0
0
У польському Любліні щорічно відбувається Національний конкурс читців української поезії. Беручи у ньому участь, я випадково потрапила на вечір української письменниці – Олександра Іванюк презентувала книжку «Амор[т]е», написану на реальних подіях.
Історія кохання двох абсолютно різних людей нікого не залишає байдужим. Після невеличкої розмови з учасниками конкурсу й гостями вечора я вирішила особисто поспілкуватись з письменницею. Олександра Іванюк зараз живе в Польщі, готує дисертацію про політичні еліти в Україні.
Соломія Мардарович: Чи погоджуєтесь ви з тезою: «Книгу народжують суперечки»?
Олександра Іванюк: На мій погляд, книгу народжує конфлікт, протиріччя, зіткнення світоглядів, цінностей, а також, безперечно, історії.
Видавнича справа: як вона розвивається? Що шукають редактори та на що відкликаються люди?
Редактори шукають різних речей. Так само люди відкликаються на різні теми: когось цікавить легка розважальна література, хтось полюбляє пригоди, хтось детективи, а хтось – історичні романи. Не існує універсального читача. Так само видавництва зацікавлені різною літературою. На мій погляд, більше цінується не ґатунок, а якість написаного.
Недавно ви оцінювали конкурс читців української поезії в Любліні. Які ваші враження? Яких авторів читають найбільше?
Для мене було великою радістю відвідати цей захід і отримати стільки емоцій від учасників. Не можна не тішитись, що сучасна українська поезія знаходить у Польщі свого читача (зокрема юного). Це була також нагода переконатись у тому, що шалена і важка перекладацька праця Анети Камінської і Богдана Задури (та інших) не марнується (хоча, на жаль, їхні авторські права часто порушуються) і поляки (які цікавляться поезією набагато менше, ніж українці) таки сягають по переклади віршів українських поетів і поеток. Дуже приємно було побачити серед улюбленців Любов Якимчук, Назара Гончара, Галину Крук, Андрія Бондара, Грицька Чубая, Остапа Сливинського, Юрія Андруховича, Маріанну Кіяновську, Наталку Білоцерківець та інших.
Розкажіть трохи про свою книжку «Амор(т)е». Чому така назва? Про що вона? Чи важко було її написати, оскільки це не вигадана історія, а історія, яка відбулась у реальному житті.
«Амор[т]е» – це історія любові між українським патріотом з Донецька, вчителем історії Юрієм Матущаком та італійською волонтеркою Франческою, яка приїхала до Донецька в лютому 2013 року вчити російську мову. У романі зображено історію знайомства й стосунків між героями на тлі Євромайдану й початку російської агресії в Україні.
Однією з головних героїв є італійка Франческа Леонарді. Що її найбільше вразило і здивувало в Україні?
Про це і написано в «Амор[т]е».
Чи змінилось ваше життя після написання книжки? Особливо внутрішньо.
Так. Перед написанням роману історія Юрка й Франчески не давала мені дихати: я весь час про це думала, постійно прокручувала в голові те, що з ними сталось. Відчувала, що якщо не виллю це на папір, то не витримаю внутрішньої напруги. Після написання роману ця історія мене частково відпустила, почавши жити власним життям у вигляді книги, яку кожен по-різному прочитує й сприймає, проживає і робить власні висновки.
Чи були моменти, коли ви ототожнювали себе з героями, проживали їхні почуття та шукали відповідні істини?
Постійно. Оскільки я знала особисто і Юрка, і Франческу, а також познайомилась з родиною Юрка та його друзями, то було не складно ототожнювати себе з героями. Завдяки ролям, які приміряла на себе під час написання роману, я також намагалась знайти відповідь на власні «екзистенційні» питання. Натомість у книзі я намагалась уникати моралізаторства чи того, щоб давати власні відповіді читачу. Навпаки, я хотіла, щоб кожен міг для себе сам скласти цей пазл і по-своєму зрозуміти, пропустити крізь себе цю історію. Коли я переконалась у тому, що читачі зовсім по-різному прочитують книгу, то відчула полегшення: значить вдалося нікому нічого не нав’язати.
Що ви винесли для себе після написання книжки?
Для мене написання книжки було маленьким прожитим життям зі своїми викликами, вершинами й низинами. З одного боку, я відчувала неабияку радість від того, що ця історія мене полишає, а герої починають жити у ній власним життям, а з іншого – після закінчення роману мене охопила така розпач і порожнеча, що я не знала як із цим собі порадити. Мала відчуття, що більше не маю жодних емоцій, почуттів і навіть сил щось відчувати, адже всі свої емоції я вилила у книгу. Через цю пустку я впала у депресію і потім дуже довго не могла психічно опритомніти й повернутись до «попереднього» життя. Отже, висновок для себе я зробила такий, що всьому в світі є своя ціна. Ціна написання «Амор[т]е» виявилась для мене дуже великою, але це було того варте.
Що вас надихає? Кого читаєте?
Мене надихають не лише книжки, а й розмова про них. Я дуже люблю обговорювати прочитане, тому беру участь у літературних клубах, де збираються поціновувачі літератури й обговорюють прочитану книгу. Мене це надзвичайно надихає і окрилює, адже часто виявляється, що не лише інші люди сприймають прочитане інакше, але і моє власне сприйняття книжки змінюється під час обговорення. Я завжди виходжу з таких зібрань з новим свіжим поглядом і валізкою натхнення.
Щодо літератури, то останнім часом мене дуже захоплюють репортажі, починаючи від Пітера Померанцева «Нічого правдивого і все можливе» і закінчуючи репортажем, який нещодавно вийшов українською мовою «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» Вітольда Шабловського у перекладі Андрія Бондара. Надзвичайно вразив мене також блискучий репортаж польського журналіста, який багато часу провів на сході України, Павла Пєньонжка «Війна, яка нас змінила», але, на жаль, цю книгу ще не переклали в Україні (і не впевнена, що взагалі перекладуть).
Дуже мені також подобається норвезький письменник Карл Уве Кнаусгор, який видав шість грубих томів під контроверсійною, на перший погляд, назвою «Моя боротьба», де пише про звичайне буденне життя. Ніколи б не повірила, що від описів про те, як автор готує чи прибирає на кільканадцять сторінок не можна буде відірватися, але так було. Ця книга тримає як наркотик і надає якогось нового значення власній буденності.
Ще одна книга, яка надзвичайно вразила – це історичний роман про Голокост американського автора Джонатана Літтеля «Благоволительки», де автор описує події другої світової війни від особи офіцера СС.
Незабутнє враження справив на мене роман Валер’яна Підмогильного «Місто», перевиданий видавництвом «Основи» минулого року з чудовими ілюстраціями Максима Павлюка. Попри те (а може завдяки тому), що роман написано у 1927 році, зображення тогочасного Києва і плетениць доль його мешканців – мова й стиль Підмогильного буквально впроваджують читача у стан гіпнозу.
Не можу також оминути увагою «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца у перекладі Юрія Андруховича. Цей роман польського письменника єврейського походження з українського Дрогобича, написаний у тридцятих роках минулого століття, взагалі ні до чого не подібний. Завдяки перекладу Андруховича, роман краще пішов мені українською ніж польською, чого ніколи перед тим не траплялось.
Ну, і не можу не порадити «Щоденників» Вітольда Ґомбровича, виданих в Україні видавництвом «Основи». Там дуже багато цікавих роздумів, самоіронії, здатності подивись на себе з боку і відверте глузування з пафосу і жертовності. Думаю, що такі книжки оздоровлюють суспільство.
З якими авторами ви порадили б ознайомитись?
Раджу вищезгаданих авторів, але також варто не забувати про сучасних українських письменників, які стають все більш цікавими й сміливими. Наприклад, цього року найбільш очікуваним романом для мене є книга Гаськи Шиян “За спиною”, а найбільш очікуваним перекладом – “Паризька дружина” Поли Мак-Лейн у перекладі Ірини Вікирчак.
Ваш головний девіз.
Колись мене дуже надихнуло знайомство з Мирославом Мариновичем, який сказав: «Зло потрібно не знищувати, а нейтралізувати». Намагаюсь не витрачати енергію на боротьбу з тим, що мені не подобається, а інвестувати сили у те, що має цінність. Щоправда, раз на раз не випадає.
Дякую.
Спілкувалася Соломія Мардарович
