0
0
Želimir Periš. Mučenice. Zagreb, Algoritam, 2013. 212 s.
Історію пишуть переможці, а переможці в історії – завжди чоловіки, вважає Желимир Периш, автор книжки «Мучениці», збірки новел про…
Колись у підручниках з літератури писали «про нелегку жіночу долю». Але ж штампів треба позбуватися. Тож скажемо так: Желимир Периш написав про жінок-мучениць, як він їх бачить.
До цих жінок належать і міфічно-історичні постаті, й реальніші літературні герої(ні), і побачити світ Желимир намагався їхніми очима.
На думку автора, у кожній жінці живе мучениця, і в кожної своя мученицька доля. І ця збірка, кожна з новел у якій розповідає одну історію однієї жінки (щоправда, крім однієї, де написано про собаку), наочно ілюструє ситуацію у переважній більшості людських суспільств, де жінка перебуває в упослідженому становищі.
«Чи ж я маю відректися життя через те, що жінка? Чи треба відростити собі фалос, щоб бути людиною?» – недаремно запитує одна Перишева героїня, і не знаходить відповіді, бо запитання, з’ясовується, риторичне… Собака Кучерявка теж могла про таке запитати…
Чому Периш узявся писати про жінок? Він не відчував того, що відчувають жінки, він не був на їхніх місцях… Зрештою, у Хорватії є потужна «жіноча» література – починаючи від Дубравки Угрешич, Славенки Дракулич чи Ірени Врклян і до цілої плеяди молодих письменниць, які щойно торують свій шлях у літературу. Тож – чому Периш узявся за це?
Сам автор в одному з інтерв’ю каже, що завжди намагається писати про тих, що потерпають, кому нелегко живеться, тож жінки-мучениці – саме його тема. Це може бути однією з відповідей на наше запитання. Та й чи може нормальному чоловікові подобатися становище, яке з давніх-давен відведене жінкам? Апофеозом цього стала сумнозвісна німецька тріада «К», яка обмежувала жінок дітьми, кухнею і церквою. Будь-яка інша реалізація – за всієї позірної поваги до жінки-матері – була для арійських жінок неможлива. Навіть ті, що присвятили себе службі в СС, не були повноправними колегами нацистів-чоловіків.
Радянська практика буцімто абсолютної повноправності статей призвела до цілковитої негації жінки як об’єкта любові та ніжності. Чи ж можливості класти асфальт і працювати муляром на будівництві прагнули жінки впродовж усієї історії людства? Очевидно, що ні. І навіть у емансипованих жінок СРСР не було можливості досягти такого самого службового становища, якого досягали чоловіки.
А скільки зараз у світі жінок – керівників держав та урядів? Небагато. На пальцях перелічити можна. Хоча переважна більшість держав світу декларує рівність прав і можливостей для жінок та чоловіків.
Либонь усе це й змусило Желимира Периша взятися за таку «не чоловічу» тему, яку він висвітлював у «Мученицях». Утім, не тільки жіноча доля цікавить письменника. У пізніших оповіданнях Желимир торкається проблем надмірної клерикальності хорватського суспільства, гіперболізації ролі церкви у житті особистості, нації і держави. І в оповіданнях, котрі увійшли до книжки, ці мотиви теж помітні, адже як не крути, а людина – істота соціальна, і оточення на неї впливає якнайсильніше.
Окремо треба сказати про поетику Перишевого писання. Якби у мене запитали, як можна схарактеризувати прозу Желимира, то я подумав би трішки і сказав: поезія в прозі. Щось від Тіна Уєвича, Іво Андрича, але найбільше, звісно – таки Периша, і дай йому Всесвіт доброго здоров’я писати й надалі.
Власне, усі ці літери було написано для того, аби повідомити вам, любі читачі, що варто напружити свої мозкові звивини і прочитати хоча б уривок з книжки Желимира Периша «Мучениці». Не пошкодуєте. А може, ще й вимагатимете перекласти її українською.
Володимир Криницький
Желимир Периш: «Хорвати занадто мало знають про Україну. І з цим треба щось робити»
Єва. Уривок із книжки «Мучениці»
