0
0
З причин, про які не раз згадував у своїх попередніх статтях, мовна політика Української держави, навіть з осягненням формальної незалежності в 1991 році, упродовж чверті століття, що минув з того часу, і далі відтворювала кластери почилого в бозі Союзу РСР.
Вони ж, стосовно мовної сфери, були заточені, як тепер модно казати, на домінування мови міжнаціонального спілкування Союзу, а саме, московської мови. І робилося те продумано, цілеспрямовано і наполегливо.
Радянська партноменклатура, яка після розвалу СРСР залишилася при владі практично у всіх колишніх його республіках — тепер формально незалежних державах — свідомо чи підсвідомо і далі довгий час витягувала шиї до Москви. Хтось страждає на ту бехребетність і по сей день. В тому, власне, немає нічого дивного, якщо пам’ятати, що всі органи управління совєцькою імперією знаходились саме там, а в республіках — на місцях, як тоді казали — були лише слухняні виконавці волі кремлівських вождів. Отож, ці ідейні раби, навіть після розвалу плота, на якому тарганились до туманної фатаморгани, і далі, кожен на своїй колоді, продовжував веслувати услід тим, хто залишався царем в їх убогих головах. І міцно приклєєний “общепонятный язык” був одним з визначальних з’єднувальних елементів того притяжіння.
Якщо згадати, що московській мові відводилась свого часу чи не головна роль в формуванні з різношерстних національностей нової спільноти — єдиного совєцького народу, якщо знати, що на момент розпаду Союзу більш чи менш значний прошарок тої зманкуртизованої спільноти вже існував в кожній з новоявлених республік, якщо не закривати очі, при тому, на більш ніж відверті плани потомственних “собирателей земель”, в яких змосковленим манкуртам відводилась роль троянського коня, то можна зрозуміти, чому московська мова в незалежній Україні не те, що не втратила своїх позицій за роки Незалежності, а десь і зміцнила їх. Дехто з наших поводирів ще плекав надії на відродження такої звичної комунальної казарми — чи то в іпостасі СНД, чи Союзу митного, підживлюючи мовну шизофренію з цих міркувань, а хтось, тим часом, з підказки цинічних політтехнологів, вже повним ходом користався штучно створеною, фактично нав’язаною, мовною проблемою задля отримання особистих політичних вигод в передвиборчих перегонах і не лише в них. Облудна теза про історичну обумовленість існування московської мови на теренах України поширювалася серед широкої публіки всіма можливими засобами, включно зі звертанням до творчості Миколи Гоголя та Тараса Шевченка. Здавалося, що ж тут можна заперечити, якщо навіть класики української літератури купалися в морі “великого русского слова”… От, лиш, чи мали вони інший вибір? Шевченко довів, що вибір є, але заплатив за те надто велику ціну.
Тут варто розуміти ще один, надзвичайно суттєвий аспект: московська мова не запанувала на наших теренах в результаті якихось її надзвичайних природних переваг. Вона була насильно прищеплена до здорового тіла нації, вивищувалась за рахунок пригнічення мови автохтонної. Справа навіть не в тому, що це була мова метрополії, мова малоросійської правлячої верхівки. Справа в тім, що вся життєдіяльність імперії відбувалась в сфері московської мови. Найперше ж — освіта, звідки українська мова була практично витіснена. За таких нерівних умов фактор часу був критичним. Тож не дивно, що московська мова зміцнила свої позиції на наших теренах настільки, що поступово перебрала на себе функції автохтонної мови в багатьох сферах життя, особливо в нових, передових, невідомих доти. Адже наука не стояла на місці, розвивалася медицина, техніка, інженерія, з’являлися нові технології, нові поняття, нові терміни. Чи багато з того віддзеркалилося в мові українській? Чи треба казати, що зловмисне вилучення її з цілого ряду важливих сфер життя суспільства зводило її до мови села, простолюду, в кращому випадку, до мови художньої літератури та фольклору, робило її значною мірою обмеженою, неповноцінною. Чи варто дивуватися, відтак, що попри рідкісну милозвучність, попри багатство художнього слова, вона так важко утверджується в сьогоденній Україні?
Сумно, але навіть у сфері художнього слова ми скотилася до того, що тиражі книжок українською мовою в незалежній Україні скоротилися, стали в рази меншими ніж навіть за часів русифікатора Щербицького. Можна, звісно, дискутувати на темат якості тодішньої літератури, але сама тенденція є надзвичайно неприємною, більше того — загрозливою.
А починалося ж все досить непогано, і не можна сказати, що позитивних зрушень на мовному полі геть не було. Поступове пробудження самосвідомості українців, велику роль в якому зіграли демократичні сили, зокрема, Народний Рух за Перебудову, значно загальмувало розкручений маховик московизації, повертало націю до розуміння важливості збереження своєї власної мови. Але якщо закон 1989 року “Про мови в Українській РСР”, навіть попри зрозумілі, зважаючи на час його ухвалення, певні реверанси в бік московської мови, був у цілому прогресивним, сприяючим поверненню нації в лоно рідної мови, то ухвалений 2012 року закон “Про засади державної мовної політики” був нічим іншим, як реваншем політики манкуртизації України. Облудно трактуючи, а десь і перекручуючи Європейську хартію регіональних мов, до якої Україна приєдналася під тиском промосковських сил (зауважимо, принагідно, що країни Прибалтики, Ірландія, Туреччина, Греція, Болгарія навіть не підписали Хартію, а країни Кавказького регіону, Фінляндія, Франція, Італія, Московія в їх числі, хоч і підписали, але й досі не ратифікували її), нехтуючи приписами Конституції України, реваншистам вдалося через його ухвалення забезпечити московській мові фактично статус офіційної в ряді південних та східних областей, таких як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська та Харківська. В АР Крим, в Севастополі вона й без тої формалізації була домінуючою упродовж, принаймні, семи десятиліть. Стимулював той закон і подальше засилля московської мови в освіті, теле- та радіоефірі, в друкованих мідіа. Загалом, за чотири роки, що минули після його ухвалення, багато в чому було знівельовано навіть той невеликий поступ, якого вдалося досягти за попередні десятиліття.
Неймовірно, але навіть після повалення режиму Януковича, ба — навіть після війни, розпочатої Московією, цей закон продовжує діяти до цього дня. Яким чином, спитаєте? На моє преконання — через безпринципну, мафіозну по суті своїй владу, яка замість інтересів нації обстоює свої власні вигоди. А ще через потужне лобі на найвищих щаблях влади, яке робить все можливе для гальмування процесу мовної демосковизації Краю. А ще через “патріотичних” нездар, популістів і страхопудів на всіх її рівнях.
Так, одні суперпатріоти замість того, аби кинути всі зусилля на оволодіння ситуацією в Криму, де перебирала владу Московія, вже на другий день по втечі Януковича кинулися скасовувати осоружний закон Ківалова-Колесніченка, давши тим самим, хай і позірні, але такі необхідні на той момент козирі до рук сепаратистів. Герой Криму, щоправда, не підписав його, але ж і не завадив винесенню його на голосування.
Далі — більше. Перепуджена навалою Московії, шантажем Кремля, нова влада устами найперших осіб — тодішніх голови ВР та прем’єр-міністра — анонсує закріплення особливого статусу московської мови в тексті Конституції України. Відразу ж по осягненні поста президента України заявив про те і Петро Порошенко. І не лише заявив, а вніс відповідне подання до Верховної Ради України. Отак!
А вже який піп, така й парафія. В жовтні минулого року з допису письменниці Лариси Ніцой на сторінці ФБ дізнався про подання до ВР проекту нового закону “Про освіту”, яким профільне міністерство практично запрограмувало двомовність в освіті. Це як, панове?
Ухвалений в першому читанні шостого жовтня, закон той ще чекає свого остаточного ухвалення. Сподіваймось, що депутати таки внесуть до нього запропоновані громадськістю, зокрема, пані Ларисою Ніцой, правки, виправлять його промосковський тренд, але сама тенденція, коли неукраїнська, по суті своїй, влада вкотре здає інтереси нації, підігруючи ворогу, який навіть не приховує своїх намірів, є надзвичайно загрозливою.
На тому невеселому фоні внесення до Верховної Ради законопроекту 5670 “Про державну мову” у одних пробуджує надії, в інших песимізм і відверте несприйняття. Висловив своє ставлення до ініціативи тридцяти трьох депутатів українського парламенту і один з авторів горезвісного закону України “Про засади державної мовної політики” пан Колесніченко в своєму інтерв’ю Кримській редакції радіо «Спутник». На думку колишнього депутата ВР, внесений законопроект є ударом проти тих людей, які хочуть зберегти свою рідну мову (напевно ж, маючи на увазі зовсім не українську, бо називає її “язиком”). Законопроект той, як вважає пан Колесніченко, продовжує політику українізації-демосковизації України, будучи, з одного боку, засобом відвернення уваги народу від корумпованої влади, від проблем, які вона створила людям, а з іншого — частиною великого плану перетворення України “на фашистську державу, яка на генетичному рівні виховуватиме людей, які ненавидять Московію, московитів, православ’я і все, що з тим пов’язане,… плану подальшого розчленування Московії,… великої технології нищення руськості та слов’янськості”(?!). Ось такий очіпок на вашу голову, українці!
Коментувати дивні, як на мене, тези пана Колесніченка про плани України винищити “православність, руськість та слов’янськість” в той час, як в окупованому Московією Криму змосковлені навіть ті кілька українських та кримськотатарських шкіл, які там існували, щиро кажучи, непросто. Дуже вже те підпадає під теорію старого Фройда, коли усвідомлення власної неадекватності приводить до агресивних спроб звинуватити в ній інших. Тим більше, що тлумачні словники “великого и могучего” дають надто туманні визначення отого, що, на думку колишнього нардепа, нібито планує знищити “профашистська” Україна. Якщо пан Колесніченко, говорячи про “православність на слов’янськість”, має на увазі православ’я та слов’янство, то це більш ніж дивно, адже православ’я східного обряду, яке поширилося, в тому числі, й на Московію саме з наших теренів, на сьогодні є найсповіданішим віровченням в Україні, а слов’яни її найбільшим автохтонним етносом. І то не просто слов’яни, а русичі — нащадки єдиної відомої в світі Русі, яка процвітала не де-інде, а на берегах нашого Дніпра-Славути. Але ж абсурдно було б навіть помислити, що сьогоднішні українці-русичі усвідомлено планують винищити самих себе! Цілком впевнено почуваються в Україні і т. зв. русские — етнічні московити. Адже, проаналізувавши законопроект № 5670, бачимо, що застоюючи державну мову, він не несе жодних загроз мовам національних меншин, оскільки не регулює ані сферу приватного життя, ні мову релігійних відправ. Натомість, націлений на забезпечення безумовного переведення функціонування державною мовою всіх без винятку державних закладів, установ, в тому числі і найперше – освітніх. Чи є в цьому якась дискримінація мовних меншин? Навряд чи. Адже обов’язок володіти державною мовою для обіймання державних посад є загальносвітовою практикою, якої в самій Московії дотримуються чи не найжорсткіше. Відтак, передбачені законопроектом іспити на підтвердження володіння державною мовою для держслужбовців не є чимось надзвичайним чи дискримінаційним.
Певним кроком вперед є передбачене законопроектом регламентування порядку застосування державної мови в публічному житті суспільства. Після ухвалення цього законопроекту і набуття (за два місяці) законом сили українська мова стане обов’язковою не лише в державних органах, але й в установах освіти, науки, культури, закладах охорони здоров’я, обслуговування, на транспорті, стане, нарешті, мовою засобів масової інформації і т.п.
З огляду на те, що порушення закону передбачає адміністративне покарання з накладанням штрафу, з огляду на впровадження інституту мовних інспекторів, які будуть відслідковувати його виконання, може виникнути побоювання, а чи не заперечує сам закон засадничі права мовних меншин. Насправді, всі положення пропонованого законопроекту чітко узгоджуються з Конституцією України, відповідають рекомендаціям Венеційської комісії, рекомендаціям Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року та європейській законодавчій практиці.
На закид пана Колесніченка щодо того, що в законопроекті № 5670 нібито закладено порушення статті 10 Конституції України, автор пропонує читачеві самому звернутися до Рішення Конституційного суду №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року, аби переконатися, що то зовсім не так. Більш того, зазначимо, що пропонований законопроепкт “Про державну мову” цілком співзвучний рішенням Європейського Суду з прав людини.
Звідки ж тоді відчуття, що все надто нездорово, надто погано, про яке мовить пан Колесніченко? Від турботи про права моїх співвітчизників — етнічних московитян, до яких сам він, судячи з прізвища, не належить? Але їх правам, як бачимо, нічого не загрожує. Більш того, ніхто не збирається заборонити письменникам, поетам писати свої твори рідною мовою, чи змусити надто строкате в мовному плані населення України вже на другий день по ухваленні закону заговорити солов’їною. Пересічні громадяни на їх звертання в магазині, на транспорті і в багатьох інших місцях їх рідною мовою, скоріш за все, ще роками будуть отримувати відповідь нею ж. І справа не в тому, що те передбачено законопроектом. Толерантність української нації навіть без того забезпечення гарантувала б те.
Інша річ, що в разі ухвалення цей закон покладе врешті край утискам самої титульної нації. Адже навіть сьогодні, у самісінькому центрі української столиці, в публічних її місцях, вам намагаються нав’язувати спілкування мовою країни-агресора. І… більшість сприймає те, як належне.
На жаль, тут, в Україні, всі звикли, що можна здіймати гвалт, скаржачись на утиски московської мови, як те робили зовсім недавно у всуціль змосковленому Криму, можна догідливо переходити на мову Великого брата, навіть коли з цілої компанії нею послуговується якийсь один — і то навіть не московит, а ваш зманкуртілий землячок.
Але так не повинно бути. Дуже хочеться вірити, що законопроект № 5670 “Про державну мову”, ставши законом, покладе врешті край тій ганебній практиці, дієво заохочуючи громадян України всіх національностей до опанування державною мовою.
При тому маємо бути дуже толерантними, розуміти, що амбітна справа, за яку беремося, потребує часу, терпіння і праці над собою. Два роки, обумовлені законопроектом, видаються цілком достатнім терміном для оволодіння основами мови країни, яка є нашим домом, чи не так? Але маємо добре усвідомлювати й те, що повернення в лоно рідної мови, з тим, щоб вона увійшла в усі сфери життєдіяльності суспільства, стала там природною і невід’ємною, як повітря, яким дихаємо, займе десятиліття напруженої праці – і то не одних лише лінгвістів і фахівців найрізноманітніших галузей людської діяльності — від авіа- і ракетобудування до мікробіоніки і IT-технологій. Робота над технічними словниками, де на сьогодні існують величезні прогалини в термінології, стандартизація мови, навчання фахівців в різних галузях вже на основі напрацьованого, зрештою, звичка спеціалістів аж до найнижчої ланки користуватися своєю мовою там, де до того віками панувала мова інша — ось та гора, яку маємо зрушити. Для чого?
Найперше, для об’єднання роздертого на частини Краю. Не забуваймо, що всі великі імперії, починаючи від Римської аж до Британської, єднала мова. Знали про те й комуністичні вожді, продовжуючи політику московизації Червоної імперії, розпочату ще царями. Тож не вірмо “доброзичливцям”, які жорстко насаджуючи в сьогоднішній багатонаціональній Московії єдину мову, страшенно збуджуються, проливаючи крокодилячі сльози над тим, що хочуть видати за попрання мовних прав нацменшин в Україні.
Об’єднання країни в мові означає, зокрема, й повернення додому блудних синів — кров від крові нашої, яких упродовж поколінь вирощували яничарами задля інтересів і слави чужих вождів, на біду нашу.
Та найважливішим здобутком відродженої в мові країни є усвідомлення себе особливими і самодостатніми у великій сім’ї народів світу, рівними серед рівних, процвітаючими серед процвітаючих. Тож — геть сумніви і повертаймо собі свою країну!
