0
0
Чи справді виборці такі ірраціональні й хибно поінформовані, що вибирають найгірше, як це можна припустити після результатів виборів в Італії, референдуму про вихід Великої Британії з ЄС і обрання Дональда Трампа президентом США? Якщо це так, на чому наполягає більшість лібералів, то очевидним наступним кроком має бути обмеження громадян у праві вибору.
Ян-Вернер Мюллер
(Jan-Werner Mueller)
Результати виборів в Італії, де популісти й крайня правиця дістали найбільшу підтримку, голосування про вихід Великої Британії з ЄС і перемога на виборах Дональда Трампа тільки посилюють упевненість в тому, що стверджують ліберали: громадяни заслуговують влади, яку мають. «Пересічні громадяни», згідно з таким поглядом, ірраціональні й хибно поінформовані, тому обирають найжахливіші варіанти з можливих. Дехто йде далі й приписує їм прихильність до антидемократичних лідерів. Справді, як стверджує одна з нових книжок, проблема в тому, що «Народ проти демократії».
Такий діагноз глибоко помилковий. Фокусуючись на індивідуальних людських переконаннях, ми не звертаємо уваги на структурні причини сучасних загроз демократії. У підсумку з новочасного піднесення популізму виводимо хибні висновки. Якщо справді виборці некомпетентні й антиліберальні, очевидний наступний крок – скасувати їхні права впливати на суспільні рішення. Але замість відступу до технократії нам варто було б зосередитися на специфічних структурних проблемах, які уможливили зростання впливу популістів.
Існує чимало доказів того, що громадяни насправді не так добре поінформовані, як це мало б бути згідно з теорією демократії. Особливо в США – політологи продемонстрували, як різко реальний колективний виборець відрізняється від образу громадянина з підручника. Але вибори – не іспит на громадянство й не захист магістерської дисертації в галузі суспільного управління. Виборці не зобов’язані мати ґрунтовні знання і вподобання з кожного політичного питання; загальної обізнаності й здатності орієнтуватися в повідомленнях суспільних авторитетів – політиків, журналістів, чи, боронь, Боже, експертів – цілком достатньо.
Проблема з’являється, коли громадяни починають розглядати кожне питання винятково через призму партійної приналежності – коли, наприклад, достовірність кліматичних змін залежить від того, республіканець ти чи демократ. Ще гірше, коли партійна ідентичність стає такою сильною, що ніякі аргументи з іншого боку не сприймаються.
Трампа обрали не як представника інтересів білих антиглобалістів з низових осередків партії, а як лідера руху за збереження наявного порядку. Ще задовго до його появи ця партія – і її прихильники в правих медіа – почали демонізувати опонентів, закликаючи своїх однодумців ні в якому разі не голосувати за «соціалістів європейського типу» й інших непритаманних Америці потвор. У підсумку навіть ті республіканці, які визнають невідповідність Трампа посаді президента, проголосували за нього.
У США поляризація – не об’єктивне відображення культурних розбіжностей; бодай частково це все ж таки результат усвідомленого політичного проекту, в рамках якого еліта розділяє суспільство заради політичних, а нерідко – й особистих вигод. Зрештою, поляризація – це також великий бізнес, що видно з прибутків «Фокс Ньюз» і інших подібних медіа.
Оглядачі, які стверджують, що Європа поділена на ліберально-демократичний захід і схід, де глибоко неліберальний електорат привів до влади популістів, припускаються тієї самої помилки, пояснюючи всі політичні події у термінах культури. І бачачи авторитарні ознаки, вони кажуть, що саме цього виборці «насправді хотіли».
Але згадаймо важливі вибори в Угорщині 2010-го й Польщі 2015-го: як зазначила моя колега Kim Lane Scheppele, виборці тоді зробили саме, що диктує їм теорія демократії у двопартійній системі. В Угорщині погані економічні результати й корупція дискредитували найбільшу ліву партію – отже, час голосувати за другу сторону. У Польщі правоцентристська «Громадянська платформа» досягла значних економічних успіхів, але стала надто самовдоволеною після стількох років у владі.
У 2010-му Віктор Орбан проводив кампанію не з обіцянками змінити Конституцію, ослабити громадські організації і кардинально звузити плюралізм у ЗМІ. Навпаки, він виставляв себе компетентним християнським демократом. У Польщі «Право і справедливість» (ПіС) щосили намагалася виступати як консервативна партія, яка просто хоче забезпечити більше прав для сімей з дітьми.
Багато хто пам’ятав гнітюче й неоднозначне враження від прем’єрства лідера ПіС Ярослава Качинського у 2006-2007 роках. Але Качинський тримався далі від головної сцени, віддавши іншим чільні ролі в кампанії. Навіть зараз він формально звичайний депутат Сейму – хоч одночасно й смикає за потрібні ниточки з-за куліс.
Одразу ж після приходу до влади популісти на зразок Орбана починають тотальну культурну війну. Заради «об’єднання нації» вони розділяють суспільство й через контроль над ЗМІ маніпулюють громадською думкою з метою подальшого перебування у владі.
Як і у США, слід не побиватися щодо «авторитарних схильностей» народу, а боротися за структурними проблемами, які уможливлюють успіхи популістів. Наприклад, не все, що популісти кажуть про «невдачі» – неправда; так само не завжди помиляються ті, хто вважає, що певні державні інституції діють в інтересах окремих груп чи осіб. Але ці щоденні проблеми мають висвітлювати й розглядати ЗМІ й політичні партії. При цьому ЗМІ й партії в багатьох країнах очевидно не виконують своїх завдань і потребують системної перебудови.
Певна річ, краща громадянська освіт теж допоможе. Ця освіта протягом десятиліть все скорочується, оскільки не дуже вписується в освітні програми, ґрунтовані переважно на стандартизованих тестах. Правильно організована громадянська освіта потребує багато часу, забираючи таким чином ресурси у предметів, які можуть дати швидкий і безпосередній економічний результат. Одначе громадянська освіта критично необхідна молоді для усвідомлення своїх розбіжностей і визнання співгромадян легітимними противниками в демократичних конфліктах. Культурні розбіжності нікуди не дінуться, але якщо люди навчаться з ними жити, популісти втратять змогу використовувати їх як політичну зброю.
Переклад з англ. Володимира Криницького
