0
0
Белградський журналіст Слободан Йованович на прохання Українського Простору прокоментував результати парламентських виборів у Сербії.
Хоч я й не виявляв багато інтересу до виборів, що відбулися 24 квітня цього року в Сербії, через переконання, що мотиви для їх організації всуціль маніпулятивні, маю визнати, що результати просто вражають і показують, наскільки глибокі в сербському суспільстві корені руйнівної націоналістичної ейфорії кінця минулого століття. Нарцисична віра у власну значимість і важливість, разом з панслов’янськими і всеправославними настроями постійно відштовхують сербське суспільство від європейської сучасної цивілізації і тягнуть у минуле, в штучно збудовану історичну картинку, де Сербія мала відданих союзників і непримиренних ворогів.
Очікуваний був тріумф Сербської прогресивної партії, натомість несподівано поганий результат у Демократичної партії, хоч прогнози були цілком сприятливі. І це при тому, що Демократична партія була чи не найзначнішим гравцем часів становлення демократичної влади після падіння режиму Слободана Мілошевича. З огляду на очищення її рядів від осіб, що найбільше відповідають за падіння авторитету партії – а я маю на увазі найбільше вихід з партії колишнього президента Бориса Тадича, який заснував нову партію – можна було очікувати, що серби більше голосів віддадуть Демпартії, хоча б для того, щоб обмежити ту велетенську владу, яка була сконцентрована в руках дотеперішнього прем’єр-міністра.
Александар Вучич організував ці дострокові вибори якраз із метою ще більше зміцнити свою позицію і забезпечити собі ще чотири роки при владі – буцімто для реалізації політичної і економічної програми. У принципі, беручи до уваги переважну громадську думку в Сербії з питань зовнішньої політики, я не бачу якихось серйозних проблем для Вучича в здійсненні його політики. Натомість я бачу, що проблема полягає в надмірній концентрації влади, егоцентризмі минулому досвіді, який не йде на користь такому типу управління. Крім того, партія прем’єр-міністра Вучича підтримує його в питаннях зовнішньої політики не через відданість європейським принципам чи своєму керівнику, а лише з огляду на теперішню його популярність серед сербських виборців. Я навіть можу впевнено стверджувати, що погляди пересічного члена СПП значно ближчі до позиції засновника партії, президента Сербії Томіслава Ніколича, відомого своїм русофільством, прихильним ставленням до Владіміра Путіна, заявами про «матінку Росію» і антипатіями до Заходу.
Якщо додамо до цього, що наступна за кількістю голосів виборців СПС, яка набрала 11%, – це партія колишнього президента, воєнного злочинця Слободана Мілошевича, а далі з 8% йде Сербська радикальна партія ще одного колишнього Гаазького в’язня Воїслава Шешеля, – стає зрозумілим моє зауваження про те, що результати виборів вражають, а сербське суспільство не здатне до ціннісного вибору.
Серед інших партій, які будуть формувати парламент: згадана Демократична партія (близько 6%), коаліція крайніх правих ДСС/Двері (близько 5%), коаліція партій Бориса Тадича, Ліберально-демократичної партії (Чедомир Йованович) і Ліги соціал-демократів Войводини (Ненад Чанак) (близько 5%), а також неоліберальна коаліція “Досить”.
Загалом вибори не принесли нічого нового, за винятком того, що колишній прем’єр-міністр отримав дуже зручне становище й подовження мандату ще на чотири роки. Передбачалося, що болючі заходи в державному секторі, скорочення числа працівників в адміністрації і подальше затягування пасків для досягнення скорочення дефіциту бюджету до розумних меж мають зменшити підтримку прем’єр-міністра Вучича, тож новий чотирирічний термін йому дуже потрібен.
Питання полягає в тому, як довго вдасться прем’єр-міністру Вучичу за допомогою популістських гасел маніпулювати виборцями і зберігати підтримку електорату, який загалом не дуже прихильний до Заходу і прив’язаний до Росії, намагаючись модернізувати сербське суспільство за західноєвропейськими, особливо німецьким, зразками. Досі йому це вдавалося завдяки досвіду, отриманому під час перебування в керівних органах Сербської радикальної партії і провадження її ультраправої політики.
Поєднання деяких заходів, які отримали добру оцінку з боку очільників західних держав, і риторика, яка вибудовує образ незламного захисника сербських інтересів, переконує виборців, що Сербія домоглася значно більших успіхів як на міжнародному, так і на національному рівні порівняно з успіхами так званих “прозахідних демократичних сил”, які перебували при владі після падіння Мілошевича. Ця тактика виявилася успішною в переговорному процесі щодо нормалізації відносин з колишньою сербською провінцією , зараз незалежною державою під міжнародним протекторатом Косовим.
Загалом моя думка така, що майже нічого не зміниться в політиці Сербії порівняно з попереднім періодом правління Вучича. Лише в парламенті буде більше жовчної антиєвропейської та націоналістичної риторики через збільшення присутності правих сил.
З того, що ще варто згадати як курйоз минулої виборчої кампанії – велика кількість партій, які брали участь у виборах під назвами, пов’язаними з Росією. Тобто, з ім’ям Росії, Росії … імена сторін або коаліцій. Часом навіть я почувався, як людина, яка присутня під час виборів у Росії…
Слободан Йованович
Переклад із чорногорської і редакція Володимира Криницького
