0
0
Немає справи благороднішої, ніж рятувати людські життя, подавати руку допомоги тим, хто стоїть біля краю і відчуває на собі крижане дихання смерті.
Чимало вчених, лікарів присвятили своє життя боротьбі з невидимим, часто ще не вивченим ворогом, щоб змусити його відступити і навіть запобігти найменшій можливості появи знову. Одним з таких вчених був наш земляк Микола Федорович Гамалія – 17 лютого виповнюється 160 років від дня його народження.
Микола Федорович Гамалія походить зі старовинного козацького роду, що бере початок, як вважається, від полковника Григорія Висоцького, який перебував на дипломатичній службі у гетьмана Богдана Хмельницького. Чи то за успішні переговори з турецьким султаном, то чи за богатирську статуру, Висоцького прозвали “Гамалекк”, що по-турецьки означає “носій важких предметів”. Міцним здоров’ям і силою вирізнялися і інші представники роду Гамаліїв. Дід Миколи Федоровича Михайло Леонтійович був штаб-лікарем і майстерним хірургом. Батько, гвардійський офіцер, брав участь у війні 1812 року і в наступних походах російської армії в Європу. Після війни з Наполеоном він подав у відставку і потрапив до Одеси, де спочатку очолював митницю в морському порту, а пізніше тривалий час очолював міський комерційний суд. Мати Кароліна Вікентіївна Докс, у дівоцтві Вадецька, після смерті першого чоловіка Федора Докса стала дружиною Федора Гамалії. У них було двоє спільних дітей, старша донька Софія і Микола.
Микола народився 17 лютого 1859 року в Одесі, він був дванадцятою дитиною в сім’ї. Родина мешкала на Канатній вулиці, 14. На жаль, цей будинок не зберігся, на його місці розташований педагогічний коледж.
Виховували хлопчика “по-солдатському”. День починався о п’ятій ранку – ранкові самостійні заняття, гімназія, читання і вивчення іноземних мов у вечірній час. Знання німецької, французької, англійської та латини дуже допомогло майбутньому вченому в подальшій науковій діяльності. Гамалія дуже багато читав – спочатку Купера, Майн Ріда, Жуля Верна, Вальтера Скотта, потім описи подорожей і історичних подій. Ще в молодших класах Гамалія познайомився з книгою Фарадея “Історія свічки”. Вона багато в чому визначила його вибір. Микола Федорович писав у своїх “Спогадах”: “Вона справила на мене глибоке враження і назавжди прищепила любов до природознавства. Дорослішаючи, я став читати твори з фізики, хімії, біології. В останніх класах я прочитав книгу Грота “Про співвідношення фізичних сил” і, вже добре знайомий з фізикою, перейнявся значенням закону збереження і перетворення енергії. Я ознайомився з дарвінізмом за популярною книжкою Ралле, а потім став захоплюватися творами Спенсера, який відкрив переді мною світ еволюції”.
Після закінчення приватної гімназії Гамалія успішно склав випускні іспити (з 25 випускників їх витримали тільки 4) і вступив до Новоросійського університету на природниче відділення фізико-математичного факультету.
Це була епоха великих відкриттів у природознавстві – закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови живих організмів, еволюційної теорії Дарвіна, відкриттів в астрономії та геології. Відкриття обговорювали на семінарах, лекціях, які в університеті читали Сєченов, Ценковський, Мечников. Ідея еволюційного розвитку захопила не тільки численні галузі науки, руйнуючи застарілі уявлення, але раптом стали очевидними зв’язки між різними явищами в хімії, фізиці, біології – вона заворожила студентів і, особливо, допитливого Миколу. Можливо, тоді й виникла у майбутнього вченого думка, яка круто змінила подальшу долю, спрямувавши його інтереси спочатку в область біохімії, а потім і медицини. Розглядаючи зміни форм організмів як окремий випадок еволюційної теорії, Гамалія припустив, що обов’язково повинен змінюватися і склад організму. Назвавши майбутню науку про еволюцію живої речовини матеріологією, він прийняв рішення поповнити свої знання вивченням біохімії в Страсбурзькому університеті, в лабораторії Гоппе-Зейлера.
На другому році навчання в університеті помер батько. Микола важко переживав втрату рідної людини: батько був йому не тільки другом, а й помічником, порадником. Так почалося самостійне життя – без батьківських вказівок і керівництва. Три роки поспіль він їздив до Страсбурга під час літнього семестру, де відвідував лекції і семінари з біохімії, а потім і з інших медичних спеціальностей. Тут була виконана його перша наукова робота, присвячена дослідженню впливу кисню на бродіння і гниття. Коли експериментальна частина вже підходила до кінця, Миколу викликали додому: захворіла мати. Але Гоппе-Зейлер завершив досліди і опублікував результати, згадавши ім’я молодого автора.
Ще в Страсбурзі Гамалія вирішив продовжити свою медичну освіту, і після закінчення університету зі ступенем кандидата наук в 1881 році вони з матір’ю поїхали в Петербург, у Військово-медичну академію. Непривітно зустріла їх столиця, на вступному іспиті з анатомії абітурієнт заразився черевним тифом і дуже тяжко хворів, пропустивши практичні заняття з загальноклінічних дисциплін. Але його все ж прийняли одразу на третій курс.
Після закінчення академії у 1883 році молодий лікар повернувся додому, в Одесу, де влаштувався ординатором у клініці нервових хвороб О.О.Мочутковського. Тоді ж, натхненний роботами Пастера і відкриттям фагоцитозу Мечниковим, він влаштовує вдома мікробіологічну лабораторію.
Працюючи з Мечниковим, Гамалія допомагає йому в отриманні чистих культур для досліджень фагоцитозу і одночасно освоює мікробіологічні методи.
У клініці нервових хвороб він проявляє себе як талановитий лікар, глибоко і серйозно осмислюючи проблеми пацієнтів. Вивчаючи дію слабких подразнень на відновлення чутливості в паралізованих кінцівках, він конструює апарат, здатний виробляти тривалі мінімальні роздратування, і відчуває його на хворий, отримуючи приголомшливий результат, – після дворічного перебування в клініці з повним паралічем нижніх кінцівок, пацієнтка одужує. Але продовжити заняття невропатологією Гамалії не довелося – життя розпорядилося інакше. У 1885 році Пастером було зроблено успішне щеплення проти сказу, і товариство одеських лікарів за рекомендацією Мечникова відряджає молодого лікаря в Париж для ознайомлення з методом приготування вакцин.
І ось Париж, вулиця Ульм. Тут, у Латинському кварталі, розташувалася бактеріологічна станція Луї Пастера. З’явившись на станції, Гамалія побачив групу приїжджих, які постраждали від укусів скажених собак. Лікар опитував хворих, робив відповідні записи в журнал. З цього списку і приймав хворих Пастер, а його співробітники виконували щеплення проти сказу за розробленою ним методикою. У другій половині дня, звільнившись від прийому хворих, вчений прийняв гостя.
– Мені писав про вас професор Мечников, думаю, що у нас вийде плідна співпраця, – підбадьорив вчений молодого бактеріолога.
Привітний прийом окрилив гостя, але незабаром йому довелося розчаруватися. На думку Пастера, відкривати пункти вакцинації проти сказу в інших країнах не було сенсу. Він обґрунтував це тим, що в недосвідчених руках новий метод щеплень може бути неправильно застосований, отже, і дискредитований. З цим важко було не погодитися. Гамалія вже встиг переконатися, що найменша неточність у приготуванні вакцини може стати фатальною. Але з іншого боку, чи в змозі Пастер і його співробітники вилікувати всіх хворих, що прибувають з різних країн? Саме життя вирішило це питання.
Гамалія дійшов висновку, що вакцина має позитивний ефект тільки до зараження. Пастер високо оцінив здібності молодого лікаря, про що і повідомив в листі до Одеси, даючи згоду на відкриття прищеплювальної станції.
11 червня 1886 року в Одесі спочатку в помешканні Гамалії на вулиці Канатній відкрилася перша в Російській імперії і друга в світі станція для щеплень проти сказу. Через два місяці дослідники переїхали у виділене їм приміщення на вулиці Гулевій, 4 (тепер Льва Толстого). Незабаром завдяки роботі Мечникова й Гамалії ця лабораторія стала відомою в багатьох країнах. Сюди приїжджали хворі з Петербурга, Сибіру, з Кавказу, навіть з Туреччини та Австрії. Лікарі з різних губерній відвідували станцію, де навчалися досвіду роботи. В результаті повсюдно стали виникати подібні станції, на їх базі – бактеріологічні лабораторії, а потім інститути з вивчення інфекційних хвороб і розробки методів боротьби з ними.
У цій лабораторії велися науково-дослідні роботи з вивчення чуми, холери, туберкульозу, сибірської виразки. Але головним завданням були щеплення від сказу, завдяки чому Гамалія зібрав величезний практичний матеріал, що дозволив йому удосконалити вакцини, описати паралітичну форму сказу, невідому раніше. Не випадково, коли на Заході раз у раз стали виникати збої в застосуванні пастерівських вакцин, Пастер звернувся саме до нього з проханням захистити його метод від провалу. І Гамалія, піддавши глибокому аналізу невдалі спроби вакцинації у Франції та Англії, знайшов причини неефективності вакцин і зміг аргументовано довести комісії безпідставність звинувачень на адресу Пастера.
Не раз Пастер пропонував Миколі Федоровичу залишитися працювати в Парижі. Гамалія щиро подякував за довіру, перспективу блискучої наукової кар’єри, але сказав: “Дорогий учителю, у мене на батьківщині щорічно тисячі людей вмирають від інфекційних хвороб, мене там чекають, моє місце там”.
У бактеріолога вже був вагомий науковий багаж. Досліджуючи природу сибірки, він розробив теорію вакцинального лихоманки. Він висунув сміливу на ті часи теорію використання для щеплень проти холери не живих, а інактивованих (убитих) вірусів, розробив заснований на цьому метод вакцинації. Учений довів, що хвороботворні збудники діють на організм не самі, а викликають симптоми інфекційних хвороб своїми отрутами (токсинами), що виробляються в ході життєдіяльності. Отже, починати боротьбу з бактеріями потрібно зі знешкодження токсинів. Згодом думка вченого підтвердилося, його праця “Бактерійні отрути” була першою у світі, в якій на матеріалах фундаментальних досліджень висвітлювалися питання про отруйні речовини, що виділяються бактеріями.
Микола Гамалія збагатив бактеріологію і мікробіологію багатьма своїми працями та ідеями. Він відкрив бактеріолізини – речовини, здатні руйнувати бактерії. Ця робота привела до іншого, не менш важливого для науки відкриття – про існування бактеріофагів, агентів вірусного походження, здатних вбивати бактерії.
Накопичені наукові дані вимагали систематизації, глибокого осмислення, подальшого обґрунтування. І Гамалія повернувся в Петербург, у військово-медичну академію, яка мала все необхідне для досліджень. До цього часу вчений зібрав багатий науковий матеріал для докторської дисертації “Етіологія холери з точки зору експериментальної патології”, яку він блискуче захистив у 1893 році. В академії він читав студентам курс бактеріології, в той час науки нової, нетрадиційної. Однак не забував і про рідну Одесу, брав участь у заснуванні там Бактеріологічного інституту на базі бактеріологічної станції, яку колись сам і створював.
Багато сил і часу Гамалія віддавав боротьбі з епідеміями, переважно з холерою і чумою. Його можна було зустріти в Саратові, в Заволжі, в Баку, в Україні – в традиційних місцях поширення смертоносних інфекційних захворювань. На початку ХХ століття в Одесі спалахнула чума, Микола Федорович основну увагу приділив знищенню основного джерела інфекції –чорних пацюків. За 12 днів боротьби з пацюками інфекція була ліквідована.
Вагомий внесок Гамалії в практичну боротьбу з віспою і тифом, від яких ще на початку століття щорічно гинули десятки тисяч людей. Не маючи змоги утримувати бактеріологічний інститут в Одесі, Микола Федорович переїхав до Петербурга, де очолив в 1912 році Віспощеплювальний інститут імені Дженнера. Тут же були проведені роботи по запобіжним щепленням проти висипного тифу і туберкульозу. Виявивши, що в поширенні паразитарних тифів беруть участь комахи, він організував боротьбу з вошивістю в нічліжних будинках Петербурга. Не раз Гамалія піднімав питання про обов’язкове віспощеплення в Росії. Його проект введення загального обов’язкового щеплення віспи було розглянуто тільки в 1917 році. Не наслідуючи приклад багатьох вчених, які виїхали за кордон, Гамалія, незважаючи на світову популярність, залишився в революційному Петрограді і вирішив продовжити розпочату справу.
Займаючись теорією і практикою боротьби із заразними хворобами, Гамалія одночасно продовжує дослідження в галузі мікробіології. Тут його чекає чимало відкриттів, кожне з яких являє собою фундамент майбутньої науки. Важко навіть перелічити всі його відкриття. Зараз, через століття, не перестаєш дивуватися його геніальності і науковому передбаченню.
Минали роки, десятиліття, професор Микола Федорович Гамалія плідно працював у 2-му Московському медичному інституті, багато зробив для становлення Інституту епідеміології та мікробіології (після смерті вченого названо його ім’ям), вів велику громадську роботу. В країні рідкісними стали спалахи холери, сибірки, була переможена чума. Вчений продовжував досліджувати гострі наукові проблеми туберкульозу, розпочаті ще в Одесі і Парижі. Вагомим був його внесок і в розвиток вітчизняної вірусології.
Колег, студентів вражала його працездатність, він був не підвладний часу. На дев’ятому десятку років життя дивував усіх свіжістю, глибиною думки, молодою енергією. На 82-му році видав “Підручник медичної мікробіології”. Майже в 90-річному віці Микола Федорович систематично приїжджав у 2-й Московський медичний інститут на засідання студентського наукового гуртка, яким керував.
Під час війни Микола Федорович з сім’єю перебував в евакуації в Казахстані в містечку Борове, де був туберкульозний санаторій. Тут учений продовжує дослідження у лікуванні цієї хвороби та регенерації тканин. Цікавиться культурою та народною медициною, за що казахи називали вченого Гамал-ата. Разом з іншими науковцями на зібрані кошти спорядили для фронту танкову колону. Тут назавжди залишилась улюблена дружина Надія Михайлівна.
У 1949 році наукова еліта, медична громадськість вшановувала почесного академіка АН СРСР в зв’язку з його 90-річчям та 65-річчям наукової діяльності. На столі президії росла гора телеграм, привітань з усієї країни і з-за кордону, де його пам’ятали ще з часів Луї Пастера. Привітав президент Академії наук СРСР С.І.Вавилов: “Ви збагатили найважливіші розділи мікробіології вагомими експериментальними даними і блискучими ідеями, особливо про інфекцію та імунітет, своїми працями про боротьбу зі сказом, чумою, холерою, віспою та іншими смертоносними хворобами вписали нев’янучі сторінки в історію вітчизняної науки”. І це не було перебільшенням. Понад 300 наукових праць, серед яких десятки монографій, не кажучи вже про підручники і посібники, сотні популярних статей. Титули та звання: лауреат Державної (Сталінської) премії, дійсний член Академії медичних наук, заслужений діяч науки і техніки. І ще один, рідкісний титул – почесний академік Академії наук СРСР.
Незадовго до свого 90–річного ювілею Микола Федорович написав два листа Сталіну в зв’язку з арештом своїх колег Л.С.Штерн, Я.О.Парнаса та Б.А.Шимеліовича, протестуючи проти розгорнутої в СРСР антисемітської кампанії. У них Микола Федорович наголошував, що він українець, що ріс серед євреїв і між ними ніколи не було непорозумінь. Влада на цей раз промовчала, а майже через два місяці після цього припинило битися серце видатного вченого.
Кілька слів хочеться сказати про нащадків Миколи Федоровича. Син Федір, як і батько, закінчив Ленінградську військово-медичну академію, після її закінчення потрапив у Забайкалля. Служба молодого офіцера, який поєднував практичну роботу з науковою, почалася успішно, з дитинства батько й мати привчили його до праці. І був він уже начальником окружної лабораторії, як раптом – арешт, звинувачення в шкідництві й смертний вирок.
Врятувала зміна наркома НКВС. Його не тільки звільнили, а й запропонували відновити у військовому званні і на посаді. Одначе помилуваний офіцер тодішньої Красної Армії не прийняв цих подачок, відмовився від керівної посади і почав життя, як то кажуть, з чистого аркуша. На новому місці. Звільнений, але офіційно не реабілітований, він переїхав на батьківщину, в Україну. Почав викладати, спочатку в середніх, а потім у вищих медичних навчальних закладах Києва.
Онук почесного академіка Миколи Федоровича – теж Микола Федорович – закінчив Київський університет, спеціалізувався у медичній мікробіології. Майже 80 років по тому, як дід з колегами заснував в Одесі другу в світі бактеріологічну станцію, риси першовідкривача проявилися і в його онука. На початку 70-х років минулого століття центром лазерної терапії в онкології стала не Москва, а Київ. Саме тут почали працювати перші в тодішньому Союзі лазерні лікувальні установки, а досліджувати свій винахід – диспрозієвий лазер – нобелівський лауреат академік Олександр Прохоров довірив саме групі Миколи Гамалії, тоді ще кандидата біологічних наук, у Києві.
Онук почесного академіка спільно зі співробітниками-лікарями вперше в тодішньому Союзі почали оперувати хворих з доброякісними і злоякісними новоутвореннями шкіри, пацієнток з передпухлинними гінекологічними захворюваннями в спеціально відкритій лазерній операційній, теж першій в країні і другій у світі.
Ім’я академіка Гамалії носить вулиця в Одесі, на території медичного університету розташований меморіал на честь видатних випускників і викладачів вишу – серед них достойне місце належить Миколі Федоровичу Гамалії. На його честь встановлена меморіальна дошка на стіні будинку №2 на вулиці Пастера в Одесі.
Василь Вельможко, кразнавець
