0
0
Нещодавно я мав розмову з колишнім повноважним послом Республіки Хорватії в Україні, письменником, дослідником, педагогом Джуром Відмаровичем.
Серед іншого я питав у нього про його бачення російсько-української війни. оскільки жодне з офіційних кіл у нас прямо не заявляє, що це війна, а йдеться всього-на-всього про “АТО”, то в досить нейтральних формулюваннях ставив запитання і я. Пан Відмарович одразу мене поправив і пояснив, що і як йому бачиться з Хорватії.
Повніший текст інтерв’ю надрукував тижневик “Слово Просвіти”, я ж тут хочу навести думки пана Відмаровича щодо війни на Сході – як своєрідне хорватське продовження попередніх публікацій “Чорногорський погляд на російсько-українську війну” та “Чорногорський погляд на російсько-українську війну (продовження)“.
— Гадаю, Ви уважно стежите за розвитком ситуації в Україні. Чи бачите подібне між російсько-українськими відносинами та югославсько-хорватською (а насправді — сербсько-хорватською) війною у 1990-х роках?
— У запитанні, яке Ви мені поставили, криється западня, оскільки воно містить політичну оцінку. У першій частині запитання вживається синтагма “російсько-українські відносини”, а в другій частині — “сербсько-хорватська війна”. Погодьтеся, поняття “відносини” й “війна” — не тотожні. Тож необхідно відзначити, що запитання не зовсім коректне, або ж це можна тлумачити як страх називати явища своїми іменами. Я ж волію висловлюватися чітко й точно, з цілковитою відповідальністю за сказане. Точність моїх тверджень визначається обсягом інформації, яку я маю у власному розпорядженні, а він, слід зазначити, значно скоротився з того часу, як я обіймав посаду посла. Тож припускаю, що поява нових фактів може внести корективи у мої тези.
Отже, Росія та Україна.
1. У березні 2014 року Російська Федерація на чолі з верховним головнокомандувачем президентом Владіміром Путіним вчинила військову агресію щодо сусідньої суверенної держави України, члена ООН. Російські збройні сили у повному бойовому спорядженні без знаків розрізнення окупували український регіон зі статусом автономної республіки Крим та місто Севастополь — адміністративну одиницю з особливим статусом. На окупованій території російські окупанти поставили на владні посади державних зрадників — політиків із середовища російської національної меншини, які незабаром всупереч законодавству оголосили вихід зі складу України та приєднання до Російської Федерації.
2. Збройні Сили України (в Криму) не виконували своїх обов’язків і не чинили опору окупантам, а це може означати, що план окупації існував задовго до цього, й анексія була добре підготовлена. Цей факт чітко свідчить, що йдеться про очевидну безпідставну агресію з метою окупації території сусідньої суверенної миролюбної держави.
3. Російська Федерація та її політичне керівництво під час планування і виконання військової операції з проникнення на територію та окупації Криму й міста Севастополя маніпулювали російською національною меншиною України, підтримуючи й заохочуючи радикальні її кола до антидержавних та зрадницьких дій, щоб мати змогу виправдати окупацію потребою захисту російської меншини від дискримінації з боку української більшості, хоч ніякої дискримінації і не було. Такою політикою керівництво Російської Федерації зробило з російської меншини чинник дестабілізації і спрямувало її на військовий конфлікт з легітимним урядом власної Батьківщини. Подібні маніпуляції суперечать міжнародному праву й стають прецедентами з далекосяжними наслідками.
4. Російська Федерація і її президент не лише окупували частину території сусідньої держави, а й після завершення окупації офіційно, в помпезно-провокативний спосіб проголосили окуповану територію частиною РФ. Таким чином порушено засади міжнародного права, яке базується на повазі суверенітету та територіальної цілісності кожної держави. Російська Федерація відкинула міжнародні принципи розв’язання територіальних суперечок між державами. Між тим, це фундамент Організації Об’єднаних Націй, а РФ — одна з держав-засновниць цього утворення. Президент Путін такими діями похитнув підвалини ООН і поставив людство у винятково небезпечну ситуацію. Агресія Росії проти України стала великою міжнародною проблемою.
5. Російська Федерація порушила Будапештський договір 1994 року, за яким великодержави, включно з РФ, зобов’язалися шанувати українську незалежність і територіальну цілісність, натомість Україна відмовлялася від свого ядерного арсеналу, ба більше, — передавала його Російській Федерації.
6. Російські політики та їхні ЗМІ після анексії Криму розпочали антиукраїнську кампанію, настільки жорстку і сповнену ненависті, що нейтральним читачам і слухачам зразу спадала аналогія з німецькою пропагандою проти євреїв.
7. Російський президент запевняв громадян своєї держави, намагаючись переконати й світову громадськість, що окупацією Криму виправлено “історичну несправедливість”, яка сталася, коли Микита Хрущов, колишній радянський лідер, буцімто “незаконно подарував” російську Кримську область Українській РСР. При цьому замовчувався факт, що 1954 року багата й родюча північна частина території України була інкорпорована до складу новоствореної Білгородської області РРФСР. Якщо повернення Криму виправляє “історичну несправедливість”, чому аналогічно не вчинили з Білгородщиною?
8. Після анексії Криму Російська Федерація підбурює членів російської національної меншини тих українських регіонів, де вони складають значну частку населення (іноді навіть більше половини) до протестів, підтримує їх політично, матеріально та військово. Наслідком стало виникнення сепаратистських терористичних парадержав з центрами в Донецьку та Луганську. Далі почалася вельми кривава війна, українська влада усвідомила, що агресор має намір захопити й район Маріуполя, після цього — інші причорноморські регіони, щоб суходолом з’єднатися з окупованими територіями Молдови, — терористичною парадержавою Придністровською Молдавською Республікою. З’явилися нові географічні карти, на яких частина України, яку планували захопити, називалася “Малоросія”. Усім, знайомим з історією російсько-українських відносин, відомо, як Російська імперія та її політична еліта прагнули знищити національну самобутність українців, змушуючи їх називатися субетнонімом “малороси”, а мову українську проголошуючи діалектом російської — “малороссійскім нарєчієм”.
9. Російський президент виявився лідером ядерної держави, яка не тільки не підтримує миру в світі, а навпаки — становить загрозу сусіднім країнам. Через його великодержавні амбіції світ знову опинився на межі холодної війни. Президент Путін розчарував багатьох волелюбних людей, що намагалися розгледіти в ньому сучасного лідера, який цінує, поважає і застосовує на практиці постулати християнської демократії. Замість цього на історичну сцену виринув великоросійський шовініст з менталітетом ХІХ ст., який не поважає суверенітету сусідніх держав і вдається до агресії, незважаючи на тисячі жертв, страшні руйнування і ненависть на тисячоліття уперед. Російський керманич зазіхнув на мир у світі і схоже, що йому ідея ядерної війни ближча за необхідність демократичного діалогу, що свідчить про цілковите заперечення принципів християнської демократії.
Висновок: ідеться не про “відносини”, а про агресію Російської Федерації на сусідні країни: Молдову, Грузію (двічі), і сьогодні — Україну.
Тепер щодо другої частини запитання. Після смерті Йосипа Броза Тито, який завдяки однопартійності, репресивному апарату й культу особи тримав шість південнослов’янських (босняки, македонці, серби, словенці, хорвати й чорногорці) і один неслов’янський народ — албанців-косоварів — у єдиній державі, Сербія на чолі зі Слободаном Мілошевичем спробувала здійснити плани політиків ХІХ ст., які прагнули, щоб усі серби жили в одній державі. Федеративний устрій Югославії, навіть за тотального переважання представників сербського народу на всіх рівнях влади, не забезпечував бажаної монолітності. Сербський очільник, розумний політик і фаховий економіст, за порадою дружини, знаного політолога професора Міріяни Маркович-Мілошевич, та членів Сербської Академії наук і мистецтв, вирішив використати кілька важелів, які, здавалося, дадуть змогу досягти омріяної мети:
1. Вживати прикметник “югославський” де тільки можливо, щоб перед очима світової спільноти приховати великосербський експансіонізм і завойовницький концепт. На практиці це означало залишити державі назву Югославія для міжнародної комунікації, але всі владні важелі зосередити в руках відданих людей, які розуміють правила гри й зуміють у ній перемогти. Оскільки я особисто два роки обіймав високу посаду в Югославському парламенті, то чимало з цього бачив на власні очі. Про що саме йшлося:
— Збройним силам залишити назву Югославська Народна армія (ЮНА), але на всі ключові посади в ній поставити сербських офіцерів, відданих Мілошевичу;
— Верховним органом влади залишити Президію СФРЮ, але представників автономних країв Войводини та Косова призначати з сербів, щоб під час голосування серби мали більшість;
— Центральним банком вважати Союзний банк, але грошову емісію проводити через Банк Сербії;
— Посольства за кордоном називати югославськими дипломатично-консульськими представництвами, але на посади послів призначати фахівців, відданих великосербській ідеї;
— Верховним законодавчим органом вважати Югославську скупщину, але щоб сербських депутатів там була більшість.
2. Водночас слід було посилювати поліцію та армію, мобілізувати суспільство запальними шовіністичними промовами й готувати до війни — для “захисту” від утисків “братів” у інших республіках. Усе це відбувалося під гаслами: де сербські могили — там Сербія, де сербські монастирі — там Сербія, серби не житимуть національною меншиною, а лише у власній незалежній державі, де становитимуть домінантний етнос.
3. Повторюються давні (з позаминулого століття) шовіністичні “наукові тези”, буцімто хорватів як народу немає, бо вони просто покатоличені серби, босняки — потурчені серби, чорногорці — гірські серби, а македонці — південні серби. Щоправда, визнавалося право словенців на вихід з федерації — у Словенії сербська меншина була відносно молода й дуже нечисленна. Проблема могла виникнути з косоварами. Щодо них були плани збройного придушення, децимації та вигнання на територію Албанії.
Між тим, у Хорватії відбулися вільні вибори, й 30 травня 1990 року постав перший багатопартійний демократично легітимізований парламент. На президентських виборах перемогу дістав кандидат від Хорватської демократичної спілки др. Франьо Туджман, партизанський воєначальник, генерал часів Тито й відомий політичний дисидент з 1968 року. Хорвати мали тільки демократичні вибори й волю народу — ні скарбниці, ні армії, ні поліції, ні дипломатії. З такої невигідної позиції доводилося починати реалізацію тисячолітньої мрії про свободу. Центральний уряд же розпочав військову операцію з “наведення ладу” в Хорватії. На щастя, на історичну сцену виступили три особистості: президент Франьо Туджман, кардинал Франьо Кухарич і Папа Римський, поляк Кароль Войтила — святий Іван Павло II.
Спільне в обох випадках те, що агресори діяли (і далі діють) згідно з тактикою французького генерала Андре Бофра (1902—1975) та британського військового теоретика сера Безила Генрі Лідделла Гарта (1895—1970).
Розширений текст розмови: Слово Просвіти
Володимир Криницький
