Таємниця Василя Ясенчука

0 0
Read Time:2 Minute, 30 Second

9 вересня 1944 року, після засудження “Воєнним трібуналом Днєпропетровского гарнізона” групи ОУН зі ст. Верхівцеве, нас відконвоювали в тюремну пересилку, що на вул. Чичеріна. Кількох ОУНівців замкнули в камері, де просто на цементній підлозі лежали чи сиділи в’язні.

Моїм сусідом виявився хлопець із Західної України Василь Ясенчук. Познайомившись, я дізнався, що його засуджено як бійця УПА. Спочатку, побоюючись провокацій і сексотства, ми не багато розповідали про свою підпільну діяльність. З часом ми подружили.

У камері було ще кілька в’язнів УПА, Василевих друзів. Прізвищ не пам’ятаю. Був акож солідний дядько – Лоєцький – спеціаліст, якого наглядачі щодня виводили працювати десь на території тюрми. Цей добродій ніби з патріотичних міркувань, гуртував нас, обіцяючи, що зможе посприяти, аби нас не вивозили в Сибір, а залишили в українських виправно-трудових таборах. В очікуванні етапу Василь Ясенчук, умілець вишивати, подарував Лоєцькому власноруч вишитий носовичок.

Навесні 1945 року справді майже всіх співкамерників і друзів по “дєлу” повезли в сільськогосподарський табір Гейківка. Це – за Кривим Рогом. Розподілили нас у різні бригади. Через кілька місяців нас зібрали, упакували в вагони і під посиленою охороною, як таборових змовників, повезли у Сибір.

Василя було залишено на першому (Центральному) лагпункті Сусловського “ісправітєльно-трудового лагеря” (ИТЛ) у Красноярському краї. Мене запроторили в табір кілометрів за 50 від Суслово. Іноді з Центрального привозили культбригаду. Я в самодіяльності табору поганенько грав на скрипці. Оскільки культбригада не мала скрипаля, мене забрали в оркестр та етапували на Централку. Знову я зустрівся з Василем Ясенчуком.

Він відкрив мені велику таємницю: справжнє його прізвище Буткевич. У бою з німцями чи з “совєтами” (не пам’ятаю) його
поранено, і коли його схопили енкаведисти, він назвався Ясенчуком, щоб порятувати рідних, бо у ретельно замаскованій криївці під лісом біля його хати переховувалась сотня повстанців. Та якось він відкрився мені, що іноді підходить до відгородженого колючкою сусіднього табору і через загорожу перемовляється зі своєю матір’ю.

Розповів мені Василь, що розмовляв він зі славетним священиком кардиналом Сліпим, який перебував у іншому бараці.

У 1948 році Берія наказав заперти “самых опасных националистов” (українців, балтійців та різних іноземців) в особлаги з тюремним режимом. І мене через Красноярську пересилку повезли в Норильський Особлаг “Медвежка”. Так розійшлися наші шляхи з Ясенчуком. Куди запроторили його – не знаю.

Зустрілися ми уже на волі, в 90-ті роки, як члени Руху. Кілька разів бував я в його хаті у Дніпродзержинську. Познайомився з його милою дружиною, колишньою невільницею російсько-марксистських катівень. Дізнався, що його сини також рухівці. З його розповідей мені запам’яталося дещо про Лоєцького, який, нібито, був близьким до когось із начальників тюрми. Той Лоєцький після нас потрапив у Київ, зустрівся з ув’язненою Василевою рідною сестрою і нібито вона, побачивши хустинку Лоєцького, упізнала майстерні візерунки свого брата.

У моєму романі “Права рука Берії”, задуманому ще в Особлагу, я використав деякі почуті від Василя відомості про УПА
та сам факт зміни прізвища героя твору Андрія Скиби на прізвище Ясенчук. Але події, описані в романі, не мають нічого спільного з реальним Василем Ясенчуком. Я не мав морального права розсекречувати правду справжнього Ясенчука (Буткевича), оскільки за його життя це була його таємниця. І моя.

Микола Невидайло

About Post Author

prostir

Happy
Happy
0 %
Sad
Sad
0 %
Excited
Excited
0 %
Sleepy
Sleepy
0 %
Angry
Angry
0 %
Surprise
Surprise
0 %

Average Rating

5 Star
0%
4 Star
0%
3 Star
0%
2 Star
0%
1 Star
0%

Залишити відповідь