Іван Ющук: Чому небезпечно зрікатися рідної мови?

Read Time:10 Minute, 15 Second

У запровадженому 2012 року і досі чинному на ганьбу нам законі “Про засади державної мовної політики” в пункті 1 статті 3 записано чи не унікальне в світовому законодавстві положення: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання”.

Не будемо розглядати політичного аспекту цього положення. Спробуємо лише з’ясувати, наскільки воно справді гуманне і як його застосування може забезпечити права людини.

Мова існує в двох нероздільних взаємозалежних психічних процесах: з одного боку, це набір мовних засобів, який ми тримаємо в пам’яті, і з другого — це мовлення, яке виявляється в творенні та сприйманні речень і тексту. Мовні засоби збагачуються й удосконалюються завдяки мовленню. Мовлення, зі свого боку, є матеріальним виявом рівня і якості мовних засобів індивіда, а відтак, і рівня його розумового розвитку. Ще Сократ казав: “Заговори, щоб я тебе побачив”.

Мовні засоби існують у нашій пам’яті як ідеальні, певним чином згруповані фонеми (фонетика), як словотвірні морфеми, слова й фразеологізми разом із прикріпленими до них значеннями (лексика) і як схеми можливих поєднань морфем і слів, забезпечених певними засобами, для творення висловлювань (граматика). Кожен з цих компонентів має свою, певним чином упорядковану структуру і виконує свою специфічну роль у мові. І в мисленні теж, оскільки мова є основою для мислення і водночас його продуктом.

Фонетика, з одного боку, формує в пам’яті ідеальні образи слів (поєднання фонем), а з другого — є зовнішньою, матеріальною оболонкою мови, тобто матеріально оформляє слова у висловлювання (ланцюжки звуків). Завдяки чітко визначеним звукам ми передаємо інформацію іншим людям і сприймаємо її. У цьому переважно соціальна функція фонетики.

Лексика ж пов’язана насамперед з глибинними психічними процесами людини. Наш мозок (за різними оцінками, від десяти до ста мільярдів нейронів і з безліччю зв’язків між ними) фіксує й зберігає всі подразнення, які надходять від реального світу. А вони йдуть навально й хаотично. І ось тут слова є тими якірцями, навколо яких сортуються й групуються наші враження. Інакше ка жучи, лексика членує всесвіт, який існує в нашій уяві, на окремі більші й менші, по-різному залежні між собою частини й присвоює їм назви, які ми використовуємо в спілкуванні як певні символи. За кожним словом у мові закріплено певний узагальнений образ — сигніфікат. Без того слова були б позбавлені смислу.

Граматика своїми умовними засобами узагальнено відтворює зв’язки, які існують і можуть існувати в реальності між речами та явищами, й позначає деякі найзагальніші властивості буття, такі, як час, множинність, залежність між речами і явищами тощо. За допомогою граматики ми пов’язуємо слова в речення відповідно до тих зв’язків, які існують між явищами в дійсності, і відповідно до конкретних потреб спілкування. Повернемося до вже процитованої статті з мовного закону: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, … і змінювати свої мовні уподобання”. Чи заміна мови на мову здійснюється механічно, ніби перевдягання?

Фонетична система кожної мови має свої, специфічні особливості. Росіяни, наприклад, не розрізняють українських звуків [і] та [и], оскільки обидва вони переднього ряду, тим часом як у російській мові аналогічні голосні [и] та [ы] різного ряду — відповідно переднього і середнього, хоч і творять одну фонему. У російській мові порівняно з українською нема дзвінких африкатів [дж] і [дз], проте є на відміну від української не тільки тверді, а й м’які губні приголосні, приголосний [р] може бути м’яким у будь-якій позиції; ненаголошені голосні редукуються, дзвінкі приголосні у кінці слова оглушуються тощо.

Візьмемо ще одну близько-споріднену мову — сербську. Голосних фонем у ній, як і в російській, п’ять: давньослов’янські фонеми [і] та [и] злилися в одну. Проте у ній голосні розрізняються ще й за наголосом і тривалістю, який буває довгим висхідним, довгим низхідним, коротким висхідним і коротким низхідним. М’яких фонем у сербській мові всього п’ять: [j], [љ], [њ] та специфічно сербські [ћ] і [ђ]. В українській мові м’яких фонем десять. В англійській, німецькій їх зовсім нема.

Звичайно, фонетичних розбіжностей з українською навіть у названих тут російській і сербській мовах є значно більше, не кажучи вже, наприклад, про англійську чи французьку мови порівняно з українською. Крім того, й мелодика мовлення в різних мовах цілком різна. Отже, міняючи мовні уподобання, людина, щоб не спотворювати уподобаної мови, має докорінно перебудувати зв’язки між нейронами мозку, які відають роботою мовних органів і сприйманням та аналізом звуків. Ніби й технічна це справа, але небажаний акцент при цьому завжди дає про себе знати й нерідко викривлює звучання слів. Більше з глибинними психологічними процесами пов’язані граматичні відмінності між мовами. Чому в дійсному способі в російській мові є тільки три часи дієслова, в українській — чотири, у сербській — шість, у французькій — десять, в англійській — дванадцять? Чому в українській, сербській, французькій мовах є три синтетичні форми наказового способу: друга особа однини, перша і друга особи множини, а в російській та англійській — тільки дві: друга особа однини і друга множини? Останнє свідчить, що названі мови цим народам були привнесені ззовні завойовниками, які в розмові з тубільним населенням не могли вживати наказового способу в першій особі множини, що означало б закликати до спільних дій. В одних мовах є відмінки, в інших нема, а в тих мовах, де є вони, їхні значення далеко не збігаються.

Усе це, як і інші, не названі тут особливості граматичної структури, пов’язане з менталітетом носіїв певної мови, з їхнім світосприйманням і, врешті-решт, з особливостями мислення. Чи легко повноцінно перемкнутися з одного способу бачення світу на інший, з національного способу мислення на чужий? Тут збіднення в мисленні неминуче.

Ідентичність значень у різних мовах — це скоріше виняток, ніж норма

Ще більш разючі відмінності існують у лексиці. На перший погляд видається, ніби, скажімо, вода в усіх мовах “вода”. Тим часом у сербській слово вода в контексті може означати ще й “піт” (зноj), “сльози” (слана вода, сузе), “слимна” (пљувачка); в англійській water — це ще й “акварель”, “мочити”, “поливати”, “зрошувати” тощо, не кажучи вже про різні значення цього слова у фразеологізмах. Або візьмемо слово рука. В українській мові це “кінцівка людини від плечового суглоба до кінчиків пальців”; в англійській такого поняття нема: є hand “кисть” і arm “від кисті до плеча”. В українській мові палець і на руці, і на нозі — в англійській на руці finger, на нозі toe. У сербській мові — чотири прсти і п’ятий — палац (мається на увазі великий палець) — і вислів “знаю, як свої п’ять пальців” тут був би недоречний. В українській мові це протиставлення збереглося у вислові один як палець (не перст, як це є безпідставно в російській). Цілком справедливий висновок мовознавця: “Ідентичність значень у різних мовах — це скоріше виняток, ніж норма. Повний збіг значення стосується лише власних назв — особових і географічних, наукових і технічних термінів, назв місяців і днів, а також числівників” (Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства. — К.: ВЦ “Академія”, 2006. — С. 305). Але й це, додам, не завжди. Вважати такі розбіжності між мовами лише випадковістю навряд чи виправдано. Вони зумовлені певними психічними і навіть фізіологічними особливостями носіїв цих мов. Адже чомусь привнесені ззовні чужі мови її нові користувачі засвоюють не цілком ідеально, а зі значними відхиленнями. Легко впізнати українця, білоруса, грузина, який розмовляє російською мовою, відрізняється мова американського негра від мови американського англосакса — і не тільки акцентом.

У цьому разі дають себе знати не лише розбіжності у набутих навичках, а й особливості, успадковані на генетичному рівні. Доведено, що існують вроджені програми соціальної поведінки людей; отже, з такою самою ймовірністю можна припускати й наявність у людини вродженої етнічної мовної програми. “На початкову порожнечу, яку судилося заповнити ембріонові в материнському лоні, подається генетично програма, яка містить уже прожиті предками життя” (Расторгуев С. П. Информационная война. — М.: Радио и связь, 1999. — С. 28). Новонароджена дитина, як дійшли висновку вчені, до двох років зберігає в собі генетичну пам’ять, записану всіма її історичними предками, отже, й схильність до певної мови як основного носія духу народу. Чи можна легковажно цим нехтувати? Мовне освоєння світу і, таким чином, мовне забезпечення інтелекту кожної людини відбувається поступово й тривалий час.

Немовля ще до шести років починає розрізняти в людському голосі інтонацію, висоту, силу й, зокрема, тембр, який є основним розрізнювальним елементом звуків мовлення. Ця властивість становить основу для подальшого сприймання й засвоєння звуків рідної мови. При цьому характер вимови звуків у кожної етнічної спільноти залишається майже незмінним протягом багатьох століть: українська мова в устах українців за звучанням набагато ближча до іспанської чи італійської, ніж до російської, у якій вимова угро-фінська, хоч слова в ній слов’янські; білоруська мова зберігає прадавній литовський характер вимови.

Формування мислення людини тісно пов’язане насамперед із засвоєнням лексики. Як стверджують психологи, новонароджене немовля сприймає цілісну, нерозчленовану картину світу. Коли ж у його мовленні з’являються перші слова, у поки що суцільній картині світосприймання починають виникати розрізнені острівці свідомості: мама, тата, на, дай. До кінця першого року в мозку дитини утворюється до дванадцяти таких слів-острівців. Коли набирається певна критична маса їх, дитина раптом (у півтора-два роки) усвідомлює своє “Я”, тобто виокремлює себе з навколишнього світу, який стає для неї об’єктивною реальністю. З часом за нормальних умов, якщо дитина постійно чує рідну мову й активно пізнає навколишній світ, кількість слів у її свідомості неухильно зростає — від 1000 в три роки до 4000 і більше в сім. При цьому в дитячій свідомості постійно відбувається корекція значень кожного слова і його зв’язків з іншими словами в узгодженні з оточенням, яке дедалі — через засоби масової інформації, через літературу, через виховання в дитсадку — розширюється до всенаціонального. І на цій основі відповідно розвивається й мислення дитини. Активний словник дорослої людини в середньому нараховує, як стверджують психологи, 6—8 тисяч слів і приблизно стільки, а може, й більше пасивний.

Цей словник у процесі спілкування (слухання, читання рідною мовою) поповнюється не тільки окремими словами, а й їхніми переносними значеннями, яких є більше, аніж слів, тобто за нормальних умов словниковий запас людини виявляється чи не вдвічі більший, ніж кількість засвоєних нею лексем. Такий словник забезпечує їй адекватне сприйняття дійсності, а відтак і створення власної мовної картини світу, суголосної і співмірної з мовними картинами світу людей близького й далекого оточення, людей тої самої національної культури й менталітету, а отже, й взаєморозуміння в суспільстві, адекватний обмін думками. Мовної картини світу взагалі, яка б підходила людині будь-якої національності, не існує — це абстракція.

“Реально існують і можуть аналізуватися тільки мовні картини світу конкретних національних мов — національні мовні картини світу” (Корнилов О.А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. — 2-е изд. — М.: ЧеРо, 2003. — С. 113). Мовні картини світу формуються на основі національних мов. Інваріантний образ світу співвідноситься з особливостями національної культури й психології, оскільки “в основі світобачення і світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних зна чень, соціальних стереотипів, когнітивних схем. Тому свідомість людини завжди етнічно зу мовлена, бачення світу одним народом не можна одним “перекодуванням” перекласти на мову культури іншого народу” (Леонтьев А. А. Языковое сознание и образ мира // Язык и сознание: парадоксальная реальность. — М., 1993. — С. 20). І мови народів, і мовні картини світу окремих людей — неповторні й цінні тому, що національні, тобто побудовані на колектив ному багатовіковому досвіді великої національної спільноти. Безнаціональних мов, як і безнаціональних культур, не існує. Мудро свого часу сказав великий філософ Григорій Сковорода: “Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус? Будь ним… Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду”. Відомо, що буквальний, тобто дослівний переклад будь-якого тексту з однієї мови на іншу спотворює оригінал. Так само при вульгарній зміні мовних уподобань, при заміні рідної мови іншою, нібито рідною руйнується раніше вибудувана й великою мірою генетично зумовлена в свідомості індивіда мовна картина світу — звичайно, якщо вона є і якщо належним чином впорядкована. Одна справа — знати кілька мов і при потребі користуватися ними, інша — зректися своєї, виплеканої багатьма попередніми поколіннями відповідно до навколишніх умов існування.

Слова, взяті напрокат з чужої мови, виявляються обчухраними, позбавленими багатьох переносних значень і побічних асоціацій: Вишнёвый садик пред избою, майские жуки над вишнями гудут. Втрачається психологічний зв’язок з навколишньою дійсністю, різко звужується база для естетичного переживання й асоціативного мислення. Таким чином, пункт 1 статті 3 закону “Про засади державної мовної політики” з повною підставою слід оцінювати так само, як би й публічне заохочення до вживання наркотиків. Гуманно? На позір ніби й так: турбота ж про задоволення потреб людини. Какая разніца? Але насправді це спрямовано на отуплення, дебілізацію людської особистості, а відтак і всього суспільства. Тож чи варто зрікатися своєї мови, мови своїх предків, і переходити на чужу?

Слово Просвіти