Хоч як це дивно, одне з найцікавіших явищ у межах українського повстанського руху – існування в УПА підрозділів, сформованих з представників інших національностей – досі перебуває начебто поза периметром наукових інтересів більшості істориків. Вивчення наявних матеріалів дає підстави казати, що кількість досліджень, присвячених іншонаціональним відділам Армії, катастрофічно мала.
Фото: ЦДВР
Утім, документи з історії УПА та її національних формувань часом публікуються у “Літописі УПА” (в Україні видається “Нова серія”) та інших виданнях. Навіть вже оприлюднені джерела певною мірою дають уявлення про масштаби й генезу цього явища – неукраїнських відділів в Українській Повстанській Армії.
Як зазначає більшість дослідників, перші національні відділи з представників інших народів СРСР почали формуватись у середині 1943 року. Пропагандистську роботу у цьому напрямку ОУН(б) розпочала ще з початку війни, а до 1942 року ця робота почала давати свої результати: багато військовослужбовців Червоної Армії, німецьких формувань почали переходити до УПА. У 1943 році УПА та провід ОУН(б) випустили серію листівок-відозв до народів СРСР. У червні були розповсюджені відозви “Вірмени й інші народи Кавказу!” та “Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру, народи Азії!”; у вересні побачили світ листівки “Татари Поволжя!”, “Грузини!”; у грудні 1943 року було поширено відозву “Білоруський народе!” Наявні джерела дають змогу стверджувати, що значна частина цих листівок друкувалася не абиде, а в Одесі.
Уже в серпні 1943 року офіційне видання УПА – часопис “До зброї” – опублікував замітку “Ми не самітні”, де було сказано таке: “Поруч УПА виступають поневолені народи Сходу і Заходу. Грузини, узбеки, черкеси, осетини вже сьогодні борються в рядах УПА, творячи свої окремі національні загони, що в найближчому майбутньому стануть національними революційними арміями”1. У цьому ж матеріалі згадано про участь відділу грузинів у бою з червоними партизанами біля Теремна.
Приблизно у цей же час у Млинівському районі Рівненської області відділ повстанців з узбеків, грузинів і росіян у бою з німцями знищив близько 60 ворогів. Восени 1943 року у Чорному Лісі відділ командира Різуна прийняв бій з німецьким підрозділом у складі близько 600 осіб. Серед повстанців був і підрозділ узбеків, одного з яких було поранено2.
Як стверджує відомий дослідник В. Косик, протягом 1943 року утворились загони вірменів, грузинів, узбеків, казахів, татар, литовців. Найбільшими відділами історик називає підрозділи литовців та грузинів (по декілька сотень), трохи менше – узбеків та вірмен. Певну частину іноземців в Українській Повстанській Армії складали колишні військовослужбовці румунських, італійських, угорських, голландських військових частин3.
Вивчення архівних документів дає змогу спростувати поширені фальсифікації
Однією з головних ознак дотеперішнього панування радянських стереотипів щодо УПА є усталена думка, буцімто армія формувалася із поліцаїв та військовослужбовців національних відділів вермахту й СС. Таку позицію ще раз озвучив у своїй доповіді дослідник В. Шевченко, стверджуючи, що одним із найцікавіших етапів зростання УПА стало приєднання до спільної боротьби вояків з національних формувань німецької армії, зокрема татарських. З цього приводу маємо відзначити, що допоміжна поліція, легіони “Роланд” і “Нахтіґаль” були серйозними джерелами поповнення Армії, але не головними і не переважними. Вивчення архівних документів дає змогу спростувати поширені фальсифікації. Так, І. Патриляк дослідив еведенційні (облікові) картки вояків ВО (військової округи) “Богун” групи УПА-“Північ”, які зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (1445 карток), що дає доволі вірогідну модель особового складу військової округи. Аналіз даних статистичних джерел показує, що з облікованих 1445 бійців УПА 609 осіб (42,14%) раніше проходили військову службу, а 836 осіб (57,86%) вперше познайомились з військовою справою в повстанських формуваннях. Відсоток досвідчених військовослужбовців був набагато вищим серед немісцевих повстанців порівняно з вихідцями із західних областей – 79,48% проти 31,86% відповідно. Це по-перше. По-друге, серед усіх облікованих повстанців, які мали військовий вишкіл до служби в УПА, найбільше колишніх вояків Війська Польського – 225 (15,57%), далі за чисельністю – колишні червоноармійці – 137 (9,48%), лише третю позицію займає німецька поліція – 122 особи (8,44%). Щодо власне німецьких збройних сил, куди свого часу належали батальйони “Нахтіґаль” та “Роланд”, то відсоток їхніх колишніх вояків серед повстанців дуже невисокий – всього 1,03%. Таким чином принаймні на прикладі Волині можна прослідкувати явну невідповідність міфу про “поліцайське” минуле бійців УПА з реально підтвердженою документами картиною. Звичайно, маючи на меті утвердження міфу, можна закинути авторові дослідження та його висновкам територіальну обмеженість, що підвищує відсоток похибки під час підрахунків, а також те, що паралельно він не використав радянських і німецьких джерел для порівняння з даними джерел УПА. Ці зауваження справедливі й мають бути враховані в подальших подібних спробах. Однак навіть на підставі відомостей, опублікованих І. Патриляком, можна стверджувати, що один зі стереотипів стосовно УПА цілковито безпідставний.
Першим національним підрозділом УПА був відділ узбеків, створений ще в середині 1943 року (командир відділу – друг Ташкент), майже одночасно виникли курінь грузинів та сотня кубанських козаків. Трішки пізніше на Волині постав курінь азербайджанців. Головним організатором національних формувань був Яструб (Дмитро Карпенко). Колишній майор Червоної Армії родом зі Східної України, Яструб загинув у грудні 1944 року в бою з військами НКВС біля селища Нові Стрілиська. Дмитро Карпенко став першим вояком УПА, якого було нагороджено Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу4.
Конференція не виправдала покладених на неї очікувань
Провід ОУН мав намір скористатись наявністю у своїй збройній структурі представників багатьох інших народів, і з метою поширення цього руху 21–22 листопада 1943 року було скликано Першу Конференцію поневолених народів Східної Европи та підрадянської Азії. Конференція зібрала 39 делегатів – представників 13 народів: по 6 від азербайджанців і грузинів, по 5 від узбеків та українців, по 4 від вірменів і кримських татар, по 2 – білорусів і осетин, по 1 – башкир, кабардинців, казахів, черкесів та чувашів. Охорону Конференції було доручено відділам з представників азербайджанців, вірменів та узбеків. Задумана як захід з широким представництвом, Конференція не виправдала покладених на неї очікувань. Делегати Конференції не були відомими особистостями серед національних рухів своїх народів, тому підсумки зібрання мали скоріше пропагандистське значення і виступали прецедентом для подальших дій.
На початок 1944 року, як свідчать учасники національно-визвольного руху, до складу УПА входили близько 50 українських куренів та 15 куренів національних. П. Мірчук підрахував, що чисельність Армії на той час становила близько 100 тис. осіб, з них 80 тис. – українців та 20 тис. – представників інших народів5. Виходячи з результатів досліджень науковців, можна підрахувати мінімальну чисельність Армії в цей час. Ю. Киричук наводив середню кількість вояків повстанської сотні – 130 осіб. З розрахунку 3-сотенної структури куреня, вважаємо, що кількість сотень становила 195, відповідно особового складу до них входило 25 350 осіб. І. Бутковський наводить інші цифри відносно чисельності сотень: 168 осіб – легка сотня, 186 осіб – важка6. Виходячи з таких цифр, отримуємо максимальну чисельність 36 270 чол. Таким чином, з наявних джерел ми ніяк не можемо стверджувати, що заяви про 100-тисячну Армію є вірогідними, хіба що у майбутньому будуть отримані нові достовірні джерельні звістки. Відповідно, й кількість вояків іншонаціональних підрозділів максимально становила 8 370 осіб, як ми можемо підрахувати виходячи з наведених вище міркувань. На даний час ми не бачимо, чим керувались автори, що наводили більші цифри.
Проте внесок іншонаціональних підрозділів у бойові дії УПА був досить значним. Спогади повстанців доносять до нас звістки про участь цих відділів у боях. Так, П. Дужий згадував про перебування сотні командира «Ореста» в околицях с. Карова (Львівщина) після бою з частиною німецької піхоти7. Серед особового складу цієї сотні була чота азербайджанців, які дуже непогано виявили себе у бою. 29 квітня 1944 року відділ під командуванням «Яструба» знищив біля 240 військовослужбовців НКВС поблизу с. Залізниця Крем’янецького району. До відділу входили майже виключно представники інших народів.
Улітку–восени 1944 року підрозділи кримських татар, калмиків, чеченців, грузин, азербайджанців вирушили у рейди на схід України. Восени 1944 р. були здійснені рейди у Білорусь, де національні підрозділи повстанців отримали значну підтримку місцевого населення8. У боях з НКВС на північно-західних теренах України відзначились відділи азербайджанців та кримських татар9.
Історія національних підрозділів Української Повстанської Армії завершилась набагато раніше, ніж припинила боротьбу сама УПА. З просуванням на захід Червоної Армії значна кількість неукраїнців повернулись до її лав і далі продовжували свій бойовий шлях з радянськими військами, що свідчить про переважне значення для цієї частини колишніх вояків УПА боротьби з німецькими загарбниками порівняно з ідеєю національно-визвольного руху. Проте деякі з представників інших народів і надалі залишились з повстанцями, хоча окремих національних підрозділів вони вже не становили. Дехто ж з упівців вирушив до себе на батьківщину, продовживши повстанську справу на рідних теренах. Особливо багато було таких серед литовців, а повстанський рух у Литві можна вважати подібним за розмахом до українського.
Маючи досить коротку історію, існування національних підрозділів у складі УПА та об’єднана боротьба зі спільними ворогами стали яскравими сторінками національно-визвольного руху українського народу за свою державність, які дали підстави для появи влучного визначення “інтернаціоналізм націоналістів”. Подібні факти спростовують тези про обмеженість та національну замкненість ОУН і УПА, вкупі з ксенофобією та іншими аналогічними ярликами.
ПРИМІТКИ:
1. Літопис УПА. Нова серія. Т. 1. С. 42.
2. Літопис УПА. Т. 19. С. 128.
3. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. С. 387.
4. Киричук Ю. Історія УПА. С. 22.
5. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942–1952. С. 51.
6. Бутковський І. Організаційна структура УПА. УПА в світлі документів з боротьби за УССД 1942–1950 рр. С. 12.
7. Дужий П. Про бій УПА з німецькими загарбниками в Карові (Спогад). Визвольний шлях. 1992. Кн. 4. С.459.
8. Мірчук П. Вказ. праця. С. 132.
9. Літопис УПА. Нова серія. Т. 1. С. 115.
0
0
