0
0
Я не вибираю того, що маю. Не вибираю, насправді, нічого: ні народження, ні сім’ї, ні імені, ні країни, ні народу – усе це мені накинуто.
Іще дивніше, що зобов’язання я маю перетворити на любов. Бо ж щось має бути моє, якщо все навколо чуже, тому я привласнюю вулицю, місто, країну, небо над головою, яке бачу з дитинства. Через страх порожнечі, світу без мене. Я його хапаю, я йому нав’язуюся, але моїй вулиці байдуже, і небу наді мною байдуже, але я того не знатиму, все одно матиму до них почуття, відчуватиму до них любов, щоб і вони мені її повернули.
Варто було б знищувати минуле з кожним днем, що відходить. Викидати, щоб не боліло. Легше було б витримувати новий день, не порівнюючи його з тим, чого вже немає. А так змішуються привиди й життя, і немає ні чистих спогадів, ні чистого життя.
Людина має зректися всього, що могла б полюбити, адже втрати й розчарування неминучі. Мусимо зректися любові, щоб її не втратити. Краще самому знищити свою любов, ніж її знищать інші. Треба зректися усіх зв’язків, щоб потім не шкодувати.
Я не вибираю того, що маю.
Меша Селімович
//Balkan.net
