0
0
Нині шовіністи змінили тактику і вдалися до очевидного лукавства: з одного боку, нав’язують нам думку, що двомовність є великим здобутком нашого народу, а з іншого – про вторинність нашої мови, її зіпсованість впливом польської мови. Це робиться для того, щоб ми в умовах двомовності ставилися до своєї мови як до другорядної і продовжували спілкуватися тільки російською.
Мета цього задуму прозора: врешті–решт убити нашу мову і знищити українство. Але двомовність не є показником освіченості, культурності чи демократичності народів. Навпаки, саме одномовність характерна майже для всіх вільних народів Європи: поляки, греки, німці, румуни, французи, іспанці — всі (хоч і освічені) одномовні, навіть найбільш вживану в світі англійську мову серед них знає не більше 10% населення. А двомовність (багатомовність) є особливістю тих держав, у яких на своїх етнічних землях живуть з давніх часів два (чи більше) народи. Причому і в двомовних державах на своїй землі кожен народ розмовляє тільки своєю мовою. А двомовний українець часто має вигляд телепня, бо думає не над тим, що сказати, аби було розумно і своєчасно, а над тим, як сказати, якими словами, щоб не було по–дурному або безграмотно.
Чому група українців переходить на російську мову, коли до них підходить хоч один російськомовний? Цьому є кілька причин. Найголовніша з них — страх. По–перше, українці після заборони української мови майже 350 років боялися, що їх запідозрять у ворожому ставленні до Російської імперії. Особливо в останні 89 років, коли московська влада та її прихвосні в Україні могли звинуватити кожного україномовного у “буржуазному націоналізмі“, судити, розстріляти або заслати в зону.
По–друге, за ці століття колоніального приниження нам прищепили думку про другорядність нашої мови, її відсталість, селянськість, зіпсованість впливом польської мови в часи, коли у нас панували поляки, та про вищість, культурність російської мови. Отож українці дотепер бояться, що їх за вживання української мови звинуватять у селянській малокультурності.
По–третє, коли розмовляєш із російськомовним, то не хочеться чути одночасно із штучним російським «язиком» мелодійну українську мову.
По–четверте, російським жаргоном легше домовлятися з російськомовними людьми — досить двох–трьох слів і чотирьох–п’яти матюків, щоб з’ясувати все, що треба, щоправда, на надто низькому розумовому рівні.
П’ята причина — що і нині у нас, як і в радянські часи, більшість начальників — росіяни. Отже, україномовному українцю складніше знайти роботу і важче працювати.
А ще одна причина “сили” російської мови в тому, що за нею стоять російські імперські керівники з атомною бомбою, щоб підтримувати свою 5–ту колону. Це схоже на давній одеський трюк: до чоловіка підбігає хлопчик років 8–10 і каже: “Дядьку, дай годинник!” Чоловік відповідає: “Годинник мені самому потрібен. На тобі карбованця, купиш морозива”. Тоді хлопчик хапає чоловіка за піджак і кричить: “Не хочу карбованця, хочу годинника!” Чоловік намагається вирвати піджак з рук хлопця, аж тут із–за куща виходить здоровило: “Канчай абіжать рябьонка! Атдай єму часи!” Така наша дійсність. Особливо на сході та на півдні України.
Мовна агресія росіян виконує те саме завдання, що стояло перед російськими військами в період так званої громадянської війни, яка насправді була війною проти народів, що намагалися створити незалежні від Росії держави. Більшовицький командир українського фронту Антонов–Овсієнко у прикордонному місті Суржа на Курщині так напучував у 1918 році червоноармійців: “Протів вас стоіт 30–міліоний народ, імена которих невозможно виговоріть, внешность котрих такова, что надо убівать без всякого мілосердія і пощади. Ето звєрі… с німі нельзя общаться как с порядочнимі людьми. У нас кров лучше, сєрце твьорже, нєрви крепче. Ми должни вижать все возможності із Украіни, чтоби усіліть воєнний потенціал Россіі”.
Валентин Кожевніков
