0
0
Україна має обрати таку мовну політику, яка вберегла б українську від занепаду – бо може бути запізно.
Якою мовою потрібно розмовляти в Україні? Я колись спробував поставити це запитання американцям. У відповідь отримав круглі очі й намагання розібратися, у чому ж підступ. Ну, справді, а якою мовою говорять поляки? А чехи? А словенці?
Так само, як і у США, Бразилії, Аргентині, Канаді і ще багатьох країнах, в Україні мовна ситуація далеко не однозначна. Більше того, для українців вона дуже незручна і болюча. Я спостерігав за мовною темою і зсередини, коли дев’ять років жив в Україні, і ззовні, коли переїхав у США.
Згадати про мовні спекуляції мене надихнула зустріч з Юрієм Шевчуком, який викладає українську у Колумбійському Університеті – одному з найпрестижніших університетів США, що входить до славнозвісної “Ліги Плюща”.
Шевчука я зустрів в ООН, на заході, присвяченому Міжнародному дню рідної мови. Будь-який його публічний виступ викликає запеклі суперечки серед філологів, україномовних і російськомовних українців. Насамперед через те, що Шевчук постійно наголошує: “Українська в Україні помітно витісняється з майже усіх царин спілкування”. Простіше кажучи – українська, на його думку, зникає. Звісно, такий погляд нікому не подобається – ні україномовним, ні російськомовним українцям – бо всі звикли, що українська мова є якоюсь константою, що не може зникнути за визначенням. Ніхто не хоче навіть допускати думку про те, що українська може стати “мертвою мовою”.
Адепти впровадження двомовності в Україні на офіційному рівні часто ставлять у приклад двомовну Канаду. Часто буваючи у Канаді, я помітив одну важливу особливість: на всіх прес-конференціях, під час усіх публічних виступів канадські чиновники справді говорять двома мовами. Наголошую – ДВОМА. Спочатку англійською, потім французькою, або навпаки. Якщо журналіст ставить запитання французькою, чиновник зобов’язаний відповісти французькою, а потім, так само обов’язково, має продублювати свою відповідь англійською. В аеропортах і на пунктах пропуску канадські прикордонники та митники вітаються: “Нello – Bonjour”.
У США, наприклад, інша картина. Це країна мультикультуралізму. Усі державні документи, за необхідністю, дублюються іспанською, китайською, корейською, португальською і російською. Але жоден державний чиновник не дозволяє собі говорити мовою меншини у публічному просторі.
І Канада, і США обрали свій, окремий шлях. Однак кожен із них створює максимально комфортні умови для розвитку і збереження державних мов. А що відбувається в Україні? “Зараз дозволено вважатись українським урядовцем і взагалі не володіти українською мовою. Це дуже тривожить, бо коли міністр може собі таке дозволити, то вважайте, що по усій вертикалі владній посилається сигнал, що українська мова не є обов’язковою”, – говорить Шевчук.
Коли я виклав моє інтерв’ю з Шевчуком у “Фейсбуці”, на публікацію миттєво відреагував російськомовний журналіст і відомий політичний оглядач Віктор Трегубов, який, до речі, чудово володіє українською. Він абсолютно не погоджувався з поглядами вченого. Тож я попросив його викласти свою позицію розлогіше.
“Залучення окремих іноземних спеціалістів на керівні посади справді значно поліпшило становище в низці важливих відомств. Можливо, з-за океану ввижається, що це не так принципово на фоні негативного прикладу невикористання чиновниками мови, але я з цим не можу погодитися”, – пояснив мені Трегубов.
Та хоч як би Шевчук і Трегубов опонували один одному, тут вони обидва мають рацію. Реформатори потрібні. І мова також потрібна. Однак спільного погляду у них немає не тільки щодо іноземних чиновників і їхнього володіння українською.
На думку Шевчука, загалом ситуація з українською погіршується. “Зараз русифікація посилюється ще з огляду на те, що розгорнута надзвичайно ефективна ідеологія, яка виправдовує її. Технологія так званої “Єдиної країни”, “Единой страны”, яка говорить, що українська мова необов’язкова для українця, щоби вважатися українцем. Достатньо, цитую: “любити Україну і битися за Україну”, а поряд з тим можна висловлювати відкрите презирство і зневагу до української мови”.
Водночас Трегубов вважає: “Намагання замість розвитку української максимально обмежити використання інших – це негативно не лише тому, що утискає права людини, але й тому, що в сучасному світі просто не спрацює. Є лише один спосіб розвинути та популяризувати якусь мову: творити нею.”
І у того, і у іншого погляду є свої прихильники. Однак мені б хотілося, щоб вони були на одному боці. Тож розповім одну історію. Я – бурят-монгол. Народився і жив у Бурят-Монголії. До 2000 року я взагалі ні слова не знав українською, крім одного рядка з пісні “Ти ж мне підманула”. Але доля склалась так, що я одружився з українкою. Так буває. Мені стало цікаво, і я попросив дружину говорити зі мною українською. Я намагався писати листи українською (насправді це було жахливо). Поворотний момент стався у 2002 році, коли я переїхав до України. Звісно, я міг би послуговуватись російською. Але… Це було повністю свідоме рішення – якщо країна називається Україна, значить, і говорити потрібно українською.
Мій племінник, котрий з Бурят-Монголії також переїхав в Україну, за кілька років також виключив російську з повсякденного вжитку. Може, це також свого роду радикалізм, але він здається мені менш радикальним, ніж жити все життя в Україні і вживати виключно російську.
Коли Юрій Шевчук розповідав на перший погляд страшні речі, на кшталт: “Українська мова просто зникне в усіх галузях. Вона зробиться або якимось мертвотним, непривабливим суржиком, яким не схоче говорити будь-яка людина, яка сама себе шанує, або вона буде загнана у гетто якихось дивакуватих людей-націоналістів”, перед моїми очима постає моя рідна, бурят-монгольська мова, котра за часів СРСР з панівної мови регіону перетворилась на мову меншини, яка зникає.
Українці, подумайте про це, будь ласка.
