0
0
Синьо-жовтий прапор України висить на фасаді білого двоповерхового будинку в центральній частині Сімферополя. Це останній український прапор, який можна прилюдно побачити у столиці Криму, а незабаром і його не буде. Поруч з ним висить світло-блакитний прапор кримських татар. Двоє чоловіків у масках з автоматами, в камуфляжі, охороняють вхід. Це спеціальний загін російської поліції.
На другому боці вулиці стоять поліцейські у звичайній уніформі, дві поліцейські автівки і велика, біла вантажівка марки Камаз, у якому знаходиться мобільний штаб поліції. Там стоїть також група журналістів, які перебувають тут від самого ранку. Вже вечоріє, але обшук у штаб-квартирі Меджлісу, головній організації кримських татар, далі триває.
Татари, які говорять тюркською мовою і, як правило, мусульмани, живуть у Криму принаймні з 15-го століття. До російського завоювання в 1783 році держава татар – Кримське ханство – підчинялася Османській імперії. Після завоювання Росія збудувала тут свою найважливішу військово-морську базу в природній гавані Севастополя. Розширення території Росії турбувало інші великі держави того часу, що привело в середині 19-го століття до кривавої Кримської війни, коли Великобританія і Франція в союзі з Османською державою заблокували і в кінцевому результаті завоювали важливе портове місто. Весь чорноморський флот Росії був знищений.
Під час Другої світової війни Севастополь і весь радянський Крим були завойовані нацистською Німеччиною. Коли радянські війська в 1944 році відвоювали Крим, Сталін звинуватив увесь кримськотатарський народ у співпраці з ворогом та зраді. Згідно з офіційними документами, принаймні 180000 кримських татар за два дні, були вивезені на довічне заслання у віддалені райони Центральної Азії. Багато з них отримали тільки півгодини часу на збір речей. Тисячі людей загинули в дорозі або відразу після прибуття, бо не вистачало їжі для переселенців. Ті, що вижили, змушені були розпочинати своє життя з нуля.
Виселення кримських татар було забороненою темою упродовж усього радянського періоду. Звинувачення у державній зраді були у 1967 році нарешті зняті, але татарам й далі не дозволяли повернутися. Мустафа Джемілєв, найвідоміший з радянських часів кримськотатарських активістів з прав людини, провів у загальному 15 років у радянських в’язницях і засланні за «антирадянську діяльність». Він був звільнений у 1986 році. Тільки після цього, під час перебудови Михайла Горбачова, кримські татари знову могли на законних підставах оселитися на півострові. Мрія про втрачену батьківщину продовжувала жити серед тих кримських татар, які виросли у вигнанні, і ніколи не бачили землі предків. На початку 1990-х років, у зв’язку з розпадом Радянського Союзу, розпочалася велика рееміграція до Криму. Тепер там знову проживають близько 250 тисяч татар, які складають приблизно 12 відсотків населення півострова.
Перші татари, що повернулися впродовж останніх радянських років, були вимушені пережити презирство і страх від інших мешканців Криму. Нові жителі, яких переселили до Криму після війни, з того часу були впевнені, що татари зрадники, і багато хто вважав, що тепер вони хочуть, помститися росіянам. Усі татари мають ніж у кишені, шепотіли російські діти в школі. Ніхто не хотів узяти татарина на роботу. Тільки в українські роки відносини між етнічними групами поступово нормалізувалися, і одночасно щораз більше кримських татар знаходили своє місце в новій ринковій економіці. Більшість кримських татар пов’язують українські часи з примиренням і відносним благополуччям, тоді як московське правління викликає спогади про п’ятдесят років вигнання і поліцейську державу. Можна було чекати, що більша частина кримських татар дуже скептично поставиться до ідеї, що Крим знову має стати російським, і тому саме татари найдужче протестували проти анексії.
За кілька днів до запланованого в березні 2014 референдуму 70-річний Мустафа Джемілєв був запрошений до Москви, щоб переговорити з представниками Кремля. Російські правителі, очевидно, намагалися батогом і пряником досягти якогось компромісу з Меджлісом, організацією кримських татар, і Джемілєв був запрошений також до телефонної розмови з Володимиром Путіним, який на той момент перебував у Сочі. Але розмова колишнього радянського дисидента і політв’язня з ветераном КДБ Путіним пройшла не дуже добре, як пізніше сказав сам Джемілєв. Він зазначив, що анексія була б злочином проти міжнародного права і проти багатьох угод, підписаних Росією. Коли Путін пообіцяв, що права і безпека кримських татар будуть поважатися, Джемілєв відповів, що найкращою гарантією безпеки буде виведення російських військ з Криму.
Більшість кримських татар бойкотували референдум 16 березня, і з того часу російська влада, у свою чергу, бойкотує представників кримських татар. Сам Мустафа Джемілєв зараз у Києві – йому більше не дозволяють приїхати до Криму. А в Сімферополі спецназ поліції 16 вересня зробив обшук офісу Меджлісу. усі комп’ютери були конфісковані.
Наступного ранку я розмовлятиму з Ескендером Барієвим, одним із керівних членів Меджлісу. Його теж відвідали спецназівці у масках. Ми домовилися про зустріч біля двоповерхового будинку, на фасаді якого український прапор ще має право майоріти на слабкому вітрі. Прапор вивішено новий після того, як кілька чоловіків у масках та уніформі на початку тижня зірвали старий. Тепло, і я стаю у тінь невеликого дерева на іншій стороні вулиці, щоб спостерігати за ситуацією.
Дві поліцейські машини і два сірі автомобілі без знаків російської військової марки “Патріот” стоять у провулку поряд зі штаб-квартирою кримських татар. За автомобілями “Патріот” можна побачити групи чоловіків у камуфляжах з автоматами. Здається, що поліція готується до заворушень, але на вулиці все тихо.
Я не знаю, як виглядає Ескендер – у тіні іншого дерева, якраз напроти Меджлісу, стоїть молодий чорновусий чоловік. Він щось набирає на своєму мобільному телефоні і, здається, що він на когось чекає. Може, саме він і є Ескендер. Запитую.
– Ні, не я. Що, по-вашому, я скидаюся на татарина? – питає він ображено.
Але ж я не знаю, як має виглядати татарин. І, між іншим, чому б було зле виглядати як татарин?
Але я йому цього не кажу, я просто ввічливо вибачаюся. Коли Ескендер Барієв, нарешті, приходить, виявляється, що він має явно світліше волосся, ніж той ображений мною юнак. Але він має трохи ширше і кругліше обличчя. На ньому жовта сорочка з короткими рукавами і білі літні штани. Можливо, саме це є типовим кримськотатарським виглядом?
Сідаємо в кафе за рогом, замовляємо чай, і я прошу Ескендера Барієва розповісти, що сталося з ним напередодні.
– Була приблизно пів на сьому ранку. Ми чули, що хтось гримає в наші двері. Я швидко підійшов до дверей. Вони далі гатили в двері з іншого боку і кричали, що я повинен негайно відчинити.
Коли я відчинив, вбігло троє чи четверо чоловіків з автоматами. Разом з ними зайшли цивільно одягнені чоловіки, які відразу ж почали копирсатися в усіх кімнатах.
– Ні, почекайте, – кажу я, – у мене двоє маленьких дітей, не лякайте їх, і взагалі, у чому справа? І хто ви?
Нарешті цивільні представили офіційне рішення про обшук. Злочин, який розслідується, пов’язаний з подіями 3 травня, коли велика група кримських татар мала зустрітися з Мустафою Джемілєвим на кордоні з територією, що контролюється Україною. Коли Джемілєву заборонили в’їзд, група ігнорувала озброєних російських прикордонників і перейшла на український бік, щоб зустріти Джемілєва.
– Тепер вони кажуть, що цей злочин розслідується і що вони шукають зброю, наркотики і заборонену літературу. У машині поза будинком було з п’ятнадцять чоловіків, п’ять або шість були у цивільному, інші були у формі з автоматами. Лейтенант ФСБ нарешті представився, я попросив його забрати людей з автоматами, щоб вони не лякали дітей, і вони вийшли, один лишився біля дверей для охорони. І я попросив їх зняти взуття, тому що діти повзають по підлозі, у мене один чотиримісячний син і один – шести років.
Обшук тривав протягом декількох годин, але єдине, що конфіскувала Служба безпеки, були два комп’ютери Ескендера Барієва.
– Я вважаю, що все це було пов’язане з нападом на Меджліс. За день до цього озброєні люди зірвали прапор України з Меджлісу, це сталося в ніч з неділі на понеділок. І ось, у вівторок відбувся обшук у мене і в Меджлісі.
Тих керівників Меджлісу, які й надалі можуть перетинати кордон між Кримом і Україною, кожного разу затримують і допитують, тоді як прикордонники обшукують автомобіль, розповідає Ескендер Барієв.
– Я не їжджу поїздом, бо знаю, що в такому випадку мене висадять на кордоні, і поїзд піде далі без мене. Адже це триває дві години щоразу. Перший раз це сталося 20 червня. Ми поверталися з Києва, я та інший член Меджлісу. Вони знайшли наші імена в якомусь списку, і раптом наш автомобіль оточують вісім чоловіків з автоматами. Тепер ми вже трохи привикли, бо таке відбувалося багато разів. Останнього разу, коли вони зупинили мене, вони не знали, що запитати, тому я почав розповідати їм про історію Криму, про громадянське суспільство у Криму. І цей ФСБ-шник, який походить десь з Оренбурзького краю, запитав мене: що це таке – громадянське суспільство? Тож я повинен був розказати йому і про це.
Про це Ескендер Барієв знає багато, бо його батько був активістом кримськотатарського руху ще в радянські часи, коли це було небезпечно. Або як це було небезпечно минулого разу. Сам Ескендер народився на засланні в Середній Азії, як і більшість кримських татар середнього віку. Ті, хто народилися в Криму, старші за 70 або молодші, ніж 25 років.
– Я народився в Узбекистані, у місті Намангані. Моя мати народилася тут, у Криму, їй було шість років, коли вона була депортована разом із своєю матір’ю та бабусею. Вона досі пам’ятає депортацію, той залізничний вагон, як люди помирали в дорозі і як її мати намагалася їм допомогти. Їх урятувала професія моєї бабусі, коли їх викинули з поїзда десь у напівпустелі Узбекистану. Вона була вправним лікарем, і узбеки давали їй хліб, як подяку за її допомогу, тому вони не голодували.
Батько Ескендера Барієва був одним з небагатьох кримських татар, що не були депортовані – його не було в Криму у травні 1944.
– Він служив у залізничних військах у Західній Україні. Тільки в 1950 році він за власним бажанням переїхав до Узбекистану, адже його родичі і переважна кількість інших кримських татар знаходилися там. Саме там і зустрілися мої батьки. Родина ніколи не забувала мрію про втрачену батьківщину.
– Почали говорити про можливість знову оселитися в Криму після зустрічі на найвищому рівні Горбачова і Рейгана у 1986 році, під час якої Рейган підняв питання про право кримських татар на повернення. Тому у нас є вулиця Рональда Рейгана в селі, у якому живуть переважно кримські татари, на околиці Сімферополя. Ініціативу щодо назви проявив фактично я.
Назва вулички в селі Ана-Юрт, у декількох кілометрах на північ від Сімферополя, ясно показує, що Крим не завжди належав Росії, тому що в Росії Рональд Рейган ніколи не зміг би отримати свою вулицю. Тут бачать його як одного з головних ініціаторів розпаду Радянського Союзу – а в Росії, зрозуміло, це справа погана. Але в Україні ні.
Ескендер Барієв оселився в Криму в 1991 році, відразу після закінчення школи.
– Я мав шанс учитися в Москві, але я хотів тільки до Криму, тому я приїхав сюди й почав навчатися в медичному університеті. Мій батько переїхав сюди в тому ж році й почав старатися, щоб у нас було якесь житло. Спочатку ми жили в будинку сестри мого батька – три родини у невеликому домі. Потім ми відбудували розвалений будинок, у якому нам було дозволено жити. Старша з моїх сестер переїхала сюди в 1992 році, коли вона закінчила школу. Тільки в 1993 році ми змогли влаштуватися в нормальному помешканні, поїхали до Узбекистану щоб перевезти сюди все наше майно. Тоді переїхала сюди також мати і молодша сестра. Чотири роки потрібно було нам, щоб створити більш-менш нормальні умови. Моя мати була депортована в 1944 році, а повернутися вона змогла у 1993. Тобто 49 років вона жила на засланні.
Коли ми виходимо з кафе, поліцейських машини і озброєних людей у камуфляжній формі вже нема. Іду за Ескендером Барієвим у штаб-квартиру Меджлісу. Там панує атмосфера безладу. Російська влада щойно оголосила, що будівля має бути звільнена та опечатана протягом 24 годин.
– Ні, ми повинні захищати будинок, це наш дім! Замкнім двері, і хай вони ламають їх, якщо захочуть, – каже чоловік похилого віку з білою бородою і круглою шапочкою на голові.
Молодий чоловік у синій сорочці і костюмному піджаку не згоден.
– Ми повинні спробувати захистити себе законом, інакше все пропало. Але як можна говорити про законні права, коли вони навіть не допустили наших адвокатів під час учорашнього обшуку, – додав він відмовляючись.
Людина в курточці – Ділавер Акієв, адміністративний керівник Меджлісу. За хвилю часу знаходжу його в кабінеті на верхньому поверсі, де він намагається навести лад у паперах після обшуку. Прошу його розповісти, що трапилося напередодні.
– О дев’ятій ранку на будівлю напали люди в масках, зі зброєю. Вони сказали, що прийшли від імені поліції. Їх було принаймні двадцять, і вони перевернули вверх ногами все, що було всередині.
Обшук тривав дванадцять годин. Коли люди в масках, нарешті, покинули будівлю, вони забрали всі комп’ютери і багато документів. А тепер, у першій половині дня, прийшли нові відвідувачі.
– Це були представники іншої інстанції – верховного суду. Вони принесли офіційне рішення про те, що ми повинні залишити будівлю. І не тільки цю, але також інші приміщення, які використовує Меджліс, усі вони конфісковані. Представники верховного суду твердять, що ми не сплатили якийсь штраф, але про це ми нічого не знаємо.
Повертаюся через 24 годин, щоб побачити, що відбувається. Білий бусик стояв припаркований біля входу, який тепер охороняють троє осіб у чорних мундирах. Кілька співробітників Меджлісу розмовляють з журналістами біля будівлі. Ділавер Акієв має під пахвою невеликий мегафон, але він не потрібен, тому що немає великої кількості людей. Щоб уникнути конфлікту, Меджліс просив татар публічно не протестувати. До того ж, більшість боїться.
Через кілька годин людей у чорному вже немає, і мені вдається увійти, щоб поговорити з Резою Шевкієвим, президентом фонду, який володіє будівлями, що використовує Меджліс. Це старший чоловік, який, очевидно, недобре спав минулої ночі. Він розповідає, що в бусику приїхали представники вищого суду, щоб офіційно представити рішення про штраф у 50000 рублів за те, що будинку досі не звільнено. Тепер суд вимагає, щоб Мустафу Джемілєва, колишнього радянського дисидента і політв’язня, було виключено зі складу правління фонду. Відповідно до закону, він не має права бути членом ради російського фонду, бо йому заборонено знаходитись на території Росії – так пояснює суд свою вимогу.
Але справа дивна: фонд не є російським. Він і надалі залишається українською юридичною особою і повинен залишатися такою протягом усього перехідного періоду до нового року.
– У цьому немає ніякої логіки. Йдеться про якусь кампанію проти нас, яку вони прискорювали день за днем. Спочатку тих троє чоловіків, які зірвали прапор, наступного дня обшук, ще наступного служба верховного суду з рішенням про конфіскацію, а тепер штраф і ця нова вимога. Я не знаю, хто міг би це зупинити, принаймні, ми не можемо. Єдиним способом зупинити це було б народне повстання, але тоді вони можуть робити будь-що, це ми бачимо на сході України, – з болем у голосі каже Реза Шевкієв.
– Єдиним варіантом залишається підкоритися, інакше верховний суд повернеться наступного дня з новими вимогами і навіть ще більшим штрафом, – вважає він.
Будівля звільнена і опечатана паперовими смужками на дверях. Кримські татари втратили своє приміщення. Ще кілька днів новий прапор України має право повисіти на фасаді. 30-го вересня його вже нема, і більше ніде в Сімферополі не побачиш український прапор.
Через кілька днів після обшуку в Меджлісі, Гулівер з університету запросив мене і своїх колег, Павла і Петра, на вечерю. Ми їдемо до бетонної радянської частини міста трохи за межами центру. Відстань між вуличними ліхтарями велика, і будинки виглядають трохи старими, як звичайно. Але інтер’єр квартири цілком сучасний і заможний. Обідній стіл накритий у вітальні – кухні у радянських стандартних квартирах замалі. У кутку телевізор показує українську програму новин.
На телевізорі стоїть кримськотатарський прапорець, а в лівому верхньому кутку екрана світиться прапор України. Його кілька місяців демонструють усі українські канали. Під прапором часто можна прочитати текст “Єдина країна”. Почергово російською та українською. Одночасно правда і мрія. Крим і деякі східні частини країни дійсно відірвані, але решта України є більш єдиною, ніж будь-коли раніше. Мало що може так об’єднати країну, як спільний ворог.
– Я придбав супутникову антену в той день, коли вимкнули українські канали у кабельній мережі телебачення. Я просто не витримую дивитися російську пропаганду, – каже Гулівер, поки ми стежимо за останніми новинами про антитерористичну операцію, як бої на сході називають в Україні.
Дві дочки Гулівера, 12-річна Еміне та 7-річна Сафіє, заходять і вітаються з гостями. Потім Еміне показує важку задачу з математики, вона потребує допомоги. Як її розв’язати?
Проходить хвиля часу, перш ніж Павло і Петро доходять до згоди в цьому.
Діти раніше ходили до україномовної школи, але тепер вона вже не українська. Після анексії навчання стало страшенно російськопатріотичним, каже Гулівер. Дівчата стали ходити до іншої, міжнародної школи. Мовою навчання є російська, але додатково до англійської діти вчаться також, турецької, яка є мовою близькою до кримськотатарської. Нова школа теж підпала під російську анексію – виявляється, що вчителі, які не є громадянами Росії, не можуть працювати в Криму. Але як тоді повинна працювати міжнародна школа?
Коли сам Гулівер був у першому класі на початку 1980-х років, його родина ще жила на засланні в Узбекистані. Коли з’явилася можливість повернутися назад до Криму в 1988 році, його сім’я була одна cеред перших, що зробила такий крок. Тоді він був у такому ж віці, як Еміне зараз, дванадцятирічним.
– Тоді було ще дуже важко моїм батькам отримати дозвіл оселитися тут. Пройшло півроку, перш ніж вони змогли одержати прописку, хоча вони вже купили тут будинок. А якщо вони не були прописані, то не могли одержати роботу. Їх постійно відсилали з одного відомства до другого, до третього. Нарешті вони знайшли друга одного із знайомих, який мав контакт у паспортному столі.
Не тільки власті з підозрою ставились до кримських татар, які хотіли повернутися. У школі новий однокласник Гулівера запитав його, де він сховав ніж.
– Я намагався жартувати з ними і сказав, що я того дня не взяв ніж, бо вони добре поводяться. В останньому класі кілька друзів сказали мені, що вони насправді вірили в це.
Дружина Гулівера, Таміна, заходить з кримськотатарською їжею шурпа – овочевим супом з бараниною. Головною стравою мали бути манти, варені пакетики з тіста, начинені м’ясом – популярна страва великої частини Центральної Азії.
– Я охоче запропонувала б Вам чебуреки, але вони вимагають багато часу, ми готуємо їх головним чином влітку, коли перебуваємо в селі у батьків.
Чебуреки, смажені в олії пиріжки з м’ясом, сиром, грибами або картоплею, є національною їжею кримських татар. За радянських часів чебуреки були улюбленою стравою в країні – вони були одним з дуже небагатьох варіантів швидкої їжі, що були доступними в Радянському Союзі. Чебуреки їдять у невеликих їдальнях, які називаються «Чебуречна». Хвиля ностальгії за радянськими часами викликала те, що в багатьох місцях в Росії на даний час знову з’явилися «Чебуречні» з такими іменами, як “Радянська” або “Радянські часи”. Трохи іронічно, якщо враховувати, що самі кримські татари в «добрі» радянські часи жили на засланні.
Таміна – зубний лікар і працює у приватній клініці, де багато працівників є кримськими татарами.
– Майже випадково вийшло так (я не можу цього не сказати), що ми особливо зважаємо на національність людей. Але, мабуть, мусимо почати це робити, бо раптом може статися так, що кримським татарам буде важко одержати роботу, тому що є багато схильних до підозри. Таким чином, ми повинні допомагати один одному.
– Стоматологічна клініка є популярною, і ми часто приймаємо клієнтів з інших країн, тому що ціни прийнятні, – каже Таміна. – Йдеться про російськомовних клієнтів не тільки з Росії, але також часто про російськомовних, які живуть в різних країнах Європейського Союзу. Для них дешевше прилетіти сюди і зупинитися в готелі, ніж платити за такі ж послуги у країнах, де вони проживають. І з тієї ж покупки вони отримають невеличку відпустку.
Але не ясно, як довго це триватиме. Україна не вимагає віз від громадян ЄС, для в’їзду достатньо мати тільки дійсний паспорт. Але тепер, щоб відвідати Крим, необхідно мати російську візу, і це вимагає не тільки багато роботи і документів, але також багато коштує. Крім того, приїзд до Криму став складнішим. До того ж немає гарантії, що ціни й надалі залишатимуться такими низькими, каже Таміна.
– Однією з причин низьких цін було те, що ми дешево купували потрібні нам матеріали в Україні. Тепер це стало важче. Часто замість цього ми повинні замовляти з Росії, а якщо йдеться про закордонні матеріали, це обходиться набагато дорожче, щоб одержувати їх нам цим шляхом.
Інші речі, які стали набагато дорожчі під владою Росії, є алкогольні напої і, особливо, тютюнові вироби. Це може бути добре для здоров’я людей, але дратує багатьох, і невиліковні курці не відмовляються від значно дешевших українських сигарет, навіть якщо вони є завзятими прихильниками російської анексії.
– Це одна з останніх українських пляшок. То не російська «водка», це українська горілка, – говорить Павло з повагою в голосі, коли ставить на стіл пляшку.
Гулівер складає йому компанію. Я з Таміною надаємо перевагу червоному вину з Криму, яке ще має українську акцизну марку. Петро задовольняється водою: після вечері він має відвезти мене і Павла додому.
Минуло півроку після анексії, а Гулівер і Таміна досі не розуміють, що відбувається. Вони розповідають:
– Все це здається зовсім нереальним. Ми нарешті трохи опорядкували своє життя, діти вже великі, помешкання готове, маємо машину, ми навіть зробили під час відпустки поїздку до Туреччини. Тепер усе в порядку, думали ми. І раптом отаке. Ми не знаємо, що це означає для нашого життя, ми навіть не впевнені, що й надалі житимемо тут, але ми дійсно хочемо цього, – каже Таміна.
Гулівер потакує головою.
– Таке відчуття, ніби хтось прийшов і натягує на мою голову, як светр, іншу країну. Я не хочу її, але не можу відмовитися, єдине, що я можу зробити, це пристосуватися, наскільки це можливо, якщо це взагалі можливо. Таким чином, ми дійсно почали задаватися питанням, чи зможемо ми продовжувати жити тут. Ми дійсно цього хочемо, це наша країна, наші батьки багато боролися, щоб мати можливість повернутися сюди знову. Але якщо стане дійсно погано, то останнім варіантом буде наш переїзд на інше місце, – говорить він.
Багато хто вже покинув Крим і виїхав до інших частин України – за офіційною українською статистикою це майже 20000 чоловік протягом перших шести місяців після анексії, багато з них кримських татар. Фактичне число, ймовірно, вище, багато не реєструється як внутрішні біженці.
Гулівер і Таміна не думають серйозно залишити Крим, принаймні, досі цього не було. Ця думка, перш за все, як запасний вихід. Але вже важче поїхати за кордон, якщо живеш у Криму. Російська влада стала видавати також і закордонні паспорти, але тому, що більшість країн не визнають російську анексію, вони також не визнають російських паспортів, виданих у Криму. Тому в паспортах кримчан написано, що видані вони в Краснодарі, на міжнародно визнаній території Росії. Але чи ЄС дозволить обманювати себе? Уже ходять чутки, що ЄС має інформацію, які серії паспортів видаються фактично в Криму, отже вони вважаються недійсним. Кажуть, що краще самому поїхати до Краснодара для оформлення паспорта. Але чи буде цього достатньо? Для одержання шенгенської візи потрібно вказати місце проживання. Хто ж його знає.
Крім того, як було сказано, не можна літати з Криму нікуди, крім Росії, і навіть російські авіакомпанії, які літають до Криму, ризикують потрапити під санкції. Саме так трапилося з дешевою авіакомпанією Добролет, що належать державній компанії Аерофлот. Вона після анексії мала монополію на лінію Москва-Сімферополь. Але санкції ЄС проти компанії стали причиною того, що вона змушена була закритися на початку серпня 2014. Навіть іноземні круїзні кораблі більше не відвідують Крим.
Гулівер і Таміна вже відчули проблеми через паспорти та припинення польотів. Перед анексією запланували поїздку до Туреччини під час відпустки, але раптом зник рейс Сімферополь-Стамбул. Що робити?
– Ми планували поїздку з декількома друзями, ми вже заплатили за переліт і за проживання в Туреччині. Але як туди потрапити? Ми подумали, чи не відмовитися від всього цього, і готель в Туреччині добре зрозумів нашу ситуацію – вони були вже готові відшкодувати нам гроші. Але потім ми відчули, що нам просто треба на деякий час відійти від усього. Гулівер розповідає:
– Турецька авіакомпанія теж з розумінням віднеслась до проблем кримчан. Вони спитали, звідки ми можемо вилетіти, і сказали, що поміняють квитки безкоштовно. Ми поїхали через Москву, і було дійсно добре, що ми вирішили зробити таку поїздку, було дуже приємно трохи розслабитися. Але подорож додому було дивною, тому що в мене був тільки мій український паспорт для поїздок за кордон, і я повинен був показати його на паспортному контролі в Москві. Вони запитали, чому я не маю російського паспорта, якщо я живу в Криму і є громадянином Росії? Тож я мав заповнити такий формуляр для іноземців, перш ніж вони впустили мене в країну.
Завтра шкільний день, і вже час, щоб Еміне і Сафіє йшли до ліжка, а нам, гостям, іти додому. Але спочатку ще подивимося останні телевізійні новини. І тепер тележурналіст раптом почав говорити російською, а не українською.
– Невже? Я не думав про це, – сказав Гулівер.
Не мова є важливою, а зміст. А канал справді український, у верхньому лівому кутку розміщений невеликий жовто-блакитний прапор.
– Російське телебачення не можу дивитися, – без сумнівів стверджує 12-річна Еміне. Вона, звичайно, сказала це російською.
Потім, серед тижня, Гулівер відпрошується в університеті, щоб показати мені гірські пейзажі та узбережжя на південь від Сімферополя. Він приїжджає на своїм сріблястім Chevrolet Aveo, невеликому автомобілі, який, здається, дуже подобається йому.
– Крим – це ж наша Батьківщина, але ми дуже мало знали його, поки не купили автомобіль. Тоді ми почали робити одноденні поїздки всією родиною у різні частини півострова, щоб по-справжньому його пізнати. Тут є неймовірно багато чого, що варто побачити, різні частини Криму мають зовсім відмінні пейзажі, навіть клімат багато відрізняється між узбережжям, горами і степом на північ від гір.
Посеред внутрішньої панелі, що добре видно через переднє скло автомобіля, Гулівер закріпив кримськотатарський прапор на короткому древку. Його не було до анексії.
– Ні, але коли я побачив, що багато встановлюють на свої автомобілі російські прапори, я придбав цей.
Більшість автомобілів на вулицях Сімферополя, не мають, однак, ніякого прапора. Після деякого спостереження вираховую, що, можливо, один з десяти автомобілів має російський прапор за переднім склом, а один із двадцяти – кримськотатарський. Прапорів України не бачу зовсім, але майже всі автомобілі мають українські номери.
Більшість не дуже хоче міняти номери, – каже Гулівер. – Вони не хочуть мати російські номери, бо хочуть поїхати на українську територію. Якщо у тебе російські номери, і українські прикордонники бачать у реєстрі, що автомобіль повинен мати українські, матимеш проблеми.
Трохи від’їхавши від міста, заправляємо бак. Бензин, зрозуміло, російський, і літр коштує 40 рублів. За поточним курсом, який дорівнює приблизно 1,20 євро – трохи менше, ніж за українських часів, але явно більше, ніж в материковій частині Росії. І 40 рублів за літр бензину це багато, враховуючи рівень заробітної плати. До референдуму говорили про дешевший бензин у Росії, але ціна не дуже-то впала. Бо Крим, з транспортної точки зору, нині став островом, стало дорожче везти бензин з Росії.
Коли доїжджаємо до відносно недавно реконструйованої дороги через гори до узбережжя, Гулівер надає газу. Вид верхівок гір, що ховаються поміж хмар, викликає запаморочення, і так само діють звивисті повороти широкого, трисмугового шляху який в’ється донизу по крутому схилу. На найкрутіших поворотах українські шляхобудівники зробили запасні виїзди для автомобілістів, яким не вдалося вчасно повернути свою машину. Коли асфальтована головна дорога повертає донизу різко вліво, вкрита гравієм запасна дорога продовжується прямо кілька сотень метрів, уже догори по схилу. Паркуватися на запасній дорозі суворо заборонено – ідея полягає в тому, що людина, яка не може зупинити машину по-іншому, може направити своє авто на гравійну дорогу, де схил допоможе водієві збити швидкість. Іноді здається, що Росія Володимира Путіна нагадує важку вантажівку, яка без гальм рухається по крутому схилу вниз, автомобіль, водій якого повністю втратив контроль. Росія також потребує резервного виходу набік, аби уникнути аварії.
«Переходь на нижчу передачу», – попереджає щит. Українською. Знаки тут все ще україномовні, було б занадто дорого відразу замінити всі, коли російські платники податків мають фінансувати ще так багато інших справ.
Перед нами рухається повільна колона автобусів. “Артек”, повідомляє текст на них. Радянський піонерський табір на березі Чорного моря, найвідоміший у країні, відпочити у якому мріяли тільки найкращі юні комуністи Радянського Союзу і зразкові піонери з інших країн радянського блоку. Серед його почесних гостей були Юрій Гагарін, Індіра Ганді, Микита Хрущов, Леонід Брежнєв і навіть військовий диктатор Центральноафриканської Республіки Жан-Бедель Бокасса. Також і 11-річна американка Саманта Сміт. У 1982 році вона написала листа за мир в усьому світі до Генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу Юрія Андропова, і мала право відвідати Артек під час свого двотижневого перебування в Радянському Союзі як запрошений Андроповим гість. Але з самим важкохворим Андроповим вона ніколи не зустрілася.
За українських часів, після розпаду Радянського Союзу, Артек був просто міжнародним літнім табором для дітей. Після російської анексії Артек був «націоналізований» російською державою так само, як і все державне майно України в Криму, а потім переданий новому промосковському уряду Криму.
– Бачите, вони знову почали возити сюди дітей. Але вони не дотримуються правил дорожнього руху, автобуси не мають права їхати так близько один до одного. Вони не дають можливості обігнати усю колону за один раз, – каже Гулівер.
Він дочікується зручного моменту і обганяє всю колону. Однак за хвилю дорога знову заблокована повільним їздцем, на цей раз великою вантажівкою, яка рухається заледве п’ятдесят кілометрів на годину, хоча обмеження швидкості дев’яносто. Гулівер обганяє – і бачить російську поліцейську машину, що стояла за великою вантажівкою на лівому боці дороги. На обочині стоїть дорожній поліцейський.
– Фу, зараз він мене зупинить, – каже Гулівер, перш ніж поліцейський піднімає свій смугастий чорно-білий жезл.
Гулівер зупиняє машину і йде говорити з поліцейським. Хвилю часу вони дискутують біля автомобіля Гулівера, а потім сідають у поліцейську машину на іншому боці дороги. Я лишаюся сидіти на пасажирському місці і намагаюся побачити, що відбувається. Нарешті Гулівер виходить з поліцейської машини з якимсь документом в руці, сідає на своє місце і рушає.
– Що сталося і що це за папірець, – питаю.
– Він, мабуть, хотів грошей, але я ніколи не плачу хабарі. Він сказав, що я переїхав суцільну лінію, коли обганяв вантажівку, і що це серйозне порушення. «Мусимо скласти протокол», – каже він. Але я знаю правила: коли їдеш за автомобілем, що рухається повільно, маєш право на перетин суцільної лінії, якщо немає руху в зустрічному напрямку. Тож я не визнав, що порушив правила. «У такому разі ви повинні пройти зі мною до відділення поліції», – каже він. Він подивився на купюру, що лежала на видному місці. «Пишіть протокол, – сказав я, – я ніколи не даю хабарі».
Вирішальним аргументом була невеличка відеокамера Гулівера, яка закріплена на внутрішньому боці лобового скла.
– Можемо йти до суду, і я покажу свій відеозапис, – сказав я, – тоді буде чітко видно, що я не порушив жодного правила. А я зможу звинуватити вас у безпідставній підозрі. Це була для нього завелика робота, тому, врешті, ми обидва підписали протокол про моє затримання, що не маємо жодних взаємних претензій.
Через деякий час проїжджаємо повз величезний рекламний щит з текстом: «Ви зустрілися з корупцією? Зателефонуйте на нашу гарячу лінію». Корупція в Криму буде знищена, про що запевняють російські власті. Хочеться подивитися, як вони це робитимуть. Поліція, яка зупинила нас, у будь-якому разі була не кримська – патруль був із Краснодара, найближчого великого російського міста на іншому боці керченської протоки. Місцева українська поліція блискавично перейшла на інший бік і стала російською, як і більшість державних службовців, але, мабуть, через це поліцейське начальство в Росії не зовсім впевнене у стовідсотковій лояльності кримської поліції, тому й шлють додаткові сили з материка.
– Цим, напевно, треба поповнити свою дорожню касу, – жартує Гулівер.
Дорожні поліцейські з Краснодара, здається, щойно прибули, вони цікавилися усім, сказав він пізніше.
«Ви – кримський татарин?, – спитали вони, – А чому у вас таке ім’я?» Не принизливо, як могли б зробити місцеві поліцаї, він дійсно зацікавився, він, ймовірно, ніколи раніше не зустрічався з кримським татарином. І він запитав, чому я ще не змінив номери автомобіля і чи є у мене російський паспорт. Я сказав, що паспорт не має значення. «А то чому?» – поцікавився він. І я пояснив йому, що всі громадяни України, які проживали в Криму 18 березня 2014 року, відповідно до закону тепер автоматично є громадянами Росії, незалежно від того, є у них російський паспорт, чи ні. «О, ви добре знаєте закон», – здивувався він. А тоді я показав йому свій російський паспорт, щоб він був задоволений.
– Але був варіант, щоб не стати громадянином Росії, – треба було зробити спеціальну офіційну заяву, що не хочеш міняти громадянство. Та влада навмисне зробила цю процедуру складною, – каже Гулівер. – В усьому Криму було всього чотири місця, де можна було зробити таку заяву. Але більшість людей зробили висновок, що буде розумніше прийняти громадянство, якщо має намір продовжувати жити тут.
Ми наближаємося до узбережжя і, нарешті, в’їжджаємо до невеликого курортного місто Алушти, яке має коріння з 6-го століття. На початку 20-го століття більше половини жителів надалі були кримські татари. Входимо у вузьку, звивисту вулицю з будинками того часу.
– Десь тут мої родичі мали будинок. Зараз, звичайно, тут мешкають інші люди, усі будинки зайняли сусіди або інші, коли кримські татари були вислані. І вони мали право й надалі мешкати тут, і ніхто з кримських татар не намагався забрати своє старе родинне майно. Це була лінія, якої дотримувався Меджліс. Ті, що мали право на повернення, просто хотіли жити в мирі з усіма. Але є багато сумних історій, така, як про старого чоловіка, який просто хотів посидіти у дворі будинку, де він колись виріс. Але він не мав права, його просто вигнали звідти.
Ставимо машину і йдемо прямо до води по крутому провулку, збоку якого стоять будки з вином і ятки з сувенірами. На приморській алеї збудувала велику, тимчасову сцену для вже минулої виборчої кампанії. Сцена прикрашена кольорами прапора Росії і на його краю був напис: «Крым – Единая Россия». Над текстом – великий, синьо-білий ведмідь з російським триколором – символом правлячої партії «Единая Россия». За сценою, на величезній, напівзбудованій бетонній конструкції, намальоване величезне серце, наповнене кольорами Росії. «Я люблю тебе, Таня,!» – написав хтось незграбними білими літерами біля російського серця.
Коли виїжджаємо з Алушти, ми знову зустрічаємо поліцейську машину з Краснодара. Поліція мабуть, відмовилися від полювання на шосе. Хмари висять низько, і дорога на гору Ай-Петрі закрита. Ми подорожуємо далі вздовж узбережжя, і, нарешті, опиняємося в горах на Форосі, щоб добратися до церкви Воскресіння Христового, побудованої в кінці 19 століття на схилі гори, у 400 метрах над рівнем моря. Вид на гори на одній стороні і яскраво зеленого узбережжя на іншій вимагає тиші.
Гулівер показує на дах, який можна побачити крізь дерева на краю невеликого курортного містечка Форос.
– Це була дача Горбачова, де його було заарештовано. Протягом трьох днів путчу в серпні 1991 року, коли доля Радянського Союзу була невизначеною, Президент країни Михайло Горбачов, був повністю ізольований від навколишнього світу. Чотири кораблі берегової охорони патрулювали біля дачі зі строгою охороною, яку за наказом самого Горбачова побудували в цьому мальовничому місці. Тепер можна побачити тільки один вітрильник у морі. На цей раз переворот удався, і в Криму все спокійно.
Накрапує дощ, коли ми в кінці дня добираємося до Бахчисарая, колишньої столиці країни кримських татар, кримського ханства. Тепер тут знову живе багато кримських татар, у маленькому містечку між двома гірськими схилами, де ховаються затишні котеджі серед дерев, які вище переходять до голого кам’янистого схилу. Це – інший Крим, не такий, як російські курортні міста на узбережжі. Посеред центру стоять два мінарети. Вони належать до ханського палацу, найстаріші частини якого збудовані в 16-му столітті, задовго до російського завоювання. У внутрішньому дворі стоїть фонтан, який надихнув національного поета Росії Олександра Пушкіна на одну з найвідоміших його поем. Посередині настінного рельєфного зображення арабськими літерами бачимо митну марка ханства – тамгу. Такий самий знак знаходиться на блакитному прапорі кримських татар. Він походить звідси, це не варіант букви Т, як я дотепер думав.
Закінчуємо екскурсію на балконі кримськотатарського ресторану з видом на ханський палац і всю долину. Виявляється, що офіціант є старим сусідом Гулівера, і вони обмінюються новинами про спільних знайомих. Поки ми їмо лагман і чебуреки, сонце вже сідає над столицею кримських татар.
Калле Кнійвіля
Публікується з ласкавого дозволу автора
Переклав з есперанто Михайло Лінецький
