0
0
Рівно п’ять років тому покинув цей світ Дмитро Юліанович Онкович – поет і людина совісті.
Можливо, є сенс спершу навести кілька слів з листування Василя Стуса: “Оце 2-го грудня обговорювали в Спілці молодих: Н. Кащук, Д. Онковича, В. Стуса і М. Холодного. <...> Не знаю, що писатимуть у звіті, але це смішно: 5-6 студентів КДУ возводили Миколу в генії. Це були писані декларації (Холодний — геній – народ — партія — комунізм). Отакий плели ланцюжок. Можна гадати, що нас трьох — не обговорювали, хоч насправді найкраще прозвучав у залі — Дмитро Онкович. <...> Дмитро Онкович – таки славний поет”. Очевидно, не дуже вичерпна характеристика, навіть і не докладна, але ж вельми промовиста, чи не так?
Подейкують також, що славетний Максим Рильський колись під час зустрічі зі студентами КДУ імені Шевченка прочитав добірку віршів Онковича, надруковану в університетській газеті, і вимовив: “Славного ростите поета…”
Біографія Дмитра Онковича вкладається в кілька сухих рядочків довідкового видання НСПУ. Дмитро Юліанович Онкович народився 27 грудня 1934 року в селі Турчинці Городоцького району Хмельницької області. Після закінчення школи служив у лавах Радянської армії, працював на Донбасі у шахтах. Пізнувато, аж у 29 років закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював кореспондентом РАТАУ (нинішній Укрінформ), редактором у видавництві “Молодь”, завідував відділом преси Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами, був редактором поезії письменницького журналу “Вітчизна”, тривалий час працював відповідальним секретарем журналу “Українська мова і література в школі”.
Мало це чи багато? З якого боку поглянути. Ні радянська влада, ні українська не обдаровували його своєю ласкою. А він цього й не хотів. Писав у одному зі своїх віршів:
Був поет,
І поета не стало —
Намазали губи
Поетові салом…
Постійно повторюю слова теж покійного вже Анатолія Дімарова, що справжній письменник має перебувати в опозиції до будь-якої влади. Очевидно, що й Дмитро Онкович дотримувався такого принципу.
Зате між людей, що знали його, з ким він дружив чи навіть просто приятелював, залишив Дмитро Юліанович по собі добру пам’ять. І зараз часто згадують його товариші, особливо ще одне майже кредо:
Сто друзів,
Та ще надійних,
Щирих.
Чого бажать, допоки і не вмру?!
Якщо не сто,
Ну,
То бодай чотири —
Оті, що винесуть труну…
І кажуть в таких випадках: “А пам’ятаєш, ще як Онкович був живий…”
Остання збірка поета “Совість” мала шанс вийти значно раніше, не 2011 року. Вона вже була готова до друку, і на це навіть знайшовся спонсор – один політик. Та ба – дізнавшись, хто фінансуватиме видання, Дмитро Юліанович відмовився від публікації. Не дала йому совість видавати “Совість” коштом політика з нечистими руками.
Він тисячі наївних обібрав
І лиш одному в шапку
привселюдно кинув.
І замість того, “щоб ти, злодій, згинув”,
Хтось “благодійником” його назвав!
Позиція? Безперечно. І вчинок. Небагато серед сучасних письменників знайдеться таких, що відмовляться від виходу своєї книжки з принципових міркувань. А Онкович – міг.
Володимир Криницький
