постаралася не прилизувати акторів, не робити з них “фотошопних” моделей. Ми бачимо всі вади облич героїв, розуміємо, що це реальні люди, емоції не ховаються під пластиковими масками. А виконавці головних ролей, навіть школярки Марії, не переграють – я не Станіславський, може, саме тому їм вірив, але, як на мене, зіграно на досить високому рівні.
Незважаючи на деякі недоліки, раджу прихильникам психологічного кіно, особливо центральноєвропейського, переглянути цю стрічку. А як ще один девіз фільму навів би репліку психолога, котрий консультував Марка Човича після трагедії з Машею:
Я потрібен дружині й синові, а не нормальним людям, які вважають, що божеволіють.
Діти осені (Djeca jeseni)
Країна: Хорватія
Прем’єра: грудень 2013
Режисер: Горан Рукавіна (Goran Rukavina)
Виконавці головних ролей: Леон Лучев (Leon Lučev), Юдіта Франкович (Judita Franković), Анамарія Мандич (Anamarija Mandić)
Володимир Криницький
