0
0
Століттями знекровлена різними імперськими заборонами і зневажена своїми синами непутящими українська мова “стогне-плаче!”, кричить-волає про допомогу, а влада не чує. Поки ведуться безплідні нескінченні розмови про захист і підтримку державної мови, нам влаштовують, не без допомоги високопосадовців, мовний “котел”, наслідком якого стане повне знищення української мови.
Із мовою ми загрались, як із вогнем. Голослівні, нічим не підкріплені запевнення Президента про єдину державну українську мову непереконливі, бо ситуація з державною мовою загрозлива. Жодні заяви і запевнення про захист і підтримку державної мови уже не зарадять, мову треба рятувати радикальними законами і діями. Державну мову покинуто напризволяще, відправлено у вільне плавання, ніхто її не рятує: виживе чи не виживе? Невже у керманичів країни немає відчуття, що українську мову ми втрачаємо?
Сьогодні вони запевняють, що ситуація контрольована, а завтра скажуть, що українську мову ми втратили.
Із наших красномовних просторікувань і публікацій нічого не вийде, бо нас ніхто не чує. Виходить так, що говорили-балакали, сіли та й заплакали. Високопосадовці-відступники “по-московській так і ріжуть” на всіх каналах телебачення. Чужої мови навчились, а рідної відцурались. А що тоді казати про містечкових полтавських мамаїв, які люто ненавидять усе українське? Дональд Туск і Ян Томбінський спілкуються з пресою українською мовою, а українські чиновники — російською. Яким сором, яка ганьба!
“Бодай не дивитись, бодай не казати, бо за людей сором, бо серце болить”, бо за владу соромно, бо спілкується вона з українським народом мовою російського агресора, бо ігнорує Конституцію України, рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про порядок застосування державної мови на території України. Державні чиновники зневажають мову Шевченка і народу. До всіх відступників із грізним застереженням звертається батько української нації Т.Г. Шевченко:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
А лихо не забарилося. Воно вже на порозі Української держави і стукає у двері. Самі ж українці не горять великим бажанням рятувати свою рідну мову, а навпаки — добивають її своєю байдужістю, переглядом російськомовних каналів, замовленням російських пісень, передплатою російськомовних видань, переходом на мову російськомовного співбесідника, придбанням російськомовної літератури, різними написами на вивісках і табличках. Ріже слух невластиве українцям вітання “добре утро”, запозичено в комуністичної номенклатури іменувати своїх батьків папами. На цвинтарях закладається в пам’ять кожного чуже “скорбим и помним”, “вечная память”. Людина запрограмовується думати російською, бо їй дедалі важче вирватись із російськомовного котла. Все українське стає їй чужим:
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою.
Не ті тепер українці, не та Україна.
На багатьох заходах для параду і декорації звучить тільки Гімн України і все. Організатори таких заходів не взяли автомату, щоб “одностайно стати на ворога лукавого”, а беруть на озброєння російське слово, наспівують російські пісеньки “про Матрьошу, про Парашу, радость нашу”.
Хіба допустимо, щоб майже загальнонаціональну програму “Хоробрі серця” вів російськомовний ведучий Ахтем Сеїтаблаєв? Наступальність “русского міра” помітна скрізь. На українців суне вулканічна лавина, від якої немає порятунку.
“Гріхам великим потурає” і московська церква, в якій моляться російською мовою. Біблія про рідну мову прямо говорить: “Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду!” (Посл. до кор. 14, 14). Наш розум без плоду, пустоцвіт. На догоду антиукраїнським силам “байстрюкам Єкатерини”, що “сараною сіли” на нашій славній Україні ми талдичимо: “єдина країна!”, “единая страна!” Інститут самозбереження нації підказує: або ми станемо українцями зі своєю рідною мовою, або українська нація просто щезне. Як захищати і берегти свою рідну мову, треба повчитись у французів, німців. Більш ніж очевидно, що високопосадовці і не збираються рятувати українську мову, бо навіть у своїй публічній діяльності послуговуються російською. Рятувати свою рідну мову має сам український народ. Іншого шляху просто немає. Шевченко заповів берегти найцінніший скарб нації — українське слово:
Те слово, божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Він перший відкинув нав’язувану мовознавчу теорію “общеруської мови”, показав її псевдонауковість: “А на москалів не вважайте; нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово — і у нас народ і слово”. Запам’ятаймо, українці, цей визначальний заповіт і сповідуймо його: два різні державні народи — український і російський, дві різні державні мови — українська і російська, дві різні літератури — українська і російська, і дві різні незалежні держави — Україна і Росія.
Т. Г. Шевченко без надії таки сподівався:
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить.
Василь Симоненко впевнено стверджує:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
