Чому необхідна дерусифікація

Read Time:3 Minute, 21 Second

На 24-му році незалежності, українська влада нарешті почала декомунізацію. Та досі не зважилася на дерусифікацію, хоча русифікація тривала у п’ять разів довше, ніж комунізація, і тому є значно глибшою проблемою.

Декомунізація показала, як корисно називати речі своїми іменами. Влада лише визнала історичний факт: комуністичний режим був так само тоталітарним і злочинним, як і націонал-соціалістичний (нацистський). І завдяки цьому визнанню з адміністративних будівель почали прибирати радянську символіку (зокрема, на шпилі Верховної Ради нарешті замість зірки було встановлено тризуб, а на парламентських воротах радянські герби були замінені українськими). З вулиць і площ українських міст, селищ і сіл почали зникати пам’ятники комуністичним вождям, а з карти України – топоніми на честь цих вождів, “країни рад” і “великого жовтня”. А ще українці, нарешті, перестали святкувати 23 лютого – “день радянської армії” під виглядом “дня захисника вітчизни”.

Однак зважившись порвати з комуністичним минулим, Україна досі не порвала з минулим імперським. Комуністична імперія була лише продовженням російської імперії, яка послідовно вбивала все українське: спалювала гетьманські столиці, знищувала Січ, закріпачувала селян і козаків, забороняла всі прояви української культури: мову, книги, школи, театри, культурні товариства, клуби, газети, навіть українські імена при хрещенні. Як за часів царя, так і при совєтах замість усього українського насаджувалось російське, російськомовне. Незважаючи на це, в незалежній Україні влада уникала навіть розмов про дерусифікацію, оскільки боялась зіпсувати стосунки зі східним сусідом. Але така страусина тактика Києва лише сприяла відродженню імперських амбіцій у Кремля.

Зараз Росія щосили намагається відродити імперське минуле, самостверджуючись через знищення України. Під лозунгами “російської весни” і “руского міра” окуповано Крим і більшу частину Донбасу, де тепер систематично викорінюється все українське. Тож замість продовжувати ховати голову в пісок, необхідно на державному рівні оголосити політику дерусифікації.

Ця політика повинна поєднувати законодавчі й інституціональні заходи. У законодавстві треба назвати речі своїми іменами і визнати історичний факт: русифікація була протягом віків і залишається зараз основою російської імперської політики, направленої на знищення української ідентичності. Путін чітко назвав свою мету: “Росіяни і українці – це взагалі один народ”. Публічне заперечення факту русифікації, виправдання русифікаторської політики, як і заперечення існування української мови, пропаганда знехтуваних навіть російською наукою фальшивих теорій про “малоросійську говірку” і “український діалект російської мови”, друк і розповсюдження літератури й прокламацій подібного змісту – усе це повинно потрапити в Адміністративний і Кримінальний кодекси.

Про важливість інституціональних заходів свідчить діяльність Українського інституту національної пам’яті, який, по суті, став мотором декомунізації у всеукраїнському масштабі.

Для дерусифікації потрібен свій мотор – Національний інститут української мови

На цей інститут необхідно покласти два основних завдання. По-перше він повинен вивчати прояви і наслідки дискримінації української мови і насильницької русифікації українців з XVII ст. і до наших днів, знайомити через ЗМІ з результатами своїх досліджень широкі верстви населення, приділяючи особливу увагу просвітницькій діяльності у східних і південних регіонах (у тому числі й на окупованих територіях). По-друге, інститут повинен узяти на себе підтримку і координацію громадських ініціатив, державних і місцевих програм, направлених на популяризацію української мови, особливо в молодіжному середовищі.

Зараз подібною діяльністю займається виключно громадськість. Серед багатьох прикладів можна згадати проект “Переходь на українську”, який до Дня святого Валентина створив відеозаклик “Мені здається, час настав”. Зворушливий ролик розповідає історію молодої сімейної пари з Донбасу, яка вирішила перейти на українську: “Кохана, ти впевнена, що хочеш це почати зараз? Якщо так, можна починати!”

У Харкові 21 лютого, в Міжнародний день рідної мови, стартував проект “Мовомарафон”, організований Світланою Охович разом із “Фундацією регіональних ініціатив”. Акція тривала три тижні і зібрала 822 учасники, які зважилися перейти на українську і по кілька разів на тиждень виконували мовні завдання. У планах організаторів – зробити “Мовомарафон” регіональним або навіть всеукраїнським. “Хоча у нас є елементи квесту, флешмобу та інших уже відомих форматів, проект доволі унікальний. І інтерес до нього великий”, – говорить Охович.

Необхідна державна програма для школярів “Я переходжу на українську”. Спочатку робимо один день, коли всі у школі говорять по-українськи, потім можна повторити через місяць і т. д. Але це повинна бути програма із залученням справжніх авторитетів для детей із числа музикантів, спортсменів, героїв війни з російськими окупантами: “Хочете зробити щось для перемоги над Путіним – говоріть між собою по-українськи”. До речі, серед дорослих цей заклик теж знайде відгук.