0
0
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року Кримську область РРФСР передано до складу УРСР.
Як російські, так і українські історики ламають списи, доводячи, що насправді змусило радянське керівництво (в першу чергу – тодішнього першого секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова) зробити такий крок. Чим було продиктовано це рішення? Чи мало місце волюнтаристське рішення Генсека, чи зважена позиція всього Політбюро? Чи має зараз вагу те рішення радянського уряду? Це все дискусійні й міфологізовані питання.
“Рішення було продиктоване суто економічними причинами. Півострів потерпав без якісної робочої сили, води, інших ресурсів. Відтак була альтернатива – залишати Крим напівпустелею або дати їй українські ресурси. Для цього його передали до складу УРСР, щоб вже республіка своїми фінансами опікувалася розвитком Криму. Саме після передачі Криму Україні почалося його активне заселення”, – каже заступник директора Центру з інформаційних проблем територій НАН України Роман Соломонюк.
Правовим підґрунтям передачі Криму стали указ Президії ВР СРСР (19.02.1954 р.) і закон ВР СРСР (26.04.1954 р.). Проте, не зважаючи на здавалось парламентарний характер рішення, “подарунок”, як показав Станіслав Кульчицький, був по суті одноосібною волею першого секретаря ЦК КПРС: навіть у часи “відлиги” практично всі важливі політичні рішення залежали винятково від бажання вождя. Саме цей факт, на думку українського дослідника дозволяє говорити про так зв. “царський подарунок” – концепцію, дуже популярну і серед сучасних російських істориків. Один з російських дослідників нещодавно, розглядаючи причини передачі Криму написав таке: “Крым, говорят, был подарен Украине первым секретарем ЦК КПСС Хрущевым в приступе «пьяной щедрости» – после двух стаканов коньяка”. Російські політики також розглядають крок Хрущова в контексті “п’яної щедрості”, тим самим легітимізуючи власні претензії на повернення Криму.
Звісно пієтет перед Україною був присутній у Хрущова, адже тривалий час він перебував у Києві на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У (протягом 1938-1949 років з перервою на березень-грудень 1947), а серед його “клану” бачимо багатьох українських лідерів переважно дніпропетровського походження (згадати того ж самого Леоніда Брежнєва, що починав свою кар’єру на посаді першого секретаря Запорізького та Дніпропетровського обкомів партії). У склад всесоюзного уряду після 1953 року увійшло близько десятка українців – колишніх міністрів в УРСР, а серед 11 нових радянських маршалів у 1955 році половина була українського походження.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Калле Кнійвіля. Крим наш. Вторгнення нізвідки
Можливо, саме намаганням заручитись підтримкою української партійної номенклатури у боротьбі зі сталінськими “зубрами” (Кагановичем, Маленковим та Молотовим) пояснюється такий крок Хрущова. Наприклад, російський дослідник В. Шестаков пов’язував передачу Криму з прагнення першого секретаря ЦК КПРС “віддячити” українській радянській політичній еліті за допомогу у боротьбі за владу. Справді, після смерті Сталіна українська партійна номенклатура підтримала не “чужого” деспотичного Лаврентія Берію, а по суті “свого” – зважаючи на українське “секретарювання” Микити Хрущова.
Аналіз економічного становища Кримської області значною мірою підважує концепт “царського подарунка”. Економіка півострова після завершення Другої світової війни та депортації кримських татар у травні 1944 року була у надзвичайно депресивному стані. Як аргументовано показала Ольга Ільницька, війною було завдано непоправного удару по сільському господарству та промисловості, адже 300 підприємств союзного, республіканського і місцевого підпорядкування були повністю знищені, в результаті чого промислові потужності області скоротились на 90%.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Калле Кнійвіля. Крим наш. На анексованій землі
Звісно, відкидати економічні аспекти передачі Криму не можна, проте, схоже, ідеться скоріше про ідеологічні/пропагандистські мотиви політики М.Хрущова. Радянські ідеологи характеризували акт передачі як “прояв братерської дружби, безкорисної допомоги братньому народу”, що цілком вписувалось у контекст святкування 300-річчя “возз’єднання України з Росією”. Тому необхідно розглядати святкування ювілею і акт передачі у комплексі.
Російські політики стверджують, що передача Кримської області не мала законних підстав, тому цей акт недійсний, зважати на нього не варто, тож анексією Криму Росія просто повернули контроль над власною територією, яка ніколи законно не належала Україні.
“Формально рішення [радянської влади про передачу Кримської області. – ред.] має вагу, як фактично «міжнародний акт» між двома формально незалежними республіками”, – наголошує Роман Соломонюк.
