0
0
На письмовому столі лежать три розпиляні людські черепи, поруч з газетами, ручками, мобільним телефоном і російською п’ятирублевою купюрою. Вони ж пластмасові, чи не так, кажу я, розмірковуючи, і торкаюсь пальцями одного з черепів. Справді, на дотик це пластмаса.
– Ні, що ви! Звичайно, це справжні черепи, ми самі готуємо їх, – каже мій знайомий Павло, лікар. Він бере один з черепів в руки і показує золотий зуб. Я почуваюся некомфортно, думаючи про те, що я щойно торкався черепа померлої людини, і вже не так некомфортно, коли думаю про те, що троє лікарів, які зараз сидять у маленькому кабінеті, щодня у своїй роботі використовують фрагменти померлих людей.
– Так ми тут працюємо, ми завжди використовуємо справжні матеріали людських тіл, а не пластмасові навчальні моделі, – пояснює Павло.
Потім він посміхається і продовжує:
– Це ж бо, ясна річ, російськомовний череп.
Двоє інших лікарів в кімнаті, Петро і Гулівер, криво посміхаються. Так, жарт трохи грубуватий, але всім трьом так набридла російська телевізійна пропаганда про українських фашистів, які розпинають російськомовних дітей, чи якісь інші актуальні казки. Отже, само собою зрозуміло, що мерзенні лікарі тримають на своєму столі саме російськомовний череп, пояснює Павло.
Ми п’ємо чай на другому поверсі флігельної будівлі Інституту нормальної анатомії Кримського медичного університету в Сімферополі. Павло ставить свою філіжанку на стіл, якраз біля трьох черепів.
І справді, саме російськомовного черепа я щойно торкався своїми пальцями – у Криму майже всі російськомовні: і сам Павло, і Петро, навіть якщо у них є родичі також в Україні. І Гулівер переважно розмовляє російською, навіть у себе вдома, навіть якщо він кримський татарин. Українську всі троє вивчали як іноземну мову. Однак усі вони противники російської анексії Криму. Жоден з них не брав участі у невизнаному референдумі 16 березня.
– Але я думаю, що для більшості це не надто важливо, за умови, що вони отримують заробітну плату. Особливо, якщо зарплата навіть росте. Якщо їм кажуть по телебаченню, що тепер так має бути, їх це задовольняє, – каже Гулівер.
У Петра є брат, який донедавна служив в українській армії в Криму. Дехто з його товаришів перейшов на бік Росії, але цього не захотів робити Петрів брат. Він уже виїхав з Криму і служить в іншому місці в Україні. Родичі в Росії ніяк не можуть зрозуміти, чому він і Петро не вітали приєднання до Росії – рідні ж дивилися телевізор і дізналися, що новий український уряд складається з фашистів. І від тих фашистів урятували кримчан.
– Коли я розмовляю по телефону зі своєю тіткою з Росії, вона зовсім не слухає те, що я кажу, вона просто повторює те, що почула по телевізору. «Я довіряю нашому уряду», – каже вона весь час.
Інший колега заходить до кімнати, збирає якісь речі, але знову хутко виходить, коли зауважує, про що розмова. Колега підтримує анексію, дізнаюся пізніше. Чи «возз’єднання», як тепер це офіційно називають.
– Так стає легше, уникають говорити про політику з тими, у кого інша точку зору, тоді легше говорити про інше, – каже Гулівер.
Він сам хоче і надалі вважати себе громадянином України, хоча всупереч бажанню отримав російський паспорт.
– Вони кажуть мені, що я тепер громадянин Росії, і що я повинен прийняти паспорт, якщо я й надалі працюватиму тут.
Проте більшість кримчан зберегли також свої українські документи. Якщо вони переїжджають новий кордон, вони можуть спочатку показати російський паспорт російським прикордонникам, а потім український паспорт – українським охоронцям.
Павло хоче показати мені музей анатомічного інституту, і ми йдемо з невеликого кабінету. На сходах ми проходимо повз кольоровий портрет суворого лисого чоловіка у блакитній куртці і з бакенбардами, які були популярні в 19-му столітті. Цей чоловік – Микола Іванович Пирогов.
Анатомічні дослідження в Криму розпочалися з 50-х років 19-го століття, коли Росія намагалася посилити свій вплив на Близькому Сході і в чорноморському регіоні. Наприкінці 18-го століття Росія завоювала Кримський півострів, який до того належав Османській імперії. Коли Росія кілька десятиліть потому хотіла завоювати інші території, колоніальні держави Велика Британія і Франція захотіли зупинити такий розвиток подій. Наслідком цього стала кривава Кримська війни, під час якої Микола Іванович Пирогов заснував сучасну військову хірургію.
Після розтину багатьох заморожених тіл Пирогов зміг опублікувати свій великий анатомічний атлас, який відіграв важливу роль у подальшому розвитку хірургії. «Mortui docent vivos» – померлі навчають живих – це написано на фасаді головного корпусу інституту анатомії. Музей розташований у широкому коридорі на другому поверсі. На полицях старі хірургічні інструменти і скляні посудини з препарованими людськими органами, на які я волію не дивитися зблизька. На почесному місці влаштована виставка під назвою «Пирогов у Сімферополі» з картинами олійними фарбами, які показують великого хірурга за роботою, і з чотирма восковими фігурами: поголений пацієнт, який лежить, медсестра і двоє замислених бородатих чоловіків в одязі 19-го століття. Схожість з портретом не впадає у вічі, але чоловік з більшою бородою з двох лисих, мабуть, має бути схожим на Пирогова.
Згідно з настінною табличкою, виставка належить «Міністерству охорони здоров’я СРСР, Медичному інституту Криму». Ніхто не мав часу поміняти табличку після розпаду Радянського Союзу, і з цим усе гаразд, тому що це знову на часі. Український державний медичний університет має стати російським. Але ще не зовсім зрозуміле питання про майбутній статус університету і про те, якому російському міністерству він має бути підпорядкований. Саме це турбує Тетяну Фоміних, директора анатомічного інституту. Це обов’язково має бути міністерство охорони здоров’я, як це було в Україні, тому що міністерство освіти абсолютно не розуміється на системі охорони здоров’я, у якій нові лікарі повинні працювати після одержання дипломів, вважає вона.
Але це насправді єдине, чим вона переймається, цілком очевидно, що все стане тільки краще тепер, коли нарешті Крим повернувся додому, в Росію, каже вона, кип’ятячи воду для кави у своєму маленькому кабінеті.
– Не слухайте Павла й тих інших, що наразі продовжують нарікати на все, я зовсім не розумію, про що вони думають. Вони, ймовірно, просто вирішили, що не люблять Росію, і тому у всьому будуть звинувачувати Росію.
Дійсно, деякі українські студенти залишили університет, але з’явилися, інші – кримчани, які більше не хочуть навчатися в Україні, і росіяни з інших частин України, які зараз вирішили навчатися тут. Та й теревені про проблеми з виплатою заробітної плати є необґрунтованими. Так, справді, українські банки були закриті, і банкомати перестали працювати. Але росіяни швидко підготували готівку, яка були доставлена в університет, щоб виплатити зарплату. І заробітна плата зросла набагато більше, ніж ціни. Крім того, не економіка важлива, а факт, що нарешті Крим знайшов свій шлях додому, в Росію, і що тут немає війни, наголошує Тетяна Фоміних.
І все пройшло цілком спокійно, каже вона. Сама вона майже не бачила слідів всесвітньовідомих нині «зелених чоловічків», лише військовий автомобіль, який стояв поруч з університетом короткий час. Так, дійсно, були солдати біля будівлі парламенту, але це далеко.
– Взагалі ніхто не думав, що це може статися. Я дуже хвилювалася, коли в Києві почалися демонстрації, бо знала, що це погано закінчиться. У мене є знайомий у службі безпеки, я іноді зустрічаюся з ним, тому що він відповідає за дозволи на перебування іноземних студентів і подібні питання. І лише за декілька днів до подій з я запитала його, що буде. Він сказав, що Крим ніяк не може ввійти до складу Росії з кількох причин. Але що ж нам робити, – дивувалася я, – адже ті з України прийдуть сюди і вб’ють мене.
Тетяна Фоміних не знає, як дохідливо пояснити, чому тепер українці захотіли б раптом убити її та всі інших російськомовних у Криму. Але ж вони погрожували зробити це, – наполягає вона.
У всякому разі, усе було цілком спокійно в Сімферополі і до того, як з’явилися зелені солдати, і після того, каже вона.
– Усе сталося дуже несподівано. З Криму до Києва довгий шлях, довший, ніж до інших частин країни, і море між нами і материком, так що тут було спокійно. І ось раптом ми прокидаємося вранці і дізнаємося, що парламент захоплений солдатами, які захищають будівлю. Я зраділа, бо зрозуміла, що це наші люди, а не українці.
– Як Ви це дізналися?
– Я просто зрозуміла це. Напередодні ввечері я була вкрай стурбована після мітингу, я думала, що тут буде війна. Те, що відбувається в Україні, це ж жахливо, навряд чи там можна сказати півслова російською, хоч вони вдають, що у них демократія. Але це не так.
Багато хто в Росії насправді переконаний, що зараз небезпечно для життя говорити російською в Україні. Напевно, це не дивно з огляду на те, що більшість росіян отримує інформацію про події з сусідньої країни через державні пропагандистські канали. Більший подив викликає те, що навіть у Криму, схоже, багато хто вірить у ці російські телевізійні казки, хоча вони мали б знати зі свого власного досвіду, що саме російська, а не українська є основною мовою в більшій частині країни, наприклад, у столиці Києві. Так, усі вивіски українською мовою вже багато років, але майже всі розмовляють між собою російською. Під час моїх останніх відвідин Києва восени 2014 року, коли вже довго тривала війна на сході, було тільки раз, коли касирка в супермаркеті заговорила до мене українською. Відразу позаду мене в черзі інший клієнт трохи потішився українським словом стосовно поліетиленового пакета, яке вжила касирка. Але незлобиво, здебільшого жартівливо. «Торба»? – повторив він. Дійсно, звучить трохи потішно російською, не як звичайний поліетиленовий пакет, а, скоріше за все, як наплічний мішок селянина в давні часи. «Так, авжеж, торба або торбочка, – відповіла касирка українською мовою зі сміхом. Ось і все. Опісля я чув, що саме ця касирка відома тим, що завжди розмовляє українською. Так мало людей послідовно розмовляють українською в Києві публічно, що лише це може стати темою обговорення – і все одно російська пропаганда стверджує, що той, хто говорить російською в Києві, ризикує бути побитим.
Це, зрозуміло, не означає, що українською в Києві не розмовляють, багато хто робить це – та майже у всіх повсякденних ситуаціях спочатку вибирають російську, коли невідомі люди звертаються одне до одного.
У Криму російською розмовляють усі, більшість шкіл завжди були російськомовними, і всі офіційні документи були російськомовними ще до анексії. Опитування громадської думки показують, що жителі Криму не дуже переймалися офіційним статусом російської мови в українські часи. У дослідженні, проведеному Міжнародним Республіканським Інститутом США у травні 2013 року, в загальному 1200 жителів Криму отримали питання про те, що, на їхню думку, є найважливішими політичними питаннями на півострові. Лідерами у списку виявилися безробіття, високі ціни, непрацююча промисловість, корупція влади і бідність.
Статус російської мови був на 14-му місці серед найважливіших питань, і його згадало лише 4 відсотки опитаних. Найважливіше питання, безробіття, було згадано 68 відсотками. Трохи вище, ніж статус російської мови, були «стосунки з Росією». Важливим це питання вважало 12 відсотків респондентів. А тепер багато хто говорить, що саме пригноблений стан російської мови в Криму був важливою причиною, з якої Крим потрібно було анексувати.
З точки зору стратегії було зрозуміло, що це катастрофа, коли український парламент після лютневої революції 2014 року знову взявся обговорювати вічне питання про мови і хотів скасувати закон про регіональні мови, який надавав російській офіційний статус у низці регіонів. Закон був символічно важливим питанням, тому що його запровадила партія президента, який уже втік, і саме тому його противники хотіли тепер викинути це на смітник і написати новий. Проте тимчасовий глава держави, очільник парламенту Олександр Турчинов відмовився підписати рішення, і старий закон залишився чинним – але це вже не допомогло. Багато хто в Криму був переконаний, що нові правителі в Києві знову хочуть «заборонити російську мову», – хоча закон про регіональні мови навіть ніколи не запроваджувався в Криму. Він був непотрібним, тому що українська конституція Криму 1998 року чітко гарантувала статус російської мови в державному адмініструванні Криму і право кожного на навчання рідною мовою.
А Тетяна Фоміних усе одно переконана, що говорити російською небезпечно в Україні. До того ж діти співають гімн України в школі!
– І вони кладуть зброю в руки маленьких дітей, ви бачили це? Це неправильно.
Співання державного гімну в школі не здається аж таким небезпечним, а заяви про українських дітей-солдатів – це ще одна вигадка російської пропаганди. Але ми трохи відхилилися від анексії Криму – вибачте, возз’єднання. Що сталося насправді?
– Був четвер 27 лютого, і ми мали навчатися, але наше керівництво вирішило, що всі студенти повинні йти додому. Я сама думала, що було б краще залишити їх тут, ніж відпускати у місто. Але скрізь було тихо, я навіть не мала часу, щоб побачити «зелених чоловічків», як уже було сказано, тому що їжджу лише на роботу, а потім повертаюся знову додому. Але ж багато хто підходив до них і фотографував або фотографувався разом з ними, багато жінок і дітей. Усі, звичайно, вважали, що це добре. А чи знаєте ви, що татари насправді вимагали, щоб пам’ятник Леніну був розбитий! Тут у мене абсолютно протилежна думка, і про політику і про життя в цілому. Я хочу, щоб Ленін залишився.
– Чому Ленін має залишитися?
– А чому його треба розбивати? Я не хочу цього. Я не хочу, щоб узагалі щось розбивали. Статуя – це історичний пам’ятник. Вони не тільки хотіли знести його, вони також хотіли перейменувати площу Леніна. Це мені не подобається, бо ж йдеться не тільки про Леніна. Соціалізм, який у нас був раніше, я думаю, що це було добре. Це ж була моя батьківщина, я звідти родом. Я народилася в 1967 році і дуже добре пам’ятаю, як було в мене в дитинстві та юності. Дехто каже, що тоді було погано, а я думаю, що життя тоді було хороше.
Тетяна Фоміних – далеко не єдиний друг Росії в Криму, що, здається, насправді прагне повернутися в Радянський Союз. Але ж сьогоднішня Росія, однак, це не те ж саме, що Радянський Союз її молодості? Що насправді знали кримчани про путінську Росію до возз’єднання?
– Ми нічого не знали. Все ж абсолютно нове, минуло більше двадцяти років, як ми були разом. А Росія знову стала сильною лише кілька років тому. Тепер вони відродили промисловість і досягли того, про що лише мріє Україна – позбутися корупції. Звісно ж, якась корупція існує навіть у США. Але ця відкритість, усе публічне, цього більше в Росії.
Як приклад російської відкритості Тетяна Фоміних згадує, що на російському телебаченні є програма з економіки. Та вона сама була не в силі дивитися її.
– Дуже нудна програма, вони весь час говорять лише про фінанси. Це показують щодня. Я вважаю, що вони турбуються про те, щоб люди зрозуміли, куди йдуть гроші. А це ж добре.
Проте насправді контрольовані державою російські засоби масової інформації скупо повідомляють про те, як використовуються гроші платників податків. Улітку 2014 року уряд уже другий рік поспіль вирішив витратити пенсійні внески, сплачені приватними особами, а не інвестувати їх у фонди, як було обіцяно – анексія Криму не була ж цілком безкоштовною для державної скарбниці. Скандальне рішення не привернуло великої уваги державних ЗМІ, і, коли заступник міністра економіки Сергій Бєляков на своїй сторінці у Facebook написав, що йому соромно за те, що держава не виконує своїх обіцянок перед людьми, які економлять на свої пенсії, він був негайно звільнений.
Але ж гроші підуть на підвищення заробітної плати для працівників бюджетної сфери в Криму, і тому не дивно, що Тетяна Фоміних та її колеги задоволені. Проте навіть у Росії не все ідеально, з цим Тетяна Фоміних погоджується.
– Я думала, що в Росії немає ідіотів, але виявилося, що їх насправді багато, і деякі видерлися високо, я повинна сказати. Ці люди, які хочуть мати владу, багато з них просто хоче привласнити гроші. Недавно ж якийсь міністр украв мільярд, і тепер за ним ганяються. Путін просто не має часу їх усіх контролювати, ось що. Але мені дійсно подобається Путін. По-моєму, він найкращий керівник за всю історію людства.
– Чому ж Путін такий хороший?
– Бо він чесна людина, я цілком довіряю йому. Усі рішення, які він приймає, хороші. Мені подобається його спосіб дії. У нього є самоповага, він має свою власну думку про все і ніколи не вдає щось інше. І не погрожує іншим. Коли він став президентом, він був першим, хто виступив зі своєю новорічною промовою не в кабінеті, а просто неба, на Красній площі. Він був молодий, з келихом шампанського в руці, і він виступив з новорічною промовою, яка була такою незвичайною. Він мені відразу ж сподобався.
Проте насправді Володимир Путін виступив зі своєю першою новорічною промовою у своєму кабінеті, точно так, як і його попередник Борис Єльцин зазвичай робив. І келих шампанського був у Єльцина, а не у Володимира Путіна.
Але новорічна промова була дійсно дуже гарна, – на жаль, потім Путін не дотримався своєї обіцянки захищати досягнення демократії і свободи слова в Росії. З іншого боку, потім він дійсно виступав з новорічними промовами просто неба, але не на Красній площі, а в стінах Кремля. Та найголовнішим є враження, що Тетяна Фоміних справді здивована харизмою Путіна. Для неї Путін це втілення всього хорошого в її новій батьківщині – у Росії.
– Мені подобаються всі його рішення, він завжди робить те, що найкраще. Він великий стратег. Якщо він тримає паузу, весь світ очікує і дивується: чому Путін мовчить? Було ж саме так, він нічого не говорив п’ять днів, коли всі чекали, що він скаже щось про Україну. Усіх інших охопила істерика, а він мовчав, як на театральній сцені. Він дуже мудрий, він завжди уважно обмірковує свої висловлювання і дії. І ще важливо: він компетентний практично в усіх галузях. Він намагається зрозуміти, як ідуть справи, він відвідує армію, він може пливти на броненосці, він займається плаванням. Він молодий і сильний, він не п’є, не палить, він пропагує здоровий спосіб життя. Небагато керівників робило це. Він знову ввів ГПО, це теж правильне рішення.
ГПО означає «Готовий до праці й оборони». Воно було однією з основ у програмі патріотичного виховання, що було впроваджене в радянських школах 1931 року, і означало, що учні віком від десяти років повинні були збирати очки за досягнення різних цілей у бігу, плаванні, метанні ядра та інших видах спорту, серед яких були також стрільба з військової зброї та метання гранат. Програма зникла разом з Радянським Союзом, але тепер вона справді знову запроваджена рішенням Володимира Путіна. З 2015 року президент щорічно 1 травня повинен отримати звіт про фізичний стан населення, – вказує розпорядження, підписане у березні 2014 року. І це добре, вважає Тетяна Фоміних.
– Мені не подобається, коли люди дозволяють собі повнішати, тому він робить усе правильно. Я насправді дуже захоплююся ним. Якщо щось не так, я завжди думаю, як Путін виправив би це, якби він тільки дізнався. Точно так, як це було зі Сталіним у його часи. Можливо, це не зовсім правильно, але я також поважаю Сталіна. Не тому, що він нібито був жорстоким, він не був таким. Але після його смерті в нього не знайшли жодної власності, лише пару чобіт і військову куртку. Він нічого не отримував від країни, він служив країні. Але Сталін, звичайно, не був таким бездоганним, як Путін. Навіть критики Путіна засвідчують, що він живе для країни. Це дуже важливо. Навіть його противники, якщо вони чесні й мудрі, визнають, що він хороший президент.
У те, що часи Путіна при владі означають обмеження свободи вираження думок, Тетяна Фоміних не вірить.
– Його ж критики відкрито говорять про ту відсутність свободи вираження думок. І продовжує існувати «Эхо Москвы», опозиційна радіостанція. Нікого не позбавляють свободи. Ну так, посадили у в’язницю Ходорковського, але це було через фінансові махінації. Путін з ним же розмовляв і казав йому, щоб він займався своїми справами, а він почав підтримувати опозиційні партії.
– А що про Крим, що сталося після появи «зелених чоловічків»? –запитую.
– У нас був референдум, ми були дуже раді, по-справжньому раді, і вночі, коли ми перевели годинники на російський час, було справжнє народне свято. Я живу тут недалеко від залізничного вокзалу, і там були маси народу, які святкували з шампанським, бо ми перевели годинники. Це було справжнє, нічого подібного не можна інсценувати, це була щира радість.
Референдум проводився відповідно до закону, і все пройшло цілком правильно, цього ж насправді ніхто не може заперечити, вважає Тетяна Фоміних.
– Бо Путін таки мудра людина, він не міг дозволити собі жодних юридичних помилок. Жоден юрист не оскаржить законність референдуму, чи не так? Бо ж усе зробили як тільки можна відповідно до закону, і у нас також були міжнародні спостерігачі, навіть з Фінляндії був хтось. Це ми бачили по телевізору, спостерігачі були тут увесь час.
Проте насправді в Криму не було офіційних міжнародних спостерігачів, оскільки референдум був незаконним і не був визнаним ООН чи ОБСЄ, Організацією з безпеки та співробітництва в Європі. До «міжнародних спостерігачів», які красувалися перед російськими телекамерами, належали представники сумнівних пропутінських політичних груп, часто пов’язаних з крайніми правими. З Фінляндії брав участь Йоган Бекмен, прихильник Путіна, який також називає себе «офіційним представником Донецької Народної Республіки у Фінляндії». У Фінляндії він відомий, між іншим, своєю заявою, що у Фінляндії відбувається геноцид росіян.
Референдум, до речі, пізніше отримав високу оцінку від французького «Національного фронту», угорського «Йоббіка» та бельгійського «Фламандського інтересу», усі вони представники крайніх правих. Більшість інших політичних груп в ЄС не визнали референдуму, тому що він не відповідав Конституції України і проводився під російською окупацією. Бо неможливо було провести вільну виборчу кампанію, не було можливості голосувати за незмінений статус Криму, і правильність результату не можна було перевірити – підготовка до голосування здійснювалася в обстановці повної секретності протягом десяти днів, що само собою давало можливість для влади проголосити будь-який бажаний результат.
Але, разом з тим, багато хто ж ходив голосувати – за винятком сіл і міських кварталів, де висока частка татарського населення. З кримських татар дуже мало хто пішов на виборчі дільниці. Офіційно в голосуванні взяло участь 83 відсотки жителів Криму, і з них, як стверджується, 97 відсотків проголосувало за приєднання до Росії. Інші, незалежні оцінки участі у виборах, різняться. Відповідно до звіту, який у квітні 2014 року опублікували деякі члени ради з прав людини при президенті Росії, у голосуванні, ймовірно, взяло участь явно менше, ніж 50 відсотків жителів.
Тетяна Фоміних і всі її сусіди та знайомі, у всякому разі, пішли на виборчі дільниці і проголосували за приєднання до Росії, каже вона.
– Було ще темно, коли я прокинулася, довелося чекати до восьмої години, щоб нарешті можна було побігти і проголосувати за Росію. І коли я туди прийшла, я побачила, як багато хочуть взяти участь, також літні люди, які ледве ходили на милицях, усі хотіли бути там і проголосувати, всі так хотіли звільнитися від України і стати частиною Росії. Уся моя родина пішла: мої мати, батько і брат. І всі сусіди в будинку, я живу у п’ятиповерховому будинку. Якщо взяти за основу тих людей у будинку, всіх співробітників тут в інституті, ми ж можемо запитати, як всі вони проголосували, і я впевнена, що дев’яносто відсотків з них скаже, що вони голосували за Росію. Це правда.
Тепер Крим у складі Росії, і це добре. Майже все насправді добре, каже Тетяна Фоміних.
– Єдине, на що хотілось би сподіватися, – це те, що й наші місцеві бюрократи будуть намагатися стати порядними людьми, щоб я могла бути задоволена й ними, а не тільки Путіним, який сидить далеко в Москві.
Але якщо щось було краще в Україні, то це відносно мала територія країни порівняно з Росією.
– До Києва ближче, можна зателефонувати і поговорити з людьми. До Путіна не зателефонуєш, та й країна велика, Москва далеко. Але, здається, що тепер він помітив нас, ми дізналися, що Путін тепер отримав інформацію. Ми ж довгий час намагалися послати йому листа про статус університету, і здається, що він уже надійшов. Але це було непросто.
Одне, що явно покращилося, після того, як Крим увійшов до складу Росії, – це заробітні плати, говорить Тетяна Фоміних.
– Навіть якщо ціни зараз трохи вищі, ніж вони були в Україні, гроші все ж залишаються. Або мої знайомі так чи інакше казали, що їм вдалося зекономити трохи, я не змогла. Мабуть, я почала тратити більше. Але матеріальне становище у нас зараз трохи краще, і я переконана, що розвиток буде продовжуватися в цьому напрямку. Дійсно, були деякі невеликі проблеми з постачанням продуктів, але це не торкнулося мене, у крамницях є все, що мені потрібно. В іншому нічого суттєво не змінилося. Та й для чого нам суттєві зміни? Важливо те, що у нас немає війни. В іншому випадку, безумовно, почалася б війна, і я сама пішла б на барикади проти українців.
Тетяна Фоміних абсолютно не вірить, що війська з Росії штурмували будівлю парламенту в Криму та блокували українські військові бази наприкінці лютого.
– Україна заявляє, що завезли війська з Росії. Чи вони повні ідіоти? Чи у них була така величезна дірка в кордоні, чи вони лише дивилися в інший бік, коли Росія вводила війська? Яка ж це нісенітниця! Про щось подібне немає жодних доказів. Ні, вони прийшли з Севастополя. Це цілком російське місто Севастополь, і там увесь російський флот, у них була угода з Україною, і вони мали право перебувати там.
Твердження, що Росія не вводила військ у Крим, а використовувала лише ті війська, які мали право перебувати в Севастополі, як і раніше, з’являється, коли говориш з кримчанами, які наводять докази, що Росія забрала владу на законних підставах. Але крім того, що таке твердження є явно неправдивим, бо можна довести, що війська були ввезені на поромах з материкової частини Росії, в аргументації є ще одна хиба: угода про базування флоту в Севастополі між Україною і Росією не давала дозволу російським військам штурмувати будівлю парламенту в Криму та відправляти у відставку уряд.
Хоч би як, «зеленими чоловічками» були російські солдати, це визнав сам Володимир Путін у квітні 2014 року. Війська були потрібні для безпеки кримчан і для контролю за референдумом, пояснив він.
Законно чи ні, але тепер у Криму розпоряджається Росія. Що це означає для майбутнього, які у Вас сподівання? – запитуємо в Тетяни Фоміних.
– У мене великі надії, єдине, чого я боюся, що хтось може вбити Путіна. Хтось може захотіти позбутися його, тому що він багатьом заважає, чи не так? Цього я боюся. Але якщо він і надалі буде дотримуватися своєї лінії, вірю, що все буде добре. Існують плани з будівництва моста в Керчі, і, якщо це реалізується, у нас буде хороший зв’язок, буде простіше туристам з Росії приїжджати сюди. І я сподіваюся, що відновлять старі санаторії. Але добра справа, яка вже сталася, – це те, що почали зносити всі загорожі, які раніше з’явилися на пляжах. Там вимагали грошей від людей, які хотіли засмагати й купатися. Знесли багато таких загорож.
Я дякую за каву і добрий російський шоколад. Коли я вже за воротами університету, Тетяна Фоміних телефонує і просить мене повернутися. Вона забула сказати найголовніше.
– Мої дідусі та бабусі воювали проти фашистів у роки Великої Вітчизняної війни. Тому Крим має належати до Росії!
З іншого боку, дідусі та бабусі більшості українців теж воювали на боці Радянського Союзу під час Другої світової війни. Але цей аргумент чомусь тут не спрацьовує.
Калле Кнійвіля
Публікується з ласкавого дозволу автора
Переклав з есперанто Петро Паливода
