0
0
У державному музеї Збройних Сил України з осені 2000 року перебуває картина Леоніда Перфецького “Переїзд через Станіславів 6-ї Січової стрілецької дивізії армії УНР”, на якій зображено кінний підрозділ українських вояків на чолі зі своїм командуванням. А що за люди ці командири, що ми про них знаємо?
Картину передала на довічне зберігання Музею Збройних Сил України Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин. Зображені на передньому плані полотна генерали армії УНР Марко Безручко та Всеволод Змієнко. Галина Змієнко-Сенишин — дочка генерал-хорунжого В. Змієнка, а картина змальована з дорогої її серцю світлини, однієї з небагатьох, що залишились з часів бойового минулого батька.
Всеволод Змієнко народився 28 жовтня 1886 року. Батько його, Юхим Юхимович – відставний капітан російської армії, мати, Агрипина Змієнко, вчителювала в Новослобідському народному училищі.
Всеволод закінчив міську гімназію, кадетський корпус і Одеське піхотне училище. Молодий офіцер проходив службу в Очаківському, Ізмаїльському та Житомирському піхотних полках. Набравшись досвіду, потрібних знань, капітан Змієнко вступив до Миколаївської академії генерального штабу. Після її закінчення 1914 року одержав призначення на Південно-Західний фронт, де воював як командир роти, батальйону, а з 1916 року – як старший ад’ютант штабу 39-го армійського корпусу. За роки війни підполковник В. Змієнко нагороджений орденами Св. Анни, Св. Станіслава, Св. Володимира, Георгіївським орденом зі зброєю, що свідчить про неабиякі його особисті й професійні якості.
Восени 1917 року В. Змієнко повертається до Одеси, де на нього чекає дружина Піама (донька генерала Дмитра Скляревського) та двоє синів – Всеволод і Олег. До речі, друга донька генерала Скляревського, Марія Дмитрівна, була дружиною відомого в наукових колах історика, Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського, теж генерала української армії.
В Одесі Всеволод Змієнко поринає в атмосферу української революції. Спільно з відомим громадським і військовим діячем Іваном Митрофановичем Луценком, Всеволод Юхимович сформував Одеську гайдамацьку дивізію з уже створених куренів, що розквартировувались на той час на 5-й станції Великого Фонтану. Штаб дивізії містився в будівлі Одеського військового округу. Полковника Мазуренка призначили командиром гайдамацької дивізії, а підполковника Змієнка – начальником штабу. Одеська гайдамацька дивізія докладала значних зусиль до підтримання порядку в місті та окрузі.
У кінці березня 1918 року Центральна Рада призначила В. Змієнка головою демобілізаційної комісії Херсонщини, Катеринославщини і Таврії, одночасно він виконував обов’язки помічника губернського військового коменданта. Змієнко керував обліком, розміщенням, демобілізацією й призовом українських солдатів та офіцерів, що прибували з фронтів світової війни.
З квітня 1918 року підполковник В. Змієнко виконував обов’язки начальника штабу 3-го Херсонського корпусу українських військ, а з грудня того ж року – начальника штабу військ Херсонської губернії. Під час наступу на Одесу Добровольчої армії А. Денікіна Всеволод Змієнко особисто керував бойовими діями гайдамаків на вулицях Одеси, а потім за наказом Директорії разом з І. Луценком вивів українські частини під Роздільну, у розпорядження генерала Грекова.
Під тиском більшовицьких військ та пробільшовицьки налаштованих отаманських угруповань війська генерала Грекова відступають до румунського кордону. У березні 1919 року В. Змієнко вивів свій підрозділ на територію Румунії, а звідти через контрольовані польськими військами землі в травні – на Волинь. Там його призначають начальником штабу 10-ї дивізії Січових стрільців, згодом перейменованої на 1-шу дивізію Групи Січових стрільців Є. Коновальця. Зі своєю дивізією Всеволод Юхимович до самої осені 1919 року бився проти більшовиків, поляків, денiкiнцiв. Тяжко захворівши в листопаді, потрапив до польського полону, а коли видужав – опинився в таборі для полонених та інтернованих вояків у місті Ланцуті.
С. Петлюра призначив М. Безручка командиром, а В. Змієнка – начальником штабу новосформованої Січової стрілецької дивізії, яка стала спадкоємицею корпусу Січових стрільців. З цією дивізією М. Безручко та В. Змієнко в складі українських військ у травні 1920 р. дійшли до Києва, але знову змушені були відступити. Частина цієї дивізії під командуванням М. Безручка i В. Змієнка відстояла фортецю Замостя, зупинивши наступ армії С. Будьонного на Варшаву.
Але доля незалежної України вже була вирішена. Серед інших українців Всеволод Змієнко знову опиняється в таборі для інтернованих вояків, спочатку в Александруві-Куявському, а потім в Щипйорно. Гіркота поразки національно-визвольних змагань не могла загасити патріотичних почуттів українських старшин i солдатів. Перебуваючи в таборах, вони видавали газети й листівки, підручники та посібники, створювали органи військового й цивільного управління. У 1925 році генерал-хорунжий Всеволод Змієнко став одним із засновників, а пізніше й головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві, редактором збірника «За державність» і журналу «Табор». При цьому працював ще викладачем Спільної юнацької школи та Академічних курсів при Генеральному штабі армії УНР. З 1926 року генерал В. Змієнко служив у Генеральному штабі, з 1928 року – головою громадського суду Українського центрального комітету в Речі Посполитій, одночасно очолював ІІ секцію Генштабу, відповідаючи за розвідку та контррозвідку. Крім того, В. Змієнко активно допомагав українським військовим емігрантам знайти себе в нових умовах життя, влаштовуючи їх на роботу, навчання чи просто допомагаючи грішми.
Донька Галина, що народилася в грудні 1918 року і зовсім маленькою втратила маму, змалечку ділила з батьком всі умови табірного та емігрантського життя. І змалечку ж бачила патріотизм та самопожертву українців, що боролись за свободу Батьківщини.
Всеволод Юхимович помер у 1938 році, за два дні після свого дня народження, не встигнувши зробити багато із запланованого, не повернувши Україні державність.
