0
0
Два тижні тому до редакції прийшов лист від колишнього бійця одного з батальйонів у зоні АТО. Зміст листа виявився настільки моторошний, що ми спершу не наважувалися його публікувати.
Але оскільки тенденція російщення українців на тлі “російськомовних героїв АТО, які гинуть за Україну” лише посилюється, мовчати не можемо, тому задовольняємо прохання пана Олексія П. (ім’я автора змінене) й друкуємо його розповідь.
“Ми постійно чуємо, що Україну можна любити будь-якою мовою, що російськомовні українці теж патріоти, і все таке. Але ніхто не хоче вголос сказати, що поряд з “російськомовними патріотами” українськомовній людині вижити неможливо.
Я народився і виріс у селі на Вінниччині. Після школи поїхав у райцентр вчитися в училищі, потім працював на різних будівництвах. Увесь цей час говорив здебільшого українською, лише в рідкісних випадках переходив на російську. Завжди вважав, що мовної проблеми в нас у країні не існує.
А потім сталася ця жахлива трагедія – анексія Криму й те, що у нас сором’язливо називають АТО.
Я вважав, що не можу бути осторонь, і пішов служити на схід. Не хочу сказати, що хлопці у батальйоні були погані… Усякі були. Було кілька наркоманів, які кожну вільну хвилину прагнули десь заховатися й накуритися своєї трави. Коли трави не було – могли виміняти її на патрони. Майже всі частенько випивали, крім мене та ще кількох. Грошей у солдатів мало, тож самогонку вимінювали на одяг, бензин, інше військове майно. Так було завжди.
Я спілкувався переважно з кількома українськомовними хлопцями зі взводу, але вони з іншими завжди переходили на російську, а я не переходив ні з ким. Поступово побачив, що російськомовні хлопці все сильніше дратуються, коли говорю з ними українською. Далі почалися погрози “навчити говорити по-людському” (па-чєлавєчєскі).
Зрештою, однієї ночі мені на голову накинули ковдру, добряче відлупцювали ногами, а наостанок сказали, що коли й далі розмовлятиму телячим язиком, то на передку може й куля ненароком прилетіти.
Так, я перевиховався. Я не герой, щоб померти за мову, я просто виконував свій обов’язок.
Нещодавно я звільнився, і сподіваюся, що від мене більше ніколи нічого не вимагатиме держава, де мене люто ненавидять за мою рідну мову.
Може, ви надрукуєте цього листа. Я не знаю, кого я там захищав і чи варто було.
Олексій П.”
