0
0
України української за нас ніхто не побудує. Обслуговування українською нам ніхто не подарує. Поваги до себе нам ніхто не прищепить. Тільки самі, все самі.
Наприкінці 80-х минулого століття новочасна визвольна боротьба народів радянської імперії перебувала приблизно в однакових початкових умовах. Скажімо, український Народний рух створився лише на півроку з гачечком пізніше, ніж “Рух” найрадикальнішої республіки СРСР Литви – “Саюдіс”. Але зразу треба зазначити, що в “Саюдісі” було понад 180 тис. членів (з населенням республіки до 4 млн. душ), а в Україні – щонайбільше 60 тис. А населення в УРСР було, як ми всі пам’ятаємо, понад 52 млн.
Найважливішим об’єднавчим чинником у Литві було що? Мова. Уже тоді, з кінця 80-х литовець, зайшовши в крамницю і почувши там: “Кульочік нада?”, нордично цідив крізь зуби: “Російська свинюко, їдь додому!..”, і йшов до іншого закладу. За тиждень там уже не було жодного покупця. Що робили в таких обставинах українці? Казали: “Нада, спасіба”.
Якщо литовець зустрічався з українцем – от з якогось дива вони відчували певну душевну спорідненість з нами, навіть не збагну чому – від радше згадував усе, що знав з українського лексикону, додавав жести й англійські слова, але волів не вдаватися до окупаційної мови. І був страшенно вдячний, якщо українець з ним спілкувався так само – литовсько-сурдо-англійською мовою.
Ми обурюємося тим, що нас зневажають, нас не обслуговують державною мовою, але… Для скількох торговельних закладів неповага до українськомовних клієнтів вилилася в збитки? Мабуть, для жодного. Ми не готові відмовитися від послуг і товарів шовіністичних магазинів. Але за нас цього ніхто не зробить. Нам самим треба почати поважати себе. Згадати, що таке та Гідність, про яку ще й досі так багато говорять.
Максим Орлович / www.facebook.com
