0
0
На 2 лютого в апеляційному адміністративному суді в Одесі заплановано дебати щодо законності встановлення пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ і “засновникам міста”.
На першому засіданні наприкінці грудня минулого року біля будівлі суду зібралися як захисники пам’ятника, так і противники.
Стосовно захисників Катерини – складається враження, ніби люди мають очі, але не бачать, мають вуха, але не чують. Визнаючи, що триває війна і навіть називаючи Росію агресором, все-ж скандальний пам’ятник намагаються назвати “Засновникам Одеси”. При цьому споруду просто називають привабливим туристичним об’єктом, який приваблює до себе туристів.
Знесення пам’ятника вважають «приниженням одеситів», бо тільки вони мають право вирішувати, кому ставити пам’ятники, а кому зась. При цьому роблять реверанс на Європу, де ніби не існує заборони на пам’ятники.
Московські ляльководи вміло використовують заповіді імператриці: “тотальної фальсифікації української і російської історії”. Уявляю здивування туристів, що бачать пам’ятник окупантам у самому центрі міста. Царювання Катерини ІІ ознаменувалося багатьма трагічними для України подіями: запровадженням кріпацтва, зруйнуванням Запорізької Січі, посиленням національного гніту, асиміляторським наступом на українську культуру тощо.
Характеризуючи російську царицю як людину навіть офіційні російські історики вживали до неї епітет “страстолюбиця”. Документально засвідчено прізвища 23 її коханців, безіменних було значно більше – починаючи від садівників і закінчуючи конюхами. У Катерини ІІ була навіть спеціальна жінка на прізвисько Перекусихина, яка “пробувала” коханців перед тим, як доставляти їх цариці.
Свого чоловіка царя Петра ІІІ за допомогою своїх коханців спочатку позбавила трону, а згодом наказала вбити. Катерина приховувала, а коли настав час пологів, наказала вчинити пожежу, щоб чоловік відволікся на це видовище і ні про що не дізнався.
Якби за царицею рахувалося лише це, можна було б не ханжити й змиритися зі встановленням такого пам’ятника, списавши його на гумор одеситів. Наприклад, на бажання застовбити в Одесі “овіяне історією” місце для збору місцевих повій.
Усе було б так, якби не кілька принципових моментів.
Катерина ІІ – саме та цариця, за якої в Україні 1783 року було запроваджено фактичне рабство, звичне для Росії – з правом продажу і фізичного покарання кріпаків. Таким чином, у той час як уся Європа звільнялася від особистої залежності, в Україні процес пішов у протилежний бік – було повернуто. Фактично, встановлення указом Катерини ІІ кріпацтва ліквідувало соціальні завоювання Визвольної війни Богдана Хмельницького, якими українське суспільство як-не-як користувалося 135 років.
Саме за Катерини ІІ в Україні було ліквідовано гетьманство. Між іншим, за 110 років перед тим Україна вступила в союз з Московщиною на правах довічного і неухильного збереження всіх прав Війська Запорозького.
Катерина ІІ підступно допомогла Польщі придушити Коліївщину – визвольну війну українського народу 1768 року. Ватажків повстання Івана Гонту та Максима Залізняка було запрошено на переговори про спільні дії до російського військового табору і там заарештовано, після чого більшість повстанців видали на страшні тортури полякам.
Катерина ІІ посадила в каземат і заморила там холодом видатного українського релігійного діяча митрополита Арсенія Мацієвича, якого ще за життя вважали за святого.
Особлива тема – знищення Запорізької Січі 1775 року. Перед тим у 1768-1774 роках російське і українське війська спільно воювали проти Османської імперії. На Чорному морі тоді практично не було іншого флоту, крім козацького, який відіграв головну роль у морській війні.
1771 року запорозькі війська вперше в історії оволоділи Кримом в обхід Перекопських укріплень – через озеро Сиваш. Запорізький кошовий отаман Петро Калнишевський і старшина за подвиги були щедро нагороджені золотими медалями з діамантами.
Після всього цього російські війська, що поверталися з російсько-турецької війни, загальною кількістю понад 100 тисяч, віроломно обступили Запорізьку Січ. На Січі на той час було близько 3 тисяч запорожців. Інші загони росіян обступили паланкові центри. Переважна більшість запорожців виступили за опір супротивнику, кількість якого переважала в багато разів. І лише наполегливі вмовляння кошового отамана змусили їх відмовитися від цієї ідеї.
У “нагороду” за це Петра Калнишевського, як також і цілу низку старшин було ув’язнено. Калнишевський потрапив на Соловки, в кайданах у холодну яму, де він не міг навіть випростатися. Так він прожив 26 років, до своїх 103 літ. Від постійної темряви й холоду він осліпнув, а його одяг зотлів. Із січових сховищ були вивезені зброя, клейноди, прапори, архів, скарби, всі будівлі Січі були зруйновані. Така була “дяка” цариці за участь запорожців у війнах на боці Росії.
Згідно з даними перепису 1740-1748 років в семи полках Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. Звичайно, всі з українською мовою викладання. Станом на 1800 рік з цих шкіл не залишилося жодної. Як результат, із майже поголовної грамотності в Гетьманщині у XVII-XVIII століттях, за часів Російської імперії в XIX столітті в Україні виявилося вже менше 20% письменних. Напевно, історія знає небагато прикладів такого стрімкого регресу інтелектуального життя.
Дехто в Одесі обґрунтовує захист пам’ятника цариці тим, що вона нібито заснувала Одесу. Одначе насправді місто існувало задовго до неї, майже три роки тому відповідно до постанови Верховної Ради України відзначали 600 років першої згадки про Хаджибей. Російські царі, керуючись принципом “солнце всходит и заходит по веленью моему”, взагалі полюбляли видавати укази для впорядкування того, що було впорядковане й без них.
Треба сказати, що в першому указі про “заснування” Одеси від 1794 року йшлося саме про заснування Хаджибея, відомого ще з початку XV століття. Лише наступним указом цариця змінює назву Хаджибея на Одесу.
Усі перші десятиліття XIX століття царський уряд докладав чималих зусиль, у тому числі й репресивних, щоб змусити навколишнє населення, яке звикло до старої назви Одеси, прийняти її нову назву. Факт залишається фактом: і до, і після указів цариці в Хаджибеї жило кілька тисяч людей. Місто просто продовжило свою історію.
Якщо в Одесі справді хотіли встановити пам’ятник засновнику міста, то мали б поставити його шляхтичу Коцюбі Якушинському, який заснував місто Хаджибей, вперше згадане 1415 року. Або, врешті-решт, литовському князеві Вітовту, за якого й відбулося створення фортеці та заселення її першими, очевидно слов’янськими поселенцями.
Дехто з містечкових діячів досі не засвоїв елементарної речі: треба поважати країну, в якій живеш. Історичні факти незаперечно свідчать: ставити пам’ятник Катерині ІІ на українській землі – це все одно що зводити пам’ятник Наполеону Бонапарту в Москві або Генриху Гімлеру в Одесі – достатньо очевидний конфлікт зі здоровим глуздом. Треба сподіватися, що пам’ятнику Катерині ІІ в Одесі залишилося стояти недовго.
Василь Вельможко
голова ради Одеської обласної (крайової) організації
Всеукраїнського об’єднання ветеранів
