0
0
Наприкінці листопада у Словенії, яка входить до НАТО і ЄС, може відбутися зустріч з таким собі Захаром Прілєпіном.
Росіяни і їхні друзі в Словенії анонсують Прілєпіна як письменника, актора й музиканта. При цьому вони абсолютно не згадують його незаконну участь у бойових діях на території суверенної держави, громадянином якої він не є. А це, нагадаємо, за всіма міжнародно-правовими нормами – воєнний злочин.
Що дивно – тут, в Україні нам почали закидати, що, мовляв, він прекрасний письменник і треба розділяти, де він митець, а де – дещо зовсім інше.
Дозволю собі не погодитися з такою логікою. Письменник часто не просто не може бути відстороненою від конфлікту особою, а й навпаки – відіграє значну чи й головну роль у його розпалюванні.
З часів радянського минулого повелося вважати письменника “інженером людських душ” і взірцем моральності. Але не варто забувати, що письменники – такі самі люди, як і всі інші, вони мають вади й навіть можуть бути злочинцями.
Встановлено й документально доведено, що Захар Прілєпін у багатьох містах Російської Федерації, а також у декількох містах Республіки Білорусі в своїх публічних виступах закликав слухачів їхати на Донбас зі зброєю в руках “захищати вітчизну”. Безперечно, такі дії можна назвати розпалюванням війни. І якщо хтось скаже, що це дрібниці – заперечу: ні, не дрібниці.
Озирнімося і погляньмо в недалеке минуле: 1990-ті роки, уламки СФР Югославії. Війна спалахує і швидко закінчується у Словенії, спалахує і горіть, а потім тліє у Хорватії, спалахує і мало не дощенту спалює Боснію і Герцеговину. Люди, які недавно разом працювали, відпочивали, розважалися, безжально вбивають сусідів лише за те, що в них прізвище не Йованович, а Мехмедович.
Невже це сталося зненацька? Ні. Таку криваву розв’язку ретельно готували, роздмухували кожен невеличкий конфлікт, випещували кожну давню образу.
І чи не найважливіший внесок у розпалювання війни належить засобам масової інформації і – письменникам.
Читайте також: Роль сербських ЗМІ у югославських війнах
Найстрашніше ж – що долучилися до нацьковування людей на сусідів найвпливовіші й найавторитетніші письменники Сербії.
Добріца Чосич – у Сербії його називали й досі називають Батьком нації. Йому належить чи не найбільша роль у відродженні нетерпимого сербського націоналізму. Це він заклав підвалини злочинної діяльності Слободана Мілошевича.
Чосич і в своїх художніх творах, і в публіцистиці пропагував ідею скривдженості сербів у Югославії і їхньої загроженості з боку інших народів федерації. Виступав за виселення албанців з Косова, приєднання до Сербії територій інших республік, скасування автономії Косова і Войводини. Був особистим другом воєнних злочинців Радована Караджича і Ратка Младича.
Момо Капор – ще один безперечний авторитет сербського суспільства, неодноразово висловлювався на підтримку геноциду хорватів і бошняків. Зокрема, коли його просили виступити з осудом нищення Вуковара і його жителів, Капор відповів, що жаліти у Вуковарі нема чого, “немає ніяких підстав шкодувати за цим містом”. Не менш жорстоко він висловлювався і про своє рідне Сараєво. Неодноразово приїжджаючи на позиції Радована Караджича, він казав, що на Сараєво воліє дивитися саме так – з-за бруствера або через гарматний приціл.
Відомий сербський письменник Гойко Джого в телефонній розмові з Радованом Караджичем намовляв його не шкодувати Сараєва. Караджич сказав, що від авіаударів загине не менше 300 тисяч мусульман, на що письменник каже: “Та їх усіх треба знищити. Усіх до одного”.
Після війни був заступником голови так званого Міжнародного комітету правди про Караджича. Приховував інформацію про цього воєнного злочинця. Лауреат численних нагород і премій. Член сербського ПЕН.
Не менше нагород за Джого зібрав і Матія Бечкович. Цього поета шанують у Сербії як високоморальну людину, духовного авторитета. А саме він під часу бомбардування Дубровника нацьковував сербів знищити “фашистське місто”, оскільки, з його слів, “якби зараз Гітлер потрапив у Дубровник – був би під захистом ЮНЕСКО”. Ось, мовляв, які кровожерні фашисти там живуть.
Політику Мілошевича явно й публічно підтримували Мілован Вітезович, Мілован Данойлич, Мірослав Тохоль – вони були серед тих, завдяки кому Мілошевич перетворився на вождя сербських убивць. А Райко Петров-Ного писав: “Ми маємо скуштувати свою порцію крові!”
Прославлений Мілорад Павич слав Мілошевичу телеграми підтримки, проголошував його “Святим Савою нашого часу”, сербів – найбідолашнішим народом світу, а себе – його “найвідомішим письменником”.
Браніслав Црнчевич списав стоси паперу на підтримку винищення “ворогів сербського народу”. Коли ж його відкрито звинуватили у брехні, він сказав: “Між правдою і Сербією я вибираю Сербію”. Окрім цього, він був головою Матиці сербської діаспори, яка постачала зброю сербам у Хорватії і Боснії.
Любомир Симович доклав своїх зусиль до відновлення “косовського міфу” – написав драму “Битва на Косовому полі”. 1989 року за нею Здравко Шотра зняв фільм, а через кілька років пісня з нього “Христе Боже” стала гімном найжорстокішої частини сербської армії – Підрозділу спеціальних операцій, причетного не лише до злочинів під час воєн, а й до вбивства прем’єр-міністра Сербії Зорана Джинджича.
Сербська література велика, і це лише короткий огляд її діячів, причетних до розпалювання багаття воєн на початку 1990-х років. У цьому напрямку ще багато треба дослідити. Але й ці короткі замітки показують, що дуже часто письменник – зовсім не гуманісти й тим більше – не моральні авторитети. А дехто, як згаданий на початку Прілєпін, і самі не встидалися брати зброю до рук.
