0
0
Ще в 2000 році незабутній Джеймс Мейс звертався до нас із мудрим застереженням: «Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти. Щоб стати європейцем, треба стати українцем. Щоб стати громадянином світу, треба стати українцем і європейцем. І цей шлях самоідентифікації треба пройти. І починати сьогодні і тепер, бо завтра буде пізно».
Як ніхто інший, Мейс розумів згубну роль масового послаблення національної свідомості серед українців і вважав завдання дерусифікації не менш важливим для майбутнього країни, ніж декомунізація.
Колективна національна ідентичність, як відомо, формується з усвідомлення своєї окремішності, відмінності від інших націй. Саме тому метою довготривалого імперського проекту асиміляції українців було знищення їхньої мовно-культурної самобутності. Нагадаю, що слово «асиміляція» в перекладі з латини означає «уподібнення».
Як свідчить історичний досвід, процеси асиміляції, поглинання одного народу іншим відбуваються в два етапи. Першим етапом є часткова асиміляція – мовно-культурна, другим – етнічна, що означає завершення асиміляційного процесу, втрату первинної ідентичності і набуття іншої, нав’язаної колонізатором чи добровільно засвоєної.
Хоча імперії, попри всі зусилля, все ж не вдалося довести до завершення проект уподібнення українців до росіян, тобто до масового набуття українцями російської ідентичності, в українських середовищах, передусім у великих містах, набуло поширення явище незбіжності мовної й етнічної свідомості, а також подвійної українсько-російської ідентичності.
Рівень мовно-культурної асимільованості населення України можна визначити до певної міри за співвіднесенням показників рідної мови і мови щоденного вжитку. Ті російськомовні українці, які визнають рідною українську, пройшли перший етап мовної асиміляції, але, попри це, зберігають усвідомлення своєї належності до української спільноти. Ті ж українці, які не лише вживають російську у повсякденному житті, а й визнають її своєю рідною мовою, змінили українську самоідентифікацію на російську.
Згідно з переписом 2001 року, 85,2 % етнічних українців назвали рідною українську мову, а 14,8 % українців вважали рідною російську. Але абсолютна більшість їх була зосереджена на Сході та Півдні – там їх до окупації частини Донбасу мешкало 87,9 % від загальної чисельності по Україні (за дослідженням етнолога В. Скляра, проведеним у 2007 році).
Саме в цих областях колишня радянська пропаганда досягла найбільшого успіху, впровадивши в ментальність значної частини місцевих українців сприйняття російського народу як братнього, а співвітчизників західних областей як ворожих бандерівців.
У пострадянський період київська влада нічого не зробила для ліквідації цього ментального розколу населення, а російська окупація інформаційно-культурного простору України лише поглибила його. Таким чином була створена соціальна база для російської окупації Криму і збройного вторгнення на Донбас.
Яку загрозу для національної безпеки становить втрата української ідентичності значною частиною населення південно-східних областей засвідчили результати опитування, проведеного Центром Разумкова у травні 2009 року. Респондентам було поставлено запитання «Чи зміцнює безпеку України угода з Росією про продовження на 25 років терміну перебування Чорноморського флоту РФ у Криму?».
Ствердно на це запитання відповіли загалом по Україні 35,7% респондентів. Регіональний розподіл ствердних відповідей виглядав так: Захід – 6,0%, Центр – 16,2 %, Схід – 60,5 %, Південь – 60,8.
Як бачимо, більшість населення Сходу й Півдня не вважало російський флот флотом іноземної держави.
Високий рівень денаціоналізації цих областей дав можливість Володимиру Путіну виправдовувати агресію проти України фальшивою тезою про захист прав російськомовного населення. 16 квітня цього року на прямій лінії він заявляв: «Важной частью для нас является, конечно, соблюдение законных прав и интересов русских, проживающих на Украине, и тех людей, которые считают себя русскими вне зависимости от того, что у них в паспорте написано. Людей, которые считают русский язык родным языком, а русскую культуру родной культурой и которые чувствуют свою неразрывную связь с Россией».
Відкрита агресія Росії проти України, окупація Криму нарешті позбавила багатьох українців впровадженого імперією в їхню свідомість переконання в тому, що російський народ є «братнім». Проте й досі значна частина нашого населення перебуває в полоні російської «м’якої сили», тобто під впливом стереотипу про «вищість» російської культури й меншовартість своєї.
Поширення серед українців російської мови як мови повсякденного вжитку дозволило Росії ефективно застосовувати щодо них тактику «м’якої сили», що полягає у популяризації своєї культури й витісненні української з інформаційно-культурного простору України. Про необхідність використовувати російську мову як засіб «м’якої сили» цілком відверто говорила в інтерв’ю «Кримській правді» у липні 2013 року професор кафедри російської мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка Людмила Кудрявцева: «В борьбе за свои права мы должны использовать концепцию «мягкой силы». И самая идеальная «мягкая сила» – преподаватели русского языка, которые нуждаются в поддержке России. Мы представляем Россию. Наша профессия – русский язык, и мы будем бороться за него».
Показово, що навіть тепер, після окупації Криму й частини Донбасу, Росія продовжує тримати багатьох українців у полоні своєї масової культури. Так, у жовтні в Палаці «Україна» відбувся концерт російського поп-співака Валерія Меладзе та його брата Костянтина. Вартість квитків не булла дешевою – вона коливалась від однієї тисячі гривень до трьох з половиною. Попри це, зал був заповнений вщерть. Можна з певністю твердити, що на концерт українських співаків любителі пісень Меладзе не витратила б і значно меншої суми.
Нинішнє керівництво України, здавалося б, мало усвідомлювати необхідність протидії мовно-культурній експансії Росії, адже, як показали останні події, вона торує шлях для військової окупації українських територій. Проте президент Петро Порошенко і його оточення обрали хибну стратегію підтримки й пропаганди українсько-російської двомовності, що в ситуації домінування російської у великих містах призводить до нового витка зросійщення й денаціоналізації
Очевидно, вислів Порошенка «можна любити Україну російською мовою», як і педалювання теми про «російськомовного патріота», мотивоване прагненням гармонізувати стосунки російськомовної й україномовної частин соціуму. Але варто нагадати, що російською мовою Україну можна любити, як це довела солідарність україномовних і російськомовних учасників Євромайдану, але, поряд з цим, можна зневажати й ненавидіти. Не слід забувати, що російська мова впродовж трагічного ХХ століття була для багатьох українців мовою насильства й обману. І якою мовою, як не російською, зачищають нині будь-які сліди українства в Криму й на Донбасі.
А серед загарбників, які вбивають наших людей і руйнують інфраструктуру захоплених міст і сіл, є й «землячки з циновими ґудзиками» – винародовлені українці. Ба більше – є вони і в найближчому оточенні Путіна. Нещодавно з’явилась інформація про заміну куратора щодо угруповань «ДНР» і «ЛНР» Владислава Суркова на такого собі Дмитра Козака, уродженця села Бандурове на Кіровоградщині, який брав участь у створенні на території Молдови самопроголошеної Придністровської молдавської республіки. Нинішнім же завданням цієї довіреної особи Путіна є створення на окупованих територіях України псевдодержавного утворення, яке заблокує Україні шлях до Євросоюзу.
Російською мовою, отже, можна любити Українську державу, проте зберегти й зміцнити її можна лише державною українською мовою.
А щодо російськомовних патріотів України варто навести одне влучне застереження, яке з’явилось у мережі: «Русскоязычный патриот Украины – двойная опасность. Сначала как русскоязычного тебя придут освобождать, а когда узнают, что ты патриот Украины – тебя просто пристрелят».
