0
0
Український Простір започатковує публікацію циклу матеріалів про життя українців у Слов’янській Європі. Нам цікаво, які були їхні шляхи до нових країн, як їм там живеться, які в них бажання і плани.
Першим героєм нового циклу став Олег Меліхов – наш співвітчизник, який вже більше двох років живе у Чорногорії, власник кафе у столиці країни Подгориці.
Сьогодні наша розмова — про те, як Олег з родиною перебрався до сонячної балканської країни, як тут ведеться і з якими труднощами він зустрівся в своєму новому житті.
Доброго дня. Спершу хотілося б довідатися, де в Україні Ви жили до переїзду в Чорногорію.
Як Ви вибрали країну для подальшого проживання? Що стало остаточним аргументом на користь Чорногорії?
Менталітет. Я чесно спитав себе, де я зможу жити без шкоди для психіки, віри, здоров’я й способу життя. Соціального способу перш за все. Тобто, я уявив, що приїду в Німеччину: майне-кляйне, арбайтен зі бітен, гутен морген, данке шьон… Але я не аж такий педантичний і законослухняний. Я люблю німецьку мову, але не готовий інтегруватися в німецьку культуру. А якщо не інтегруватися — навіщо взагалі їхати? Живи в своїй ямі, і не смикайся, бо інакше якийсь “русскій мір” на виніс виходить. Якщо ти виїжджаєш назовсім — будь готовий сприйняти культуру країни, куди їдеш. Не можеш — чеши додому. Я людина чесна, тому послідовно перебрав у думках все, що знаю, і зрозумів, що крім Сербії і Чорногорії нікуди поїхати не зможу. Але в Сербії немає моря, а в Чорногорії є. З огляду на наявність трьох дітей, море, тобто Чорногорія, рішуче переважило.
Ви їхали на підготовлений майданчик, чи довелося тут шукати нову роботу, нове житло? Хто і як Вам допомагав?
Це окрема скорботна історія 🙂 Виїжджав я з Росії. Мені тоді вже чітко було зрозуміло, що надходить мідний таз. Часу на підготовку різних там аеродромів прибуття не просто не було, а не було зовсім. Дедлайн був — настання нового 2014 року. Можна сказати, що ми фактично тікали всім колгоспом. Вперед відрядили маму (мою дружину) — вибирати оселю для чималого сімейства. Мама наша славиться вдумливим підходом до нерухомості й здоровим цинізмом. Я сидів удома з трьома дітьми на руках і чекав звісток. Щойно дружина вибрала й купила будинок, ми всією компанією повантажилися в літак і подалися. Переїжджали, як циганський табір: квитки в один бік, усе, що могли, тягли на собі. Дяка сербським ріелторам, які, поки ми збиралися, зробили ремонт у будинку, зустріли в аеропорту трьома машинами й привезли у готовий для життя дім.
Нам просто пощастило. І з будинком, і з усім. Роботу довелося не шукати, а вигадувати. У Чорногорії робота відсутня як клас. Це не Москва і не Київ. Тут роботу треба придумати собі самому. Тобто, ти сідаєш і думаєш, за що люди готові дати тобі грошей. Я возив трансфери, “віза-рани”, лагодив у людей електрику, каналізацію, водогін, меблі. Словом, робив усе, за що були готові платити.
Що робите зараз і чи вдало просуваються справи? Чорногорія – сприятлива країна для Вашого бізнесу?
Зараз роблю те, що добре вмію: готую їжу й доставляю її на замовлення. Вдало чи ні — залежить від того, з якого боку дивитися. Звичайно, нового “ламброджині” я не куплю, але на життя вистачає. Чорногорія — країна туристична, сезонна, з усіма наслідками. Але бізнес тут вести в кожному разі легше. Немає тих знайомих кожному напівприхованих схем вимагання від усіх інстанцій. Тут — дотримуйся закону і спи спокійно. Закон, звісно, кучерявий і витратний, зате ніхто тебе не пресує.
Як у Вас із чорногорською мовою? Вивчили вже, чи на якому етапі? Складно порозумітися з чорногорцями?
За два роки більш-менш навчився говорити. Загалом про мову (хтось називає її чорногорською, хтось сербською) можна сказати, що дуже скидається на давньоруські літописи, і схожа на українську. Взаєморозуміння з чорногорцями залежить лише від їхньої культури мовлення. Говорять чітко й правильно — я розумію вільно.
Чи є якесь організоване українське життя в Чорногорії? Чи всі українці тупо входять до компаній росіян?
Українці в Чорногорії — українці. Присутні й громадяни ковбаси. Ковбасне громадянство не залежить від громадянства реального, бувають його представники й з українськими, і з російськими паспортами. Мудак і в Африці — мудак.
Українське життя є, триває регулярно й безжально. Кілька разів на рік ми збираємося на так звану “укрожурку”*, маємо свої спільноти тощо. З росіянами намагаємося спілкуватися якомога менше — на лобі в них же не написано, “вата” чи “не вата”. Та й серед наших таки не всі — українці, вистачає і тих, що втекли від “кривавої київської хунти”. Але Чорногорія дуже маленька країна, тут швидко довідуєшся, хто є хто. Тож і російська, й українська діаспори фактично поділилися на два табори — за переконаннями, на “вату” і “не вату”.
Що Ви хотіли б побажати читачам в Україні?
Сили й терпіння закінчити почате. Боротися до кінця. І ніколи не кидати цієї боротьби, бо мудаки живучі, вони мутують і дохнуть далеко не зразу. І — так, це ще на кілька поколінь. Набираймося терпіння і вчімо дітей чистити автомати.
Дякую за розмову. Вам бажаємо успіхів і гараздів на новому місці.
* Журка – слово, що приблизно означає вечірку, розважальний захід, пікнік, або все разом 🙂
Спілкувався Володимир Криницький
