0
0
У грудні 2015 р. «Руйнівники міфів» представили на широкий загал телевізійну програму «Мова як фактор національної безпеки».
Події 2014-2015 рр. довели, що Донбас має гібридну ідентичність. За останніми соціологічними дослідженнями лише 51% мешканців регіону вважають себе громадянами України. Вочевидь, подолання роз’єднаності нації стає надважливим завданням.
Не останню роль в цьому відіграє єдина українська державна мова, бо запускає політичний механізм масової самосвідомості, почуття колективної приналежності (ідентифікації) до певної культурної спільноти.
Проте, східний регіон України в своїй більшості виступає за введення двомовності, чим поширює розірваний інформаційний простір та дає підстави для розповсюдження сепаратистських настроїв в регіоні. Останнє є недопустимим.
Крім того, відсутність знань та недостатність повноцінної і цілеспрямованої інформаційної роботи з місцевим населенням дозволяє ефективно проводити відповідну діяльність силами ворога.
Гостею студії стала кандидат наук з соціальних комунікацій, пропагандист, директор всеукраїнського руху «Не будь байдужим» Оксана Левкова.
Ведуча: Оксана Кулишева, історик, співзасновник ГО «Відродження Сходу».
Оксана Кулишева: Чому ми маємо відстоювати присутність української мови на Донбасі?
Оксана Левкова: Тому що ще століття тому українська мова була поширена не тільки на Донбасі, а ще й на Кубані. Про це свідчить мапа російського наукового товариства, а російських науковців важко запідозрити в реверансах в бік України. Тому логічним видається говорити українською на Донбасі. Крім того, наші бабусі і дідусі говорили українською. Це доведено соціолінгвістами. Тільки наші батьки говорили російською. Це наслідок системної русифікації, поширення російської мови і культури. А дідусі і бабусі у нас україномовні і україноорієнтовані. Тобто, ми в першому поколінні російськомовні.
Розмовляти українською мовою молодій людині логічно також з огляду на те, що їй буде дуже важко розвиватися в Україні без знання української мови. Ви ніяк не винесете за дужки складання зовнішнього незалежного оцінювання в 11 класах з української мови. Вступ до вишів в Україні – це однозначно складання української мови.
Оксана Кулишева: Якщо ти володієш українською мовою, то інформаційний простір теж для тебе набагато ширший. Ти можеш спілкуватися з поляками, з чехами, зі словаками, з хорватами і навіть з македонцями.
Оксана Левкова: Українцю справді легше порозумітися з сербами, хорватами, поляками, ніж росіянам. Але не забуваймо, що інформаційний простір у нас не україномовний. 95% українського простору все одно російськомовний і це не дає Україні ні поширити себе у світі, бо немає засобів масової інформації, ні в середині країни.
Оксана Кулишева: Відсутність української мови в нашому просторі загрожує єдності нашої країни.
Оксана Левкова: Так. Тут маємо аналогії з Квебеком у Канаді. Чи абсолютно нерівною позицією нідерландської і французької мови у Бельгії і абсолютно непорівняна з нами Швейцарія. Там все інакше, ніж у нас.
Оксана Кулишева: Проблема сепаратизму дуже для нас серйозна. Найголовнішою причиною сепаратизму я, як історик і мешканка Донбасу, виділю нашу гібридну ідентичність. Ми досі для себе не можемо з’ясувати чи ми росіяни, чи ми українці. В нас проблема з державною і національною ідентичністю. Це пов’язано з багатьома об’ективними причинами, а саме порубіжжя, і тісні економічні і сімейні зв’язки з Росією. І безумовно розірваний інформаційний простір.
Оксана Левкова: Коли заходить на територію іншої держави чужа мова, вона внесе і вболівання за чужі проблеми, чужу героїку, чужу історію, чужі цінності.
Оксана Кулишева: В нас немає єдиного сталого погляду на минуле України і це призводить до того, що ми не можемо виробити спільну політичну стратегію. Що з цим робити?
Оксана Левкова: Інші країни вже давно дали впевну відповідь на це запитання. Існує концепція м’якої сили, запровадженої у 2000 роках гарвардським політологом Джозефом Найєм. Полягає вона в тому, що щось треба протиставити надто примусовій військовій і економічній силі. Вони все-таки не вирішують всіх проблем. Щоб привабити увагу саме до своєї країни, держави ідеологічно, на рівні грантів, на рівні запрошення іноземних студентів у свої університети, на рівні привабливого іміджу мови і культури цінностях, показують світові себе. Ця концепція дуже добре себе зарекомендувала в різних країнах, але на жаль, не в Україні.
Хрестоматійними прикладами цього є Російська Федерація, Китай і США.
Україна з цьому сенсі нічого не робить, особливо зараз, коли війна.
Оксана Кулишева: Я нещодавно робила огляд преси в інтернеті за досить потужними інформаційними сайтами і дістала такий самий висновок. Дійсно, багато авторів виводять проблему сепаратизму з гібридної ідентичності, з розірваності інформаційного простору, проте вирішують вони це питання дуже вузько. Вирішення вони вбачають в суто економічній площині. Якщо буде економічне зростання, то не буде проблеми сепаратизму. Проте ми всі знаємо, що з проблемою сепаратизму стикається не лише Україна, а і Англія, і Канада, і Бельгія. Ми пам’ятаємо, що восени 2014 р. Шотландія проводила референдум щодо від’єднання від англійської метрополії. Однак, ці країни дуже економічно розвинуті. Таким чином, економіка не вирішує цих проблем.
Оксана Левкова: Якби все трималося на економіці, то навряд чи вкладали б стільки тонкого креативу і стільки грошей для популяризації себе США, Китай та РФ. З тези «битіє определяет сознаніе» випливає, що основа, базис – це шлунок, матерія, економіка, а надбудова – ідеологія і культура. Але це радянська концепція.
Оксана Кулишева: Що в цьому сенсі робить ваша організація?
Оксана Левкова: Вже 19 років поспіль популяризує українську мову, культуру та історію. Причому намагаємося говорити про це в креативних форматах. На жаль, в Україні є безліч людей, які нас звинувачують в націоналізмі. А деякі примудряються у фашизмі, хоча ми просто поширюємо своє.
Оксана Кулишева: Я досить часто стикаюсь з тим самим. Прийшов час розшифрувати, що ж таке націоналізм, нацизм та фашизм.
Із словника Наталі Яцко «Піар та маніпуляції»:
Націоналізм – це надання пріоритету національному розвитку та само ідентифікації народу, нації у культурних, політичних та економічних питаннях, пов’язанним з колективним бажанням, формуванням, зміцненням власної суверенної держави з виразно позиціонованим та легко ідентифікованим на міжнародному рівні іміджем.
А якщо взяти звичайний тлумачний словник, то слово націоналізм розшифровується там як любов до батьківщини.
Отже, націоналіст – це людина, яка провадить в життя інтереси власного народу і захищає права людини в Україні. До речі, всі ми пам’ятаємо 1976 рік, коли українську-хельсинську групу, яка намагалася захищати права людей в Радянському Союзі звинуватили саме у націоналізмі.
Оксана Левкова: Сосюру, який асоціюється з Лисичанськом, теж свого часу звинувачували у націоналізмі. Олександра Довженка звинувачували у націоналізмі за його фільми. Леоніда Бикова, навіть за пропагандистський радянський фільм «В бой идут одни старики».
Оксана Кулишева: То ми з вами у прекрасній компанії.
Фашизм і нацизм взагалі не є притаманним Україні, оскільки вони ґрунтуються на антисемітизмі, антилібералізмі, вождізмі, а ці речі не притаманні Україні.
Націоналізм, нацизм і фашизм це зовсім різні речі. Якщо без націоналізму, як без складової масової самосвідомості суспільство не може обійтися, то фашизм і нацизм не мають існувати взагалі.
Оксана Левкова: Ще однією великою перешкодою є наполягання РФ на федералізації України і введення танків на нашу територію внаслідок цього. Зрозуміло, що первинною перед цим була культура. Поширення російської мови це той фактор, який заглушує поширення української мови.
Оксана Кулишева: Всім історикам і політологам знайома формула реальної політики. Геніальним провідником і творцем реальної політики був відомий Генрі Кісенджер. В основі реальної політики лежать не моральні принципи, а національні інтереси. Для реалізації національних інтересів міжнародні правові норми або моральні принципи, або апеляція до сподівань інших народів, історичні факти – це лише змінюваний інструментарій. Тобто, країна для себе і своїх союзників на перше місце виставляє захист територіальної цілісності і невтручання у власні справи. А для своїх явних або потенційних супротивників першість буде займати боротьба за права національних меншин, а також можливість військової та гуманітарної інтервенції на територію цієї країни задля захисту етносу або прав людини. Класичний приклад реальної політики в цьому сенсі – Росія. Якщо Україна не навчиться захищати власну країну, то нічого доброго не буде.
Оксана Левкова: Це відбувається поки що це на рівні громадських рухів. Наша громадська організація займається рок-концертами на підтримку мови, літературними вечорами, веселими креативними молодіжними флешмобами. І так вже 10 років. Але на партизанці далеко не виїдеш. Все одно це має бути позиція держави. І мають бути гроші держави і має бути політична воля. Наразі цього немає. З поширенням мови дуже велика проблема. Ми на сьогодні живемо в ситуації дії закону Кивалова-Колєсніченка.
Оксана Кулишева: В нас не так давно пройшла обласна олімпіада з історії. Там було висвітлене таке питання:
“Прочитайте вислів канадського прем’єр-міністра П. Трюдо і дайте відповіді на запитання:
«Звичайно, двомовна держава дорожча за одномовну , але ця держава є багатшою» (1968 р.)
1). У яких історичних умовах була сказана ця фраза?
2). Про які дві мови говорив Трюдо?
3). У чому багатство «двомовної» держави?”.
Як би ви прокоментували це питання?
Оксана Левкова: Йдеть про позицію англійської і французької мови. В 1969 році начебто логічно ввели двомовність у Канаді, але це закінчилося тим, що Квебек, провінція в Канаді, регулярно нагадує світові про те, що вона самодостатня, окрема, повноцінна в усіх аспектах: культурних, економічних і соціальних і вона постійно хоче вийти зі складу Канади. Це міна сповільненої дії. У нас такого не може бути.
Оксана Кулишева: Мене здивувало, що ці питання складали люди-переселенці. Це Луганський інститут післядипломної освіти. Мені здавалося, що вони точно мали би зрозуміти, що в рамках реальної політики ми самі даємо Росії інструментарій для поширення інформаційного впливу, і у вигляді двомовності, і у вигляді теле-, радіопрограм.
Ще одна проблема, що це питання задано досить маніпуляційно. Дитина не має вибору, як відповісти. Йому натякають, що це класно, якщо держава буде двомовною, а це не є нормальним ні з точки зору історії, ні з точки зору педагогіки.
Оксана Левкова: В Україні зовсім інша ситуація, ніж у Канаді, тому що 70% згідно з останнім переписом населення вважають українську мову рідною.
Це означає, що є всі підстави дати україномовним людям хороший національний культурний продукт: фільм, книги, сучасні чи старовинні. Але ми цього не маємо, тому що немає політичної волі.
Оксана Кулишева: Я знаю, що в Європі жорстке законодавство стосовно захисту мов.
Оксана Левкова: Так. У Франції, Німеччині. Жодної турецької школи немає в Німеччині, де мешкає не один мільйон турків. У Франції, ще в добу Великої французької революції 1789 рік, заборонили вести документацію не французькою мовою. На сьогодні штраф за те що пісня, документація чи рекламні вивіски не французькою мовою від 750 до 570 тис. євро.
Оксана Кулишева: Знову ж таки, в дії реальна політика. Для інших країн ми будемо підтримувати національні мови, для своєї країни – потрібна одна єдина мова.
Оксана Левкова: Так. І в цьому контексті не можу не згадати відомий документ, Європейська хартія регіональних мов та мов меншин. Його Україна ухвалила в 2003 році, а Росія його не ухвалила. Росія, яка рекомендує нам захищати права російськомовних і яка не захищає права інших мов на своїй території.
Оксана Кулишева: Повертаючись до теми націєтворення, хочу зазначити, що ми ще проходили у 19 сторіччі. Тоді над побудовою нації працювали і етнографи, і історики, і мовознавці. Потім до цього долучилися громадські об’єднання, товариства, політичні партії. І, як наслідок цього, на початку 20 сторіччя була створена Українська держава. На жаль, ми потім її втратили. Як зробити так, щоб не втратити цю державу сьогодні?
Оксана Левкова: Потрібно проводити більш послідовну і цілеспрямовану політику, яка орієнтована на гомогенізацію, уніфікацію, на покрокове, тонке поширення української мови, культури та історії.
