0
0
Новим героєм циклу публікацій “Наші люди” став Сергій Панченко зі славного міста Загреба, що на Хорватщині.
Протягом останніх п’яти років Сергій живе в столиці Хорватії, при цьому часто подорожуючи й до інших країн регіону. Але дамо слово нашому співрозмовнику.
На початку ми просимо наших героїв розповісти, де вони жили в Україні, що робили.
Охоче. До переїзду в Хорватію я жив у Львові. Родина в мене робітнича, я сам закінчив будівельне училище й працював на різних будівництвах. На жаль, навіть постійна досить нелегка робота не дає в нашій країні змоги жити по-людському, тому довелося шукати кращої долі.
Як Ви вибрали країну для подальшого проживання? Що стало остаточним аргументом на користь Хорватії?
2009 року мій приятель запропонував мені спробувати себе в роботі за кордоном, і в складі бригади ми поїхали до Польщі. Там працювали загалом близько року, з перервами, звісно. А в 2011 завдяки польському роботодавцеві, який організовував спільне підприємство в Хорватії, я потрапив у цю країну.
Ви їхали на підготовлений майданчик, чи довелося тут шукати нову роботу, нове житло? Хто і як Вам допомагав?
Виходить так, що майданчик уже був, бо я принаймні не думав, як мені заробити, і навіть не шукав житла – підприємство надало гуртожиток. Я міг би й далі там жити, але десь через півроку винайняв помешкання, щоб мати змогу жити спокійніше, не в такому колгоспі. Дуже допоміг мені польський роботодавець, який влаштував практично все. Але й місцеве керівництво дуже дбає про працівників. Я ніколи не бачив такого ставлення в Україні.
Що робите зараз і чи вдало просуваються справи? Хорватія – сприятлива країна для роботи й життя?
Працюю далі на будівництвах, роботи вистачає. Платня гідна, особливо після того, як Хорватія стала членом ЄС. Мені вистачає вільно жити тут в орендованій квартирі й допомагати родичам на батьківщині. Час від часу буваю на об’єктах за межами Хорватії – їздив уже в Чорногорію, Боснію і Герцеговину та Словенію. Скоро має бути відрядження до Сербії. Тому можу сказати, що працювати тут є де, і заробити можна.
Щодо життя – я зрозумів, що Хорватія – це саме те, що я шукав. Тут я часто буваю в красивих історичних містах, як от Задар, Дубровник чи Рієка. Тут значно культурніші люди за наших співвітчизників, цілком європейські умови життя, немає того відчуття бидляцтва, яке скрізь оточує навіть у Львові. Я тут не бачив, щоб хтось кидав сміття не в урну чи курив там, де люди ходять. Хорвати емоційні, але дуже виховані порівняно з українцями, і немає тієї зарозумілості, яку можна зустріти в поляків.
Як у Вас із хорватською мовою? Вивчили вже, чи на якому етапі? Складно порозумітися з хорватами?
Хорватську мову я вчив на місці, знаючи непогано польську. Не можу сказати, що мови дуже схожі, все ж таки польська для українця легша, але знання української і польської в сумі дуже полегшило вивчення хорватської. Зараз я вже цілковито все розумію, і навіть досить непогано говорю, як кажуть місцеві жителі.
Чи є якесь організоване українське життя в Хорватії? Чи берете Ви участь у ньому?
Я знаю, що українців тут немало, але я не дуже колективна особистість, тому не шукаю якось цілеспрямовано громадської роботи абощо. Я знаю кількох українців тут, кількох хорватів, і на цьому мої соціальні зв’язки закінчуються. Можливо, з часом я тісніше познайомлюся з якоюсь громадою, але для мене зараз головне – моя родина, її добробут.
Що Ви хотіли б побажати читачам в Україні?
Мабуть, дивитися на світ і розуміти, що випрошування чогось у Європи чи Америки нічим не допоможе, якщо ми самі не схочемо змінитися. Не можна слухати “Русское радіо”, зневажати українську мову, і заразом називатися патріотом України. І якщо ти просишся до ЄС, то треба спершу навчитися не смітити й не порушувати правил дорожнього руху, а вже потім казати, що ми Європа. Бо поки що, з усього, що я бачив у шістьох європейських країнах, ми навіть не окраїна Європи, ми – північна Африка. Чи навіть Екваторіальна.
Дякую за розмову.
Шануймося!
Спілкувався Володимир Криницький
