По кому подзвін Чорнобиля

Read Time:4 Minute, 42 Second

На в’їзді у “зону” минаємо два блокпости: у Дитятках – при в’їзді у 30-кілометрову зону відчуження, і у Лелеві – перед 10-кілометровою зоною. На першому – паспортна перевірка, як на умовному кордоні з якоюсь «ЛНР». Це – зона відчуження. Інший вимір.

Ми їдемо у прес-тур, організований до 30-х роковин Чорнобильської катастрофи. Група – понад 100 журналістів. Обговорюємо казус: не акредитували представника московської агенції ТАСС.

Голова Державного агентства з управління зоною відчуження Віталій Петрук розповідав на брифінгу: «Загальний вплив радіації у зоні зменшився в 10 000 разів. За 30 років ситуація там стабілізувалася».

Зупиняємося на будівництві сховища відпрацьованого ядерного палива сухого типу, яке називається СВЯП-2. Сюди збираються акуратно перенести усе радіоактивне сміття, що лишилося після аварії на ЧАЕС і зупинки трьох реакторів. СВЯП-2 нагадує колумбарій десь на Байковому цвинтарі: бетонна брила, у якій зроблено округлі ячейки для захоронення капсул з ядерними відходами. Термін служби його – 100 років. Що буде далі – ніхто не знає. Заступник начальника проекту СВЯП-2 Володимир Дуда каже: “Через 100 років уже будуть інші технології, прийматимуться подальші рішення про можливу переробку або перепоховання палива”. Але ж період напіврозпаду трансуранових елементів, що наявні у 10-кілометровій зоні – 24 000 років!

Переїжджаємо ближче до ЧАЕС – туди, де йде монтаж так званого “Нового Безпечного Конфайнменту” (НБК або Арки). Його планують здати в експлуатацію у 2017 році, – розповідає нам Петро Британ, спеціаліст із координації будівництва НБК. Металеву суперміцну Арку насунуть зверху на Саркофаг, який 30 років тому збудували над пошкодженим 4-им реактором. Знову-таки, як каже Британ, безпечність конструкції гарантована лише на 100 років. Але ж для нації, для народу 100 років – це одна секунда. Що ж далі, люди добрі?

Переїжджаємо ще кілька кілометрів і оглядаємо адмінкорпус ЧАЕС і пам’ятник ліквідаторам біля нього. До нас приєднується головний інженер ЧАЕС Андрій Білик. Він займається і досі, через 30 років, тим самим, що й раніше: ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС. Розповідає, як і коли зупиняли діючі блоки (слава Богу, їх було лише три – а планувалося збудувати 16). Перелічує заходи із захисту довкілля від радіонуклідів. Андрій Білик не підтверджує, що на території зони зберігатиметься ядерне паливо з інших країн. Однак не виключено, що сюди звозитимуть зберігатися відпрацьовані паливні елементи з трьох українських атомних станцій – Хмельницької, Рівненської і Южно-Української. Судячи з розповіді головного інженера, роботи у зоні ЧАЕС вистачить ще на кілька століть.

Перед тим, як повертатися додому, зарулюємо у місто Прип’ять, яке колись пафосно називали Атомоградом – за 4 км від станції. На в’їзді нас зустрічає Ісус на хресті: дерев’яне розп’яття, перед яким стоїть застережний знак – трилисник радіоактивної загрози. Пригадується застереження з біблійного “Апокаліпсису” про падіння отруйної Зорі Полин (а чорнобиль – це сорт цієї гіркої трави).

У самому ж місті Бога ніде не видно, лише радянські зірки і сліди комуністичного режиму, герби СССР на дахах дев’ятиповерхівок. Крізь будинки проросли дерева, жахають провалля вікон і тріщини стін. З порожньої іржавої телефонної будки, втім, можна подзвонити по мобільному – покриття тут є. Готель “Полісся”, ресторан, клуб енергетиків, колесо огляду, трансформаторна підстанція – скрізь бачимо покинуті руїни, декорації для серіалу “Ходячі мерці”…

Чорнобиль, Фукусіма, Трімайл-Айленд – три жахливі знаки атомної біди. І це усього за 60 років існування атомної енергетики, навіть не 100, на які нам пропонують сміливо зазирнути у майбутнє! Тепер ми розуміємо: прогрес у ХХI столітті – це не атомні реактори, а сонячні батареї, вітрові і біологічні станції. Це нехай дорожчі технологічно, але набагато безпечніші для людства способи видобування кіловатів і кілоджоулів. Хоча б той-таки газ, імпортований або сланцевий – попри всі політичні проблеми, з ним пов’язані, він не може завдати людям стільки шкоди.

Маю і особисті причини для нелюбові до “мирного атому”: ліквідатором наслідків катастрофи у Чорнобилі була моя мати. Мамині друзі й вона сама багато жартували, розповідаючи анекдоти про Чорнобильську аварію. Це був чорний гумор, до того ж антиурядовий. Але ніхто з них не боявся комуністичного режиму, казали: “Далі Прип’яті не пошлють!” У 49 років мати захворіла й стала інвалідом, на 53-ому році життя померла від хвороби судин.

Атомна енергія і нечиста, і недешева у підсумку. Лише на будівництво Арки вгатили близько $2 млрд, як повідомив Віталій Петрук, а інші витрати? А тисячі життів ліквідаторів і “партизанів” із підрозділів хімзахисту? Бо людина навіть теоретично досі не вирішила, що робити з ядерними відходами. Для відпрацьованого палива, період напіврозпаду якого становить десятки тисяч років, потрібні вічні саркофаги й могильники, а не розраховані на 100 років. Ми й зі звичайним сміттям не всюди можемо впоратися, а тут – постійна радіоактивна зараза і загроза. Німеччина ж знайшла у собі мужність і політичну волю відмовитися від атомної енергетики – категорично й назавжди! Та навіть наша сусідка Литва закрила свою єдину Ігналинську АЕС, і рада з того.

Президент Петро Порошенко оголосив 2016-й роком пам’яті про Чорнобильську катастрофу. Однак за розмовами про героїзм чорнобильців, про трудовий ентузіазм будівників Конфайнменту йде у тінь головне питання: а чи потрібна нам така енергетика взагалі? Треба ж не лише пам’ятати, а й дивитися наперед – трохи далі, ніж на 100 років.

КПП «Дитятки»: далі – 30-кілометрова зона