0
0
Мова — головний інструмент народу, за допомогою якого формується інтелект людини і ментальність нації, здійснюється виховання й освіта, підготовка патріотичних вояків і бізнесменів, спілкування науковців і політиків, комунікація на роботі й під час відпочинку.
Користуючись чужим незручним інструментом, ми все робимо по–чужинськи, некрасиво, абияк. Головна загроза нашій нації не в тому, що ми не вчимо і погано знаємо свою мову, а в тому, що промосковська влада постійно обмежує життєвий простір україномовних громадян, змушуючи державних службовців – чиновників у районах і областях, працівників пошти, залізниці, ощадних кас тощо – зневажати державну мову. Тож і нам, щоб вижити в умовах окупації, доводиться пристосовуватися до них.
Іще більший вплив на стан мови мають засоби масової інформації. А більшість з них у нас не тільки російськомовні, а й непатріотичні. У СРСР стати успішним журналістом можна було, тільки співпрацюючи з КДБ. Саме такі тепер керують більшістю українських ЗМІ. У деяких областях проводяться провокаційні опитування щодо надання російській мові статусу офіційної – хитрі поплічники імперії намагаються заручитися підтримкою народу, щоб назавжди закріпити за Україною статус окупованої зони. Я не проти опитувань, але спочатку треба дати людям правдиву і всебічну інформацію про давність, природність, красу української мови, про численні її переваги. Унаслідок двомовності і чужомовності наше відставання від країн Європейського Союзу і навіть від Росії дедалі збільшується.
Якщо ми зволікатимемо з розв’язанням мовної проблеми, що роз’єднує нас на радість ворогам, якщо не згуртуємося навколо патріотів, які ладні присвятити себе боротьбі за кращу долю народу, якщо й надалі будемо довіряти “інтернаціоналістам”, які за порожніми обіцянками хитро приховують своє бажання поживитися коштом нашого народу, якщо будемо вірити підступним ідеологам, які нав’язують нам хибну національну ідею, то будемо приречені на зубожіння, деградацію, деморалізацію, деукраїнізацію і втратимо Батьківщину.
Двомовний народ у сучасному світі — це спортсмен, який на важкому шляху до вершини наповнив свій наплічник камінням. Хоч який сильний і витривалий буде такий спортсмен, він приречений відстати від інших, серйозних і зібраних суперників. Тож і нам, українцям, треба покласти край розбазарюванню власного інтелекту на вивчення непотрібної чужої мови, а зекономлений час цілеспрямовано використати на сходження до нових вершин, на здобуття справді необхідних знань. Доки в Україні пануватиме чужа мова, вороги нашого народу будуть використовувати її для прищеплення нам чужих, часто дуже шкідливих ідей і думок, для скеровування наших настроїв у потрібне їм річище.
Панування чужої мови гірше й небезпечніше, ніж військова окупація. Мовна окупація дає можливість чужинцям поборювати патріотів у боротьбі за владу, яку вони використовують на шкоду нашому народові.
Українці — могутній, витривалий і принциповий від природи народ. Майже 800 років бездержавності, неволі, етноциду не похитнули нашого прагнення зберегти свою національну ідентичність, мову, культуру. Сотні інших народів навіть у більш сприятливих умовах втрачали все і переймали мову, культуру, звичаї окупантів, ставали матеріалом для збільшення чужого етносу, а ми вистояли. І тільки після проголошення незалежності, коли державу очолили лукаві “інтернаціоналісти”, ми похитнулися, почали жити за звичаями чужого народу, користуватися його мовою.
Час імперій минув, і зараз тільки національні держави досягають справжнього успіху у вихованні й освіті, виробництві й економіці, науці і культурі, в захисті своїх кордонів та інтересів. Національними державами керують націоналісти, тобто люди, які борються за втілення національної ідеї, а своє власне майбутнє бачать тільки на тлі щасливого життя свого народу. У країнах, де до влади приходять “інтернаціоналісти”, процвітають корупція, несправедливість, бездушне ставлення до народу, в якому “інтернаціоналісти” вбачають тільки джерело власних доходів, як ось у сучасній Україні.
Коли думаю, чому ми так повільно і важко вибираємося з тенет колоніалізму, чому так довго не можемо знайти дороги до вільної Європи, чому так бідно живемо, то щоразу приходжу до однакової відповіді: бо забули рідну мову й тепер не можемо домовитися не тільки з приводу вирішення найважливіших проблем, а й щодо найпростіших питань. Ось і маємо: в політиці — невизначеність, тобто “багатовекторність”, в економіці — глибока криза, у виробництві — розруха, в армії — дідівщина, податкова служба не дає працювати дієздатним підприємствам, а служба безпеки не чіпає навіть відомих всьому світові злочинців. Перша програма Українського радіо дня не може прожити, щоб не надати час російськомовним для висловлювання своїх міркувань, які часто бувають образливими для українців, а на “українському телебаченні” цинічно бенкетує іноді прихований, а найчастіше відвертий російський шовінізм.
Усі ми з дитинства пам’ятаємо вислів: “Язик до Києва доведе”. Але забули, що для цього язик має володіти рідною мовою. А коли наш язик намагається питати дорогу чужою мовою — “російським язиком” – то нас усі сахаються, як від коня, що кукурікає. Відомо, як впливає патріотизм на результати праці, а головною, хоч і не єдиною, ознакою патріотизму є мова. Тому і не можемо чекати від російськомовних громадян високих досягнень на державній службі. З часів СРСР саме російськомовні обіймають більшість відповідальних посад у державі та на великих підприємствах, тому чекати значного зростання економічних показників теж не випадає.
Я не можу погодитися з тими, хто стверджує, що цього не розуміють ні в президентській адміністрації, ні у Верховній Раді. Мабуть, багато відповідальних осіб добре розуміють значення мови, патріотизму, демократизму, професіоналізму в розбудові незалежної України, і саме тому ухвалюють такі закони й укази, які ускладнюють відродження нашої рідної мови, повернення до притаманної українцям демократії, перешкоджають впровадженню національної освіти та патріотичному вихованню молоді, гальмують рух до вимріяної національної української державності.
Валентин Кожевніков
