0
0
7 листопада 2014. – Щороку 3,6 млн українців виїжджали на заробітки до Росії. Значна частина з них – жителі східного регіону, однак скрутнє становище змушує пакувати валізи у напрямку Москви і західняків.
Насправді не такі ми й різні. Кожен куточок нашої землі – хоч то Гуцульщина, Полісся, Слобожанщина чи Поділля – подібний до інших частин України тим, що сотні тисяч простих людей намагаються прогодувати свої сім’ї. Тому й їдуть на чужину.
Усе було б простіше, якби люди там не спілкувалися, не заводили знайомств, не дружили. Або як приклад — мені згадалася знайома — не закохувалися. Надто вже тісні внаслідок певних історичних обставин зв’язки склалися між громадянами наших країн, між українцями й росіянами.
За час кампанії з розпалювання міжнаціональної ворожнечі хтось дуже розумний збагачується, процвітає і гигоче з того, як вправно можна маніпулювати людьми. Образи, насмішки, претензії… Усе це посипалось на звичайних людей. Українці звинувачують росіян в тому, що ті не протистоять керівному режиму, росіяни називають нас неонацистами. Тисячі родичів зрікаються одне одного, сім’ї не можуть дати ладу через такі чвари. Люди буквально “здіймаються дибки”, коли їхню думку спростовуєш (звідки така надемоційність, ненависть, злість?) Здається, я тепер зрозуміла, яка найбільша шкода від Інтернету. Перенасиченість інформації з різних джерел – справжній бум для нашого мозку. Коли нам здається, що в еру високих технологій людські вади поснули – ми глибоко помиляємося. У наш час справді легше маніпулювати людьми, до того ж – просто у них вдома. навіть цілковито аполітичні не мають змоги кудись заховатися. Це стосується всіх. Або не хочеться усвідомлювати цього, або нам вже нікуди класти ці стресові навантаження – бракує місць і сліз.
Проблема взаємин між нашими країнами – насправді катастрофа. Два слов’янських народи східної Європи зараз на піку ненависті. Подумати тільки: лише 32% жителів РФ позитивно ставляться до українців (повідомляє uainfo.org ; показники на жовтень 2014 року). Таку скорботну статистику доводиться констатувати, і лише тому, що один народ має проєвропейські настрої, бажання позбутися корупції і досягти людського рівня якості життя. Невже українці і росіяни мають в цьому розбіжності?
Нещодавно один відомий письменник-емігрант з Росії в інтерв’ю українському виданню висловив думку, що активна підтримка політики Кремля серед простого народу Росії може пояснюватися тим, що суспільна думка росіян не змінилася у часи прогресуючої демократії у світі. Отже, вони й надалі жахаються “американізму”, бо так люблять “режим” і розлюбили українців як націю. Виходить, у нас із ними різна свідомість. Ми прагнемо жити у демократичному суспільстві, апелюємо до Європи, вважаємо європейські цінності показником розвитку громадянського суспільства. Справді, за багато років слов’янська культура видозмінилася. Не в тому річ, що нащі пращури колись поклонялася Перуну, Семарглу, Велесу, Стрибогу і усі слов’янські народи були об’єднані. Часи змінилися. Тепер ця культура зберігає лише історичну пам’ять. Слов’янські народи розділилися територіально, культурно. Зрештою, cлов’янські народи розділилися позиційно. То так і має бути?
Здається, мова, культура та релігія не змогли вплинути на взаємини між нами. Не одне й те саме, коли чогось бажає панівна верхівка і коли цього усвідомлено прагне народ. Справді, це конфлікт між нами. Росіянам дуже млосно від того, що українці звільняються, відходять, перестануть бути недолугими “меншими братами”. За таке можна й зненавидіти, і називати по-всякому: “гейропейськими підстилками”, “вашингтонськими прихвостнями”, “неонацистами”… Але чого вони хочуть? Їхніми “меншими” ми були багато століть.
Прогноз досить скептичний: Росія не відмовиться від намагання узалежними Україну. Будуть нові ситучки, погіршення ситуації, допоки агресія підтримується народом “братньої” країни.
У більшості українців поки що немає негативного відношення до росіян. Навіть мітинги і ходи з прапорами “Единая Росия” і “Крым – Россия” на Червоній площі не підірвали надію нашого народу на переосмислення реальності росіянами. Маємо чекати. Майбутнє не за горами. А правда – тим більше.
Дар’я Зельонкіна
