0
0
Уже кілька років стежу за виданням письменників білоруської діаспори “Беларус”, і ось відчитав черговий випуск – 2016-го, за що дуже вдячний редколегії, яка ласкаво надала примірник.
Беларус: Літаратурны альманах беларускіх пісьменьнікаў замежжа. Нью-Ёрк, Выдавецтва “Беларус”, 2016.
Новий альманах, як і попередні, досить об’ємний – аж 400 сторінок добірної білорущини, зібрано там твори 25 авторів. Певна річ, докладно розглянути всі твори вельми складно, а от свіженький доробок кількох авторів постараюся вам розкрити.
Невеличка передісторія. З 1950 року у вільному світі видається газета “Беларус”. Розповсюджується вона у США, Канаді, Великій Британії, Австралії, згодом потрапляла до Польщі, а там і до Білорусі. У 2003-2010 роках головним редактором газети був Марат Клакоцький, і саме він започаткував 2007 року публікацію самостійного альманаху письменників зарубіжжя “Беларус”.
Уперше про це видання я довідався ще 2012 року. Тоді редколегія теж надала мені примірник альманаху, а одна газета навіть опублікувала мій огляд того випуску, щоправда, її екземпляру в мене, на жаль, не збереглося. Зацікавив мене “Беларус” перш за все своєю відданістю поширенню білоруського слова. У часи, коли не тільки звичайні білоруси, а й переважна більшість білоруських письменників вибрали собі мовою спілкування й писання російську, творити білоруською і видавати протягом 10 років (без будь-якої підтримки самої Білорусі!) білоруськомовний альманах – велика справа. Іншим чинником моєї зацікавленості стало те, що з кількома авторами альманаху я вже спілкувався раніше, тож мені кортіло більше довідатися про їхню творчість і загалом про напрямки розвитку білоруської літератури замежжя – оскільки й українська діаспорна література посідає важливе місце серед моїх інтересів, а долі українців і білорусів за кордоном багато в чому схожі.
До речі, про те, як життя зводило за межами рідних країн білорусів з українцями, писав свого часу білорус Віктор Вальтар. У його романі “Народжені під Сатурном” галичани, наддніпрянці, литвини зустрічаються у Празі, емігрантські товариства українців і білорусів намагаються підтримувати одне одного, діячі УНР і БНР спільно розробляють плани подальшої роботи своїх екзильних урядів тощо. Надзвичайно сильна книжка, якої, мені здавалося, у Білорусі геть ніхто й не знає, крім кількох письменників старшого віку. І нарешті – о диво! – довідуюся, що в Чехії живе Макс Щур (поет, прозаїк, перекладач, один із засновників інтернет-часопису litrazh.org; уривки його прози ми публікували в межах партнерства з цим сайтом), що він дописує до “Беларуса”, і на нього роман Вальтара справив не менше враження, аніж на мене. У цьогорічному випуску альманаху опубліковано Максове оповідання і добірка віршів – слід сказати, вельми сильна, і попри очікування – здебільшого римована поезія, навіть сонет та інші класичні форми присутні. Особливо цікавий (для мене) цикл “Мови”, де поет звертається до чеської, англійської, іспанської і шведської зі своїми до них почуваннями та емоціями. А в оповіданні “Людина з футляром” білоруський студент з Праги їде в Швецію, а одяг йому позичив хто думаєте? Український колега! Ось вам і сліди “Народжених під Сатурном”. Що називається, начитався. Макс Щур цього року отримав премію імені Ґедройця за роман “Звершити гештальт”. Можливо, скоро буде змога прочитати і його – неодмінно поділюся враженнями.
Уже кілька років минуло з часу мого віртуального знайомства з Олексієм Артьомовим. Феноменальний хлопець, який, народившись і живучи в Росії, самостійно вивчив білоруську, пише нею вірші й прозу, перекладає нею видатних світових авторів і взагалі – багато робить на білоруській ниві. Можна сказати, він мені відкрив не лише білоруса Максима Танка, а й американця Стівена Крейна. У цьому випуску оприлюднено Олексіїв переклад оповідання Ернеста Гемінґвея “Що каже тобі Батьківщина?” про десятиденну подорож дорогами Італії часів Муссоліні. Оповідання, звісно, дуже цікаве, але трохи мені було шкода, що Олексій не дав у цей номер своїх віршів.
Не можу не згадати про ще одного давнього знайомого Віталя Воронова. Саме через нього я взагалі довідався про існування альманаху “Беларус”, а в одному з найближчих чисел часопису “ТекстOver” вийдуть українські переклади кількох його оповідань. Віталь теж не від того, щоб поцікавитися Україною, часом пише в ЗМІ статті про нашу країну, події в нашому політикумі й суспільстві. У цьогорічному альманаху надрукували уривки з його неопублікованої книжки “Шэптам”, і здається мені, що й ця проза невдовзі побачить світ українською.
Навряд чи обійде читач увагою добірку віршів відомого громадського й політичного діяча Зенона Позняка. Звісно, постать він суперечлива, різні люди характеризують його діаметрально протилежно, але не можна не визнати, що автор він дуже цікавий.
І ще мене дуже зацікавила постать Анхели Еспіноси Руїз, особливо як прочитав, що вона (іспанка) крім білоруської пише вірші ще й українською. Поетика в неї досить цікава, не можу сказати, що якась особлива чи нехарактерна для білоруської поетичної традиції, але цікава. Те, що іноземці вчать білоруську й намагаються нею творити – дуже хороший поштовх для самих білорусів повертатися до материнської мови, не віддавати її на поталу чужинцям. Зрештою, що буває там, де забувають рідну мову, білоруси можуть бачити на прикладі деяких регіонів України.
Альманах “Беларус” впевнено долає десятирічну позначку. Можна було б побажати йому розширити присутність в інтернеті, залучити читацьку аудиторію з України – слава Процесору, більшість українців і без перекладу непогано може читати білоруську літературу, то чому б не дати нам такої можливості? Але це, звісно, моє особисте побажання, а вирішувати редколегії і авторам. Просто шкода, що таке цікаве явище – видання білоруської діаспори, близьке за духом до альманаху Об’єднання українських письменників “Слово” або живого зараз альманаху “Зерна” – практично неможливо почитати.
Та в кожнім разі білоруси за кордоном роблять добру справу і для своєї літератури, і для батьківщини. Тож – ўдачы, сябры!
Володимир Криницький
