Балтійська ностальгія

0 0
Read Time:4 Minute, 50 Second

– Мета вашого візиту в Латвію? – молодий офіцер-прикордонник прискіпливо дивиться мені в очі.

– З’їздити у Юрмалу, – відповідаю заскочено. – Послухати музику у Домському соборі…

«Безвіз з Євросоюзом Україна отримала нещодавно – тому він, мабуть, такий пильний, – думаю собі. – Але ж я мав би підготувати якісь серйозніші причини: чому я тут. Які?.. Розповісти йому про маму?..»

– Як я вам заздрю! – каже лейтенант. – Давно не бував у Юрмалі! Та й у собор сходити варто було б…

Він зітхає, ставить штамп у моєму паспорті. Я в Європі! Знову – це юнацьке відчуття, коли я підлітком вперше приїхав у Ригу.

Це була чи не найперша моя закордонна поїздка в житті. Саме так її сприймали тоді і я, і мама, хоча Латвія вважалася республікою в СРСР. Мама поїхала працювати на літо медсестрою в туристичному піонерському таборі на узбережжі Балтики. На кілька днів до неї завітав і я. Звісно, ми не знали тоді, що цивілізований світ не визнав окупацію країн Балтії Радянським Союзом. Але тут насправді було усе якесь нереальне, нерадянське. В Ризі жили інші люди – не комуністи й безпартійні, а просто латиші. Там було чисто, сяяли різноманіттям цікавих товарів більш-менш повні крамниці. Працювали ошатні кав’ярні, лунала приємна музика, і взагалі Рига являла собою щось неймовірне, яскраве, не схоже на доволі сіру і біднувату нашу Україну радянську. Із Риги на електричці – усього півгодини їзди. Юрмала, Дзінтарі, Дубулти – назви зупинок звучали по-закордонному красиво й шляхетно. Мама жила у наметовому містечку. Мені дуже сподобалося в брезентовому наметі. Ранком прокидатися, відчувати пахощі сосон і моря. Забігати в прохолодну Балтику. Бо тут море навіть у серпні ніколи не прогрівається вище 16° за Цельсієм…

Юрмала. Пляж.

Й коли настає надвечір’я – вода не стає набагато теплішою. Мама заходить у море. Яке сонце! Десь далі воно вже торкається Британії. Чи Швеції? А над водою ми бачимо лише вершечок його, сонця… Мама йде у море довго-довго. Бо тут Балтика дуже мілка – просто якийсь жабенятник, тільки прохолодний.

…Боже, скільки часу минуло!.. Але спочатку – стара Рига. Прекрасне архітектурне Середньовіччя із сервісом ХХI століття. Ми гуляємо з чарівною подружкою Лялею. Впізнаємо й не впізнаємо «нашу» Ригу, де колись бували – європейську, культурну, завжди таємно антирадянську, самостійну. Саме тут випускали приймач VEF, найкраще пристосований до слухання зарубіжних радіостанцій «Голос Америки» і «Свобода». Саме у Ризі мешкав блискучий король шахів Михайло Таль, який завиграшки став чемпіоном світу у 23 роки. А от і невеликий пам’ятник йому у затишному ризькому скверику…

Пам’ятник М. Талеві.

Щось ніби побільшало народу у ризькому Середмісті? На бруківці стає тісно, бо вулички напрочуд вузенькі.

– Це, мабуть, прибув паром з Швеції, каже продавчиня сувенірів. – Зараз почнеться виторг!

На вуличках старої Риги ніби продовжує лунати пісня радянської рок-групи «Зодіак». «Будинки старої Риги» – так називалася її композиція. За платівку, яка відкривала нам модні електронні звуки цього майже західного світу, просили 25-30 рублів на чорному ринку у Києві поблизу зупинки електрички «Караваєві дачі»… Чверть тодішньої місячної зарплатні вчителя.

Рига. Центральний вокзал.

Цього разу у Домський собор ми з Лялею ходили кілька разів. Щоб уже довго не кортіло… Органістки після концерту виходили на хори – показатися публіці, вклонитися, отримати ейфорійну дозу оплесків. Щораз це були нові виконавиці – і завжди молоді, рум’янощокі. Чому саме такі? Я ж раніше вважав, що типовий майстер гри на органі – це стариган з бородою, можливо, в окулярах… Як Йоганн Себастьян Бах, що 30 років служив у невеликій протестантській церкві Лейпцига виконавцем органної музики. Розпитую білетерок Домського собору. Органна музика лунає по багатьох латвійських містечках – при кірхах, соборах. Євросоюз дотує культуру, допомагає купувати й ремонтувати інструменти. Однак у провінції вони менші, й стільки публіки, як у Ризі, не збирається навіть на свята. Тому органістки приїжджають почергово, мов на гастролі, у всесвітньо відомий столичний собор. Хіба складно подолати автівкою 70-80 км, країна ж компактна, дороги хороші. І дівчатам гарний вишкіл, і Домському собору вигода – тут стабільно йдуть по два концерти щодня при майже аншлагах. А старі бородаті органісти їздити на вахту не хочуть. Та й взагалі зараз будь-якою музикою цікавляться більше дівчата…

Рига.

Ну а наступного ранку Ляля і я – на Ризькому вокзалі. Електричка підходить якась маленька, ніби не залізнична, як наш швидкісний трамвай на Борщагівку. Вона рушає, і відстані між зупинками теж виявляються невеличкими. Дві-три хвилини їзди, не більше. Знову я чую ці таємничі зарубіжні назви: Юрмала, Дзінтарі, Дубулти… Можливо, це там у кірхах грають невеличкі органи?

Рига. “Дзінтарс”.

Виходимо у Дубултах. За кількасот метрів від вокзалу – вже сосни, море й дев’ятиповерхова будівля Будинку творчості письменників. Тут у радянські часи під час відпочинку писали чудові твори грузин Нодар Думбадзе, українець Іван Драч, вірменин Грант Матевосян.

Дубулти. Вокзал.
Юрмала.

«О!.. То була дружба народів!» – скаже якийсь архаїчний любитель СРСР. А сьогодні хто заважає українцям чи грузинам дружити чи приїжджати в Дубулти? Починає дощити. Ми з Лялею чимчикуємо піщаним узбережжям аж до самої Юрмали. Ноги грузнуть у мокрому піску, ми – у ностальгійних думках… Юрмала! Затишні дачні будиночки, шикарний п’ятизірковий готель для естрадної богеми, яка полюбляє ці місця. Концертний зал, подібного якому не в кожній європейський столиці знайдеш. А що? До Юрмали з Риги лише півгодини їзди. Тут, мабуть, прекрасно влітку…

У Юрмалі.

Й знову пригадую наметове містечко на узбережжі. Нескінченний балтійський простір. Пахощі риби і глиці… Мама зазирає у намет і каже: «Там Владик поліз на сосну й зірвався. Обдер коліна й пузо. Піду його помащу йодом та, може, приліплю пластир». А я думаю: «От, знову маму турбують якість пацієнти-придурки, малознайомі люди – а на мене їй не вистачає навіть десяти хвилин».

Ігор Кручик

About Post Author

prostir

Happy
Happy
0 %
Sad
Sad
0 %
Excited
Excited
0 %
Sleepy
Sleepy
0 %
Angry
Angry
0 %
Surprise
Surprise
0 %