Read Time:10 Minute, 12 Second

Його улюбленою притчею є та, у якій розповідається про хлопчину-романтика – рятівника морських зірок. Після морського відпливу їх залишалося на березі незліченна кількість і за невблаганною логікою природи вони б уже не дочекалися наступного припливу. Та інакшою була логіка хлопчини. Зрештою, щільність й експресія сюжету така, що потребує уяви і дотику серця.

Було так: чоловік ішов берегом і раптом побачив хлопчика, який піднімав щось з піску і кидав у море. Чоловік підійшов ближче і побачив, що хлопчик піднімає з піску морських зірок. Вони були повсюди. Здавалося, на піску – мільйони морських зірок, берег був усіяний ними на багато кілометрів.
– Навіщо ти кидаєш ці морські зірки у воду? – спитав чоловік, підходячи ближче.
– Якщо вони залишаться на березі до завтрашнього ранку, коли почнеться відплив, то загинуть, – відповів хлопчик, не припиняючи свого заняття.
– Але це просто нерозумно! – Закричав чоловік. – Озирнись! Тут мільйони морських зірок, берег просто всіяний ними. Твої спроби нічого не змінять!
Хлопчик підняв наступну морську зірку, на мить задумався, кинув її в море і сказав:
– Ні, мої спроби змінять дуже багато… для цієї зірки.

Якщо б усі картини, створені мистецьким даром Михайла Яремківа, об’єднати в одну суцільну художню картину, то наш погляд не зміг би охопити безмежжя міріади квітів. Подібно до повернутих у хвилі морських зірок, квіти під рукою майстра теж ніби оживають, стають нев’янучими. Така здатність повертати рослинам ніби друге життя уподібнює художника до мольфара, тобто чарівника.

Щоб пізнати мольфарство митця, доречно заглянути у його творчу лабораторію. Впадає в око різножанровість його творчого почерку: натюрморти, пейзажі, жанрові композиції. Кольорова повінь грає-виграє яскравими барвами, невловимими тонами і півтонами, зливаючись у мерехтливу палітру: золотисто-багряну, зеленувато-лілейну, волошково-блакитну, сріблясто-білу. Саме вони домінують у колористичній мозаїці художника.

[adsense_id=”1″]

Він тонко відчуває природу, її розмірене дихання. Спокійної гармонії і тихої умиротвореності сповнені «Зимова ніч», «Світанок», «Осіння палітра», «Хвилі трав», «Море». Залюбленість у життя, замилуваність красою і пристрастю жінки випромінюють „Краса кохання”, „З’ява”, „Танго”, і ця еманація надає полотну емоційно-психологічного навантаження, відповідної магнетичності. Взагалі психологізм, динамічність і насичена експресивність зображуваного є органічними ознаками індивідуальної манери Михайла Яремківа. Звідси – той широкий асоціативний потенціал, який актуалізують картини: „Батьківський поріг”, „Сріблясті птахи”, „Мелодія життя”, „Покірне мовчання”. Їх смислове розкодування потребує фонових знань, зумовлених культурою, традиціями і звичаями, зрештою, самим світоглядом, національним менталітетом. У композиційному осмисленні названих вище творів не можна не бачити глибинних семантичних зв’язків між творенням образу і перетворенням його у символ: хатина з очицями-віконцями; лелеки, що обрамлюють цю хатину; мелодія скрипки, що повернула із забуття ікону, козака; багряні чашечки маків; порепаний чумацький віз, на якому возили сіль і рибу. Навряд чи риб, розкиданих біля воза, стосується дібрана до полотна назва: „Покірне мовчання”.

Як бачимо, у художній картині світу, що відбиває індивідуально-авторське світосприйняття, закономірно синтезуються особливості національної картини світу, зокрема національні символи, національно-специфічні концепти. Таким базовим концептом у художньому дискурсі М.Яремківа є земля. Вона невидимо, але відчутно присутня у кожному творі. Це не лише годувальниця, а й джерело внутрішньої сили, незнищенності національного духу, а ще – власна територія свободи. Українська кордоцентрична душа сприймала землю як щось рідне, святе. У народній візії земля сприймалася як мати. Пригадаймо Франкове:

Земле, моя всеплодющая мати
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти
Дай і мені.

Ця закоріненість у рідну землю наснажує майстерність митця-колориста, дає можливість творити поезію у кольорі. Авторська хтонічність відчуття чи не у кожній картині. Невипадково лейтмотивом його творчості є квіти. Зрештою, у кожного є своя „квіткова” історія. Та художник з його камертоном в душі наділений сприйняттям землі, із трепетом і щемом. Бо „наша земля – нектар і амброзія. Треба просто розчистити свою уяву”, – слушно зауважує Лариса Івшина, редактор засадничо світлої, аналітичної й естетикотворчої газети „День”. За спостереженням мистецтвознавця Олени Кашшай, „квітами М.Яремків творить художні образи великого звучання. Вони сповнені прихованого хвилюючого змісту. Із живого серця художника проростають вони крізь полотна, як спалахи мерехтливого полум’я життя”.

Стає зрозумілим, чому квінтесенцією світоглядно-філософської системи майстра є висловлена ним же думка: „Чому квіти? Вони для мене, ніби люди. У кожній із них я когось пізнаю…” Як і людські долі, квіти теж мають свої обличчя: оцих, одягнутих у ризи невинності, щедро пестило сонечко, – ті ж, навпаки, недолюблені, недоціловані ним; ледь торкнувся грайливий легіт-теплокрил гордовитих лілей, побавився, порозважався, та не поламав; квіти, яким усміхнулася доля, особливі своєю красою: викупані в росах, зігріті і напоєні пристрасним літом, вони спрагло вбирають аромат життя; а он безтурботно вальсують кокетливі жоржини. Прийшла пора спогадів до осінніх троянд:

Останні троянди,
Білі троянди,
Вересневі троянди…
Вони крізь осінній туман
Ледве пригадують літо,
Сонце і грози,
Краплисті дощі і веселі веселки,
Ночі душні і поранки рожеві…
А все це живе в них…
(М.Рильський)

Самі по собі, без тепличних умов, жили польові квіти, завжди у тривожному передчутті терпких приморозків. Ось і зараз пройшовся над ними пронизливий вітер-сіверко, не дав дослухати солов’їних пісень, надихатись степовою волею. Дякувати Богу, хоча хризантеми уціліли. Вони стійкістю повінчані із дубом. У візії Ліни Костенко:

Якщо не можна вітер змалювати,
Прозорий вітер на ясному тлі, –
Змалюй дуби, могутні і крислаті,
Котрі од вітру гнуться до землі.

В уяві митця, а тому і на полотнах світ квітів олюднений. Написав „світ” і задумався: надто часто послуговуються цим словом у теперішньому демократично спрагматизованому мовленні, рекламно клеять його там, де воно не клеїться: „світ паркету”, „світ сантехніки”, „світ овочів”. „м’ясний світ”… Та попри різні „паркетні” та „гастрономічні” віяння, попри семантичне вивітрювання слова внаслідок його ж семантичної девальвації світ квітів залишається світом квітів. Його пізнання потребує антропоцентричного (від гр. αντρωπος– людина) підходу. Власне такий підхід є ключем до цього світу – зовні доступного, живописно виразного, рельєфного, але внутрішньо втаємниченого, завуальованого. Антропоцентричний стрижень концептуально об’єднав тематику багатьох виставок М.Яремківа: „Світло душі” (2004), „Ранковий погляд” (2004), „Мелодія життя” (2005), „Сонячний спів” (2006), „Музика світла” (2006), „Спів серця” (2007), „Шепотіння” (2007), „Думками розмаїті” (2007), „Літня ода” (2008), „Подих літа” (2010), „Звук квітів” (2011), „Пробудження” (2012). З мовного погляду більшість назв – метафоричні. Однак це не просто перенесення існуючої назви з одного об’єкта на інший на основі певної подібності (зовнішньої, внутрішньої, функціональної) між зіставлюваними об’єктами. За метафорами – трансформація стану душі. Душі філантропа, який хоче бачити у людині передусім людське. Тому струменить із його картин ідея філантропізму.

При цьому митець не ідеалізує людину. Мабуть, невипадково поряд зі світлими силуетами квітів зживаються (чи не зживаються) інші, темні як різні прояви однієї і тієї ж людини. Бо у „боротьбі із самим собою” (І.Франко) людина постійно перебуває між двома полюсами: згідно з термінологією психологічної Я-концепції, між Я-реальним (якою вона є у даний момент) і Я-ідеальним (якою вона хотіла б бути). Відомо же: дорога до себе – найважча.

Завдяки імпліцитному (підтекстовому) людиноцентризму, зашифрованому в картинах, художник уникнув небезпеки, яка завжди підстерігає тих, хто у квітах бачить лише так звані флористичні елементи і збивається на банальність, на штамп, на фотографічність. Квіти – це його філософія, Яремківський культ добра, краси, світла. Невипадково улюбленим композиційним прийомом майстра є зображення вікна, образ якого надзвичайно синергетичний, тобто більший за самого себе. Звісна річ, це не лише отвір, через який здійснюється зв’язок людини із зовнішнім світом. У народній свідомості вікно набуло сакрального змісту. Про цю сакралізацію свідчать численні народні табу, зокрема категорично заборонялося плювати, виливати помиї, впускати кішку через вікно. Це зумовлено віруванням, що саме біля вікна стоять добрі ангели. Хата без вікон вважалася сліпою. А тому сакралізація вікна пов’язана значною мірою спільністю його функцій з оком (праслов’янське окъно утворене від око), яке викликало набожний трепет і було глибоким символом. В українській національно-культурній традиції в особливому пошанівку було „покутнє” вікно, „застільне” вікно. Біля останнього часто саджали священні дерева (калину, яблуню, вишню та ін.). Очевидно, невипадково з погляду національного бачення дійсності, її творчого осмислення М.Яремків розташовує свої „настільні” квіти теж біля вікна.

Не забуваймо: квіти як люди. Їм теж треба життєдайне сонечко, яке заглядає у віконце і пронизує їх щедрим промінням. Ця еманація світла, як своєрідна аура, що оточує квіти, переходить з однієї картини на іншу. Магнетично притягує глядача. Так відбувається обмін енергіями – і диво впливу світла, що ллється через вікно. Це пробуджує у людській душі нові надії, нагадує, що після нічної темряви неодмінно настає Богом благословенний день. Тож закономірно, що своїм концептуальним змістом вікно символізує віру, надію, сподівання на здійснення мрії. Чи не тому при побажанні рідній і дорогій людині ми підсвідомо хочемо „притягнути” для неї вікно, як рукотворний оберіг людської долі:

Любові до життя, здоров’я, сонця
Із тими, кого любиш, в кого віриш.
Коли сумуєш, вигляни в віконце:
Там стільки світла, радості, надії.

Часто можна почути: не ми творимо час – він творить нас. Живучість цього стереотипу у сьогоденні підтверджує тотальна глобалізація, уніфікаційного впливу якої зазнають економіка, політика, культура, зокрема мистецтво. У суспільному вимірі відбувається переоцінка цінностей, оскільки комуністичну глобалізацію змінила глобалізація лібералізму. Вона „просунулась” якомога далі, стала „демократично” витонченішою, зорієнтованою на „успішне і комфортне існування”.

Мова адекватно відреагувала на глобалізаційні „вивихи”, і слово екологія, окрім прямого значення „взаємовідношення між організмом і навколишнім середовищем” у словосполученні екологія природи, набуло й симптоматичних похідних значень у контекстах: екологія моралі, екологія совісті, екологія мови. Важку ходу глобалізаційного монстра особливо відчули маленькі містечка, коли люди позбувшись робочих місць, покидають насиджені гнізда у пошуках кращої долі за кордоном. Тоді їх домівки разюче нагадують картину видатного художника сучасності Івана Марчука „Птахи у вирій полетіли” (2007 р.). Не уникнув деструктивних тенденцій часу у „проблематично незалежній Україні” (Л.Костенко) і Самбір – містечко, де живе і працює у педагогічному коледжі ім. І.Филипчака М.Яремків.

Людина у знелюднілому, культурно приглушеному просторі маленького містечка, здається ще більш маліє. Їй дуже не просто повертатися до „себе”, до своєї історії, підтримувати живодайні джерела культурно-історичних традицій від замулення безпам’ятством. Бо це овіяне легендами місто дало Україні знакових постатей: українських гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного, Марка Жмайла, героя оборони Відня (1683 р.), Юрія Кульчицького, видатних культурних діячів ХVІ – ХVІІ ст. Григорія Самбірчика, Памва Беринду, Павла Конюшкевича. У середньовічному Самборі народилась Марина Мнішек – єдина жінка, коронована у московському Кремлі (1606 р.) як російська цариця ще до Катерини І. Самбірська земля, хоча географічно була периферією в умовах бездержавної України, але завжди відчувала пульс культури, наснажувала націєтворчою енергією своїх синів. Невипадково на зламі ХІХ – ХХ ст. із цієї землі вийшло ціле ґроно яскравих імен: актор Лесь Курбас, письменник Андрій Чайковський, мовознавець Олена Курило, оперний співак Олександр Носалевич, видатний український вчений, основоположник українського етнографічного музикознавства Філарет Колесса; словами свого „Мойсея” звертався до самбірчан і Великий Каменяр.

Щоб це славне містечко мало сьогодні своє місце на мистецькій карті України, свою лепту вносить і М.Яремків. Це своєрідний мистецький спротив тій тотальній деінтелектуалізації і примітивізації сучасного інформаційного простору, що часто нагадує, за словами О.Пахльовської, „окупацію плебейства”, бо „заповнений плебейськими поняттями і плебейськими категоріями, плебейським потребами і плебейськими вимогами. Це оболонка лункої порожнечі… Тож у цю порожнечу можна скинути тепер будь-яке вербальне – політичне, рекламне, псевдолітературне – сміття”. Та й невербальне теж. А за цим – втеча від знань, підміна культури її імітацією. І треба мати неабиякий внутрішній стрижень, щоб в атмосфері „лункої порожнечі” творити високу естетику.

І митець творить. Це можна назвати „неформат”, але це той „неформат”, що постійно розширює свою географію і коло шанувальників. У творчому доробку члена Національної спілки художників Михайла Яремківа 62 виставки: персональні, всеукраїнські, міжнародні. Його роботи зберігаються у приватних колекціях України, Австрії, Німеччини, Польщі, США. Бо справжнє мистецтво понад часом і понад кордонами.

Згідно з язичницьким приписами, мольфар повинен передати свої знання дітям, внукам або учневі. Михайло Яремків цих приписів не порушує і щедро ділиться умінням мольфарити фарбами зі своїми колегами, учнями. Він автор низки підручників та посібників: Основи шрифтової графіки. – Дрогобич: Вимір, 2000. – 33 с.; На шляху до майстерності. Перегляд програми навчальних завдань. – Дрогобич, Коло, 2002. – 70 с.; Композиція: творчі основи зображення. Навчальний посібник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. – 112 с.; Мистецтво: види, жанри. Словник-довідник образотворчих термінів. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. – 80 с.ї

Галерея картин Михайла Яремківа

Вдивляючись, чи, точніше, вслухаючись у картини майстра, ловиш себе на думці: вони стають своєрідними співрозмовниками. І хоч-не-хоч переконуєшся у печальній мудрості істини: наука чи мистецтво рятують від хаосу життя. Особливо коли це життя просякнуте „секонхендизацією” – дешевим торгом чим завгодно: історією, мовою, гідністю, засадами, посадами. Сфери думки і естетики дають можливість перейти у когнітивно (пізнавально, ментально) інший вимір, „дивнії перла виносить” (І.Франко), утверджувати в людині людську гідність і самоповагу. У результаті людина набуває якісно іншої оптики світобачення, прагне створювати іншу якість життя. Хоча б на відстані руки. Бо вона бачить світло. „…Те світло, що живе і без зорі” (Леся Українка).

Ярослав Яремко
кандидат філологічних наук