На письмовому столі лежать три розпиляні людські черепи, поруч з газетами, ручками, мобільним телефоном і російською п’ятирублевою купюрою. Вони ж пластмасові, чи не так, кажу я, розмірковуючи, і торкаюсь пальцями одного з черепів. Справді, на дотик це пластмаса.
Коли я приземляюся в Сімферополі через півроку після тих подій, аеропорт уже не міжнародний.
Рано-вранці в п’ятницю 28 лютого 2014 року будівлю міжнародного летовища в Сімферополі в Криму оточують п’ятдесят озброєних людей у зеленій формі без розпізнавальних знаків.
Особисто я не вважаю себе татарином ні 18 травня, ні будь-якого іншого дня.
Шведський журналіст Калле Кнійвіля раніше працював політичним оглядачем газети “Сюдсвенска Дагбладет” у Мальме, висвітлював події у Росії та Східній Європі.
ЗМІ облетіла інформація про появу нової української газети для Криму й Херсонщини під назвою “Кримське Слово”. Чудово? Можливо.
У Ялті закрили Музей Лесі Українки, до якого з’їжджалися відвідувачі з усього світу.
Якщо почитати дописи в соцмережах, можна подумати, що переважна більшість українців вважає доконаним фактом Революцію гідності й зміну країни на краще в напрямку європейських цінностей. Але чи так це?
Була колись така країна – Російська імперія. Була вона сатрапсько-самодержавна, але на кінець ХІХ століття навіть у ній стали відбуватися зміни. Світ рухався вперед, сякий-такий прогрес наздогнав і Росіюшку. Чимало розумних, чесних і освічених людей прагнули змінити імперію, піднести її до кращих зразків суспільно-політичного життя. Так еволюційним шляхом з’явився парламент, конституція, партії, свобода совісті, свобода…
Хоч що казали б путін і Ко на міжнародній арені про те, що буцімто не беруть участі у “конфлікті на Україні”, російський обиватель знає, що і навіщо відбувається. Якщо хтось намагається виставити громадян РФ, та й українців, так звану “вату”, людьми недалекими й зазомбованими – це просто маніпуляції. Вони все знають і все чудово розуміють….