0
0
Здавалося б, хороша практика – вшановувати відомих діячів культури, науки, історичних осіб, називаючи їхніми іменами вулиці.
Так само й університети чи стадіони. Ось зараз група інтелігентів, літераторів, журналістів, науковців і митців закликає:
“Підтримуючи ініціативу Українсько-польського форуму партнерства, звертаємося із пропозицією перейменувати вулицю Тверську в місті Києві на честь видатного європейського інтелектуала й великого друга України Єжи Ґедройця. Ця вулиця з’єднує дві інші, пов’язані із іменами людей, які однаково важливі як для польської, так і для української культур: Казимира Малевича та Івана Павла ІІ,” – ідеться у зверненні.
Чим погано, що всі ці вулиці носять чиїсь імена?
Та часом і погано. Скажімо, вулиця імені видатного українця Михайла Грушевського зараз перетворилася на Грушу. Бульвар Тараса Шевченка, як і Київський національний університет його ж імені – на Шеву. А вулиця якогось Хорива (хто взагалі з “карєнних кіівлян” знає про такого?) – Хорєвая.
Мені чомусь не здається, що це свідчить про якусь повагу до згаданих осіб.
А ось іще: “уліца Єлєни Тєлєгі”, “Квєткі Цєсік”, “АнтОновича”, “Лайо Шагавро”, “Степана Бендери”. І такого ще багато. У більшості навіть жителі тієї чи іншої вулиці гадки не мають, на честь кого її названо, чим та чи інша особа уславилася – то про яку шану може йтися? Хіба показну.
І якщо в радянські часи хрестоматійна “Кирли-Мирли” свідчила про справжнє ставлення населення до режиму і його “культурної політики”, то чи “Груша” й “Тєлєга” зараз не про те саме свідчать?
Може, варто хоча б на майбутнє припинити цю практику й дати спокій відомим людям? Бо я навіть боюся уявити, як називатимуть “укрАінци” вулицю Ґедройця…
Іван Скринець
