0
0
На острові завжди літо. Повітря за вікном важке, а непорушні штори поворухнуться, тільки якщо я довго-довго на них дивитимуся. На першому поверсі чується шум. Але бабусі вже давно немає в кухні. Пам’ятаю тільки голос і дотик. Її рука важка, шорстка й тепла.
Я пам’ятаю. Повертаюся на бік. Він спить, голий, сам. Його спина піднімається й опускається, і я боюся ненароком її торкнутися. Сьогодні на пляжі зловила себе на думці, що не люблю його. Подивилася на нього і сказала, щоб прибрав руку з моїх плечей. “Тобі жарко?”, – запитав він. Здається, я сказала, що жарко. Навпроти нас у морі дві дівчини робили стійку на руках. На острові я мала подругу. У її домі тепер усе вмирає. Як і в моєму домі, в моєму будинку на острові, де завжди літо.
Іноді, коли я далеко, десь в іншому місці, уявляю кімнати будинку в темряві. Заплющую очі й бачу картини на стінах, врослі в підлогу шафи, стіл від стіни до стіни. Біля дверей висять ключі й дідовою рукою підписано: “Сарай – нижній замок, горішній замок”. Ми з Ідою в сараї курили білий Ronhill і говорили про хлопців. Всередині пахло сітками й вільгістю.
“Вона курить і голить ноги”, – відповіла мені молодша сестра, коли я спитала, чи подобається їй моя Іда. Іда має карі очі й не любить наступати на водорості. Якщо таке стається, Іда кривить обличчя й пересмикує плечима. Я теж не люблю водоростей, але вдаю, що мені байдуже. Вдаю.
Він ніколи не заходить у море, а завжди заскакує. Не хоче невпевнено ступати по каменях і морській траві. Я ходжу на мілині, аж поки він запливе досить далеко і з води вирине його голова. “Заходь у воду,” – гукає з глибини. Плаває він добре, але не вміє пірнати з розплющеними очима, як роблю я. Коли я дивлюся на нього з-під води, він здається просто великою чорною плямою. Я хапаюся за якийсь камінь на дні, щоб не спливти занадто швидко. Потім випливаю, хвиля плюскає в обличчя, й мені хочеться голосно засміятися. Але поряд із ним я не можу.
Ідин дядько Іво трохи несповна розуму. Поки бабуся була жива, він приходив до неї в кухню, сідав на дерев’яний стілець і сидів там по кілька годин. Увечері бабуся розповідала дітям казки. А він не просив казок.
Вчора я вийшла гола з ванної. Старий Іво стояв у коридорі й посміхався беззубим ротом. Я теж усміхнулася. Він скочив із стільця і закричав на Іва, що так не годиться, що треба стукати перед тим, як заходиш, і слід поводитися пристойно. Я повернулася у ванну. Не через Іва. Звідти почула голос старого: “Гей, Горане, а ти не вмієш плавати?” Я стояла сама й тихо сміялася в рушник.
Дід приходив пізно і п’яний. Гучно матюкався, зашпортавшись у коридорі. Бабуся вдавала, що спить.
Фото: Siniša Bogdanić
Від шосе до будинку тягнеться стежка, заросла травою й кущами. Сад давно здичавів, тільки десь посередині ще жовтіють лимони. У дворі немає нічого. Доки підходимо, мені здається, що бачу бабусю перед дверима кухні. Одягнена в чорне, очі маленькі, а усмішка широка. Дідусь за столом на чільному місці, чекає вечері. Здається, я бачу, як він уникає мого погляду.
Відмикаю двері. Він стоїть позад мене. Руки тремтять, а в грудях купа солі, тієї солоної-солоної, найсолонішої, з Довгого острова.
Я відчинила двері й хата зайшла в мене. Чую позад себе його голос. “Хай йому чорт… І справді мертва хата”. Я не озираюся. Немає місця. Коли повернемося у Загреб, орендую любов якоїсь квартири у центрі.
© Korana Serdarević
З хорватської переклав Володимир Криницький
