0
0
Либідь!.. Із цією назвою пов’язані яскраві асоціації. Красуня-сестра Либідь на пам’ятнику легендарним засновникам Києва у Наводницькому парку над Дніпром стала одним із символів нашої столиці, до неї йдуть шлюбні пари і туристи… А коли пам’ятник розвалився (впали Щек і Хорив, а сестра Либідь вистояла), кияни пов’язали цей знак зі скорим падінням клептократичного режиму Віктора Януковича – і не помилилися.
Ріка Либідь уперше згадується в давньоруських літописах ще 968 року. Колись була вона широкою, повноводою, качала князівські лодії, що уміщували до 15 тонн вантажів. Річка наших предків приносила рибалкам рибу, а мірошникам – енергію для млива борошна… Тепер цей топонім зустрічається в назві фешенебельного готелю і станції метрополітену. Але при цьому, вочевидь, більшість киян і в очі річки Либеді не бачили. І думають, що вся вона укладена в бетон і тече під землею в колекторі. Або й узагалі давно пересохла. Це не так. Насправді Либідь ніяка не невидимка, її можна побачити й навіть попляжитися на її берегах… Утім, не надто широких і комфортних.
Початок свій Либідь бере із джерел неподалік від залізничної станції Київ-Волинський на західній околиці столиці. Але видимою очам стає десь біля Караваєвих дач, біля Радіоринку. Тут, між консервних бляшанок, недопалених шин та сміття навіть не відразу, але помітиш світлий дзюркотливий ручай. Навкруги – невеличкі деревця, місце загалом мальовниче. Коли весна починає припікати, ручай Либідь обростає київськими аборигенами, що сидять по двоє-троє з пивом чи іншими алкопопсами.
Далі річка розливається потроху і то поринає під землю, у колектор, то вибивається на поверхню й пробігає сотню чи дві метрів серед кропиви, верболозу, сміття. Минає Політехніку, Бермудський трикутник (тобто Палац урочистих подій)… Дорогою її води омивають то іржавий автомобільний кістяк, то пожмаканий гумовий чобіт, то пластиковий ящик, що зачепився за коріння верболозу. По ній плаває сміття, на берегах валяються купки ганчір’я, скла та усякого мотлоху. Словом, очі не бачать – серце не плаче: поза увагою киян Либідь хворіє собі й животіє.
Далі, де починаються депо Києва-Пасажирського, ріка знову пірнає у дощовий колектор. У районі вулиці Димитрова, поблизу Києва-Товарного й Байкового цвинтаря, Либідь знову вигулькує на поверхню, але тече вже в бетонних жолобах-берегах. Вирує, як Терек: бо нахил русла убік Дніпра доволі великий, що забезпечує швидку течію… Але смердить вона тут, як діжка золотаря. Однак місце – предивне, небагатолюдне. Тут люблять кирнути місцеві пияки, іноді купаються у каламутних водах бомжі або юні екстремали. Поруч – ткацька фабрика «Роза», колишня імені Рози Люксембург. Неподалік – хирлява друкарня, що друкувала колись гумористичну газету «Блін». На берегах розташовані гаражі, занедбані промислові будівлі, залізничні склади станції «Київ-Товарний», збудовані ще в XІX столітті.
Це сусідство, звісно, ніяк не поліпшує екології Либеді. Йдучи узбережжям, можна побачити чимало стічних труб, які виходять на багатостраждальну річку і доповнюють її брудними хвилями. Усі ці труби – самовільні врізки в каналізаційну систему.
Трохи нижче за течією розташовані ливарний і машинобудівний цехи «Ленінської кузні». Роботяги цього підприємства на березі навіть улаштували таку собі зону відпочинку: зварили з арматури місток, ажурні столики. Сидять, п’ють пиво в обідню пору, дивляться в річку… Від неї, звісно, трохи тхне… Але тут не так пекуче, як у ливарному цеху. Неподалік залізничного вокзалу майже на березі Либіді – майдан нового автовокзалу. Дістатися до річки звідси важко, її усюди огородили арматурою й навіть колючим дротом. Але шпарини завжди знайдуться. На бетонному березі – двійко бомжів. П’ють дешевий одеколон «Саша».
– Добродії, чи знаєте ви, як називається ця ріка?
Вони здивовано переглядаються.
– Либідь! – повідомляю з ентузіазмом.
– Ми нетутешні. Може, ковтнеш? – простягають флакончик.
Мені ніколи – Либідь кличе… Куди кличе? Туди, куди й слід впадати рікам. Десь поблизу станції метро «Видубичі» бачимо знову бетонні береги вже доволі широкої річки Либеді. Їх прикрашає галерея вигадливих різнокольорових графіті завдовжки, мабуть, більше кілометра. Упадає в Дніпро вона в районі селища Корчуватого. Тут пацани навіть ловлять рибу. Хвилі Либіді зливаються із дніпровськими, як екологія малих річок – із глобальною екологією людства. Дніпро, на жаль, чистішим не стає.
– Рибка є? – цікавлюся.
– Смердюча, – кажуть хлопці.
Але ловлять – зі спортивного азарту. До речі, Либідь у цьому місці ніби втрачає своє славне ім’я. Жителі Корчуватого називають її між собою, пардон, Гівнянкою. Отже, нині ця річка – зона екологічного неблагополуччя.
Невже назавжди ми втратили літописну Либідь? Не хочеться йняти віри. ЗМІ неодноразово повідомляли про плани міської влади очистити й відродити річку Либідь. Київрада затвердила рішення про створення пам’ятника природи «Русло ріки Либідь» площею 0,3 га. Планується озеленити територію берега в районі ст. м. «Олімпійська», побудувати додаткові очисні споруди. Але охоронний статус має лише невелика ділянка ріки – усього метрів п’ятсот із майже 17 км загальної довжини Либеді. Та й то поки що ніякої природоохоронної активності на її берегах непомітно.
Колись у таку ж смердючу стічну канаву індустрії перетворили німці свій Рейн. Але ж зуміли потім очистити ріку до майже первісного стану! Рейн можна черпати склянкою, плаваючи по ньому на човні, і спокійно пити цю воду. Хотілося б такої долі і для нашої Либеді.
Ігор Петренко
