0
0
28 червня 2016 року в рідному селі на Полтавщині трагічно загинула письменниця Лідія Новикова.
Через страшну випадковість передчасно обірвалося життя талановитої і доброї людини, яка щиро намагалася зробити наш світ кращим і людянішим.
Лідія Новикова народилася 11 травня 1959 року в селі Мала Обухівка Гадяцького району Полтавської області. Закінчила історичний факультет Київського державного педагогічного інституту імені Максима Горького (зараз – Київський національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова), Міжрегіональну академію управління персоналом. З 2005 року членкиня Національної спілки письменників України, активна учасниця й голова бюро літературного об’єднання “Радосинь”.
Авторка поетичних збірок “Матіолова ніч”, “На калиновім місточку”, “Краплі сонячного літа”, “Потойбіч тебе”, “Гойдається у човнику світанок”, численних публікацій у періодиці й антологіях.
“Український Простір” висловлює співчуття рідним і близьким Лідії Василівни.
Лідія Новикова
ПОЇДУ ВОЮВАТИ НА ДОНБАС
Я поїду воювати на Донбас.
– Хто ж на фронті там чекає Вас?
– Ви ж уже підстаркувата жінка! –
Друзі розсміялись з мене дзвінко.
Я відкрию там свій фронт.
– Ви в руках тримали хоч патрон?
Я найсильнішу в світі зброю маю,
Вона у серце прямо попадає.
Я стріляю з неї в душі тих,
Хто Україну не любити звик.
В того, хто не знає рідну мову,
А найсильніша зброя в мене – слово!
НЕСКОРЕНА УКРАЇНКА
Ніжна, тендітна, мила…
Яка ж в тобі мужність і сила!
Твої, як мечі, зіниці
Проколюють грати в`язниці.
Російською – ані слова!
Із вуст лине рідна мова.
І в погляді світ не зачах,
Бо Україна в твоїх очах.
СТАЛЕВА ПТАШКА
Розірване небо,
Заплющені хмари,
Путінських звірів
Бродять отари.
Крики і стогін,
Стукіт металу,
Пташку сталеву
Нелюди вкрали.
Щоб не набрала
Вона висоти,
В клітку замкнули
Кремлівські кати.
Та вилетить пташка
Сталева на волю,
Таких як вона
Не скорити ніколи.
МАЛЬВИ
Мальви цвітуть біля хати,
Наче палають вогні.
Смутком закутана мати,
Син вже давно на війні.
Вітер вогні розвіває,
Звістку від сина несе:
– Всіх ворогів подолаєм,
Україна – понад усе.
Мати в полоні чекання.
Мальви,мов краплі надій,
Ось і хвилина остання…
Ось і закінчився бій…
Сину, молюся за тебе,
Швидше вертайся з війни.
Дивляться мальви на небо,
Зорям розказують сни.
КВІТКОВИЙ ЗАМОК
В Квітковому замку
Сміються ромашки,
Камелія квітам
Розказує казку.
Мальви, півонії
В сукнях шовкових
Кружляють у вальсі
Врочисто й святково.
Червоні троянди,
Умиті росою,
Чарують світанки
Своєю красою.
Шепочуться з вітром
Блакитні дзвіночки,
А сонце гаптує
Жоржині сорочку.
Тут матіоли
П’янкий аромат
П’є вечорами
Закоханий мак.
Ліхтарики в замку
Палають вночі –
Рожеві і сині
В’юнкі паничі.
КОНВАЛІЯ
А ранок ніжність на долонях колисав,
Шепочучи конвалії: “Кохаю…”.
Цілуючи намисто біле серед трав,
Хмелів від пахощів п’янкого раю.
Цей сон, мов спалах неземного почуття,
Явивсь мені уже перед світанком.
Конвалією в ньому була я,
А Ви – травневим білопінним ранком.
МОЯ ХАТА
Я до тебе ішла, як на свято,
Щоб промінчик дитинства знайти.
Я до тебе ішла, моя хато,
та мене не побачила ти.
Бо твої уже очі забиті,
(І щілинки ніде не було).
Тут роки мої юні розлиті,
Де втопилось у вишнях село.
До дверей я твоїх притулилась,
Стукіт серця мого наче змовк.
І гаряча сльоза покотилась
На великий холодний замок.
Ти мене не побачила, хато,
Вже стареньку, але ще живу.
Хоч минуло років так багато,
А тобою я й досі живу.
ТЮЛЬПАН
Зачарувалася… Задивилась…
Немов зупинилася мить.
Щокою до вас притулилась
І чую як травень кипить.
І чую як травень клекоче
На ваших червоних вустах,
Немов розказати вам хоче
Щось в небі весняному птах.
Чому ж ви своєю красою
Мене полонили, скажіть?
Прошу вас, пане Тюльпане,
Від себе мене відпустіть.
КРИМ
Краса казкова-сивий Крим,
Де котить хвилі Чорне море,
А небо лагідне над ним
Цілує ніжно Кримські гори.
Сміються сонячні міста:
Бахчисарай, Гурзуф і Саки,
А біла чайка ввись зліта
Крилом цілуючи Мойнаки.
Перлинних хвиль нестримний біг
Несе думки мої у далі,
А вітру ялтинського сміх
Розносить смуток і печалі.
* * *
У хвилі я загорнулась
І стала морською піною,
до рук твоїх доторкнулась
Пелюсткою білопінною.
І на гарячих долонях,
Де сховані щастя лінії.
Лишилася біло-солона
Зіткана з мене лілія.
А ти відшукав губами
На ній кришталеві зорі,
Небо спивало з нами
Місячне сяйво моря.
Виливши лунами звуки
Й запах солоного тіла,
На хвиль розпростерті руки,
Мить в потойбіччя злетіла.
Запахло мигдалем літо,
Серед розірваних тиш
Єдину мене у світі
В серці своєму залиш.
ПРОСТО ТАК
Зігрій чиюсь мрію
На теплій долоні,
Відчуй переспілої
Мудрості смак.
Просто так.
Розвій самоту комусь
Віршем чи словом,
Зірви егоїзму
Колючий будяк.
Просто так.
Зліпи з свого серця
Червоні троянди
І роздавай їх,
Як вірності знак.
Просто так.
СОЛОДКІ СНИ
Мати сину колисанку
На добраніч заспівала:
– Сни тобі, моя дитинко,
Нічка вже приготувала.
Дід Мороз везе ялинку
З лісу на нових санчатах,
Іграшки тобі й цукерки
Вже несуть зайчата.
А Юрась ногами – трусь,
Скинув ковдру і – кричати:
– Як цукерки вже несуть,
Як я можу, мамо, спати?
РИБАЛКА
Кіт рудий прийшов до ставу,
Щоб карасика зловить,
Звісив хвостика у воду
І на кладочці сидить.
Жаба стала ж лапки мити,
Од сміху впала на бочок:
– Якщо хочеш щось зловити,
Почепи на хвіст гачок.
ВІТЕР
Вибіг вітер у лісочок,
Ліг спочити на листочок.
Бігла мишка Чачапила
І листочка зачепила.
Вітер чуба розпустив
І всю ніч у лісі вив.
КУРЧАТКО
М'ячиком курчатко
Вибігло на грядку.
Смик за чуба цибулинку,
Дзьоб зелену капустинку.
Черв'ячка знайшло в землі,
Мух наїлося і тлі.
Та цього здалося мало,
Кропиви ще поклювало
І кричить до курочок:
– Обжалило язичок!
ГОРІШКИ
Зайчик білочок питає:
– Хто горішки вам збирає?
– Петрик, Варочка й Даринка,
В них горішків повна скринька –
Їх щодня вони нам носять
І нічого в нас не просять.
ЧОРНОГУЗ
У садочок аж до річки
Поклювать смачні порічки
Прискакав на довгій лапці
Чорногуз у сивій шапці.
У саду граки літали
Й чорногуза відганяли.
Чорногуз, меткий козак,
Не злякався їх ніяк.
ДВА ЦАПОЧКИ
Через поле до млиночка
Несли гречку два цапочки.
У млині мололи гречку
Й насипали у мішечки.
От і мають молодці
Борошенце на млинці.
