0
0
Василь Шкляр, автор низки резонансних романів, зокрема й “Чорного ворона”, у програмі Еспресо.TV “Студія Захід з Антоном Борковським” – про незбагненні шляхи українського народу й задзеркалля культурних процесів.
Проводити історичні паралелі – справа не надто вдячна, але вони постійно напрошуються. Винниченкова фраза, що українську історію годі читати без брому, актуальна досі. Маю відчуття, що народ може розчаруватися у тих всіх процесах.
Я багато їжджу по всій Україні, від Коломиї до Маріуполя це розчарування просто волає. І що витає разом із тим у повітрі?! Є передчуття якогось повстання. І до цього теж треба ставитися з розумінням. Я багато спілкуюся з військовиками, і хлопці навіть конкретно називають дати. Я не хочу нікого лякати, але розчарування просто шалене, це стається завжди, що більший здвиг у нас в суспільстві. Після революції казали, що суспільство змінилося, що суспільство вже інакше – керівництво держави повинно вже наздоганяти, не йти у хвості, а наздоганяти. Бо ж як у нас виходить?! У нас політики ніколи не вели за собою народ, вони завжди говорили народу те, що від них хотіли почути. Загравали. Вони ж не казали, як Черчіль, що “на вас чекає піт і кров”, а обіцяли, що “покращать життя вже сьогодні”. І що більші були сподівання, то, звісно, і гіркіше розчарування. Це бачимо повсюдно. Хіба якісь диваки, безнадійні оптимісти, даруйте, що вживаю це словосполучення, кажуть, мовляв все буде гаразд. Це все якесь заколисування. Але добре не буде, поки не з’являться лідери, які будуть вести за собою і будуть гідні цієї високої ролі.
Здивував, чи вразив вчинок Ердогана і його військових. Те, чого сподівались від української влади вже два роки поспіль, зробив один скромний турецький диктатор.
Так. Ми говоримо про українського диктатора, але в кращому розумінні цього слова. Бо для нації, яка тільки-но визволилась від колоніального гніту, таки потрібен диктатор, у тому розумінні – людина, що чітко бачить шлях розвитку нації, вказує на цей шлях і веде за собою. За умов демократії така квола, несформована нація має дуже мало шансів на гідне майбутнє. До речі, про це казав ще Микола Міхновський, батько українського націоналізму, що нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансів не матиме. Бачте, в 1900 році чоловік говорив, а як далеко дивився наперед. Якщо нас випалили, вимучили, вимордували на генному рівні отими методами тоталітаризму, то потім поновлювати історичну справедливість демократичними методами дуже тяжко. Ми мусили проводити геть іншу політику. Герой моєї останньої книжки “Чорне сонце” – позивний у нього “Художник” – заходив у Маріуполі до директора театру з автоматом.
– А чому у вас ідуть вистави російською мовою лише?” – питає “Художник”.
– Ну, а що ви не бачили? Ето же тєатр руской драми, – пояснює директор.
– А ви не бачили, що за вікном у вас діється? Щоб мені були українські спектаклі, – каже той у відповідь.
Пішов. Згодом директор йому дзвонить, запрошує “азовців” на прем’єру спектаклю за Квіткою-Основ’яненком. Позавчора мені “Художник” цей подзвонив – у Маріупольському театрі буде йти вистава “Мати” за Олександром Довженком. Цей хлопчина недемократичним методом зробив більше ніж Міністерство культури, я вже не кажу про Міністерство інформаційної політики, “мінстець” у народі. Одна людина показує, що треба робити якісь рішучі кроки, а не в стилі амебної демократії. Я не хочу, щоб у нас був класичний диктатор, але хочу, щоб це була людина, яка чітко бачить українську мету, що яскраво осяває шаблі наші повстанські.
А як нам бути з Кримом?
Щодо Криму в мене непопулярна думка. Я ще в 90-тих роках казав: якщо ми не займаємось серйозно Кримом, тобто не інтегруємо в своє українське лоно, то краще його віддати. Я тоді навіть назвав і Крим, і Донбас раковими пухлинами. Я тоді мав чимало нападів за це від людей, яких я шаную, ну і зараз цього зовсім не сприймають. Часто чую, мовляв Крим буде вже завтра наш. Але, щоб Крим був наш, його треба було колонізувати, так як діяли з нашими землями. Треба було Крим заселяти українцями на пільгових умовах. Давати там землю татарам. Зробити Кримськотатарську автономну республіку. Ну а чого ні?! Якщо ми кажемо, що всім народам свобода і ми такі демократи, то пам’ятаймо, що у татар немає іншої землі. Звісно, не знати, як це все б могло закінчитись, але принаймні була би якась історична справедливість. Ну, а навіщо мені Крим російськомовний…
…не так російськомовний як українофобський.
…Я так і хотів сказати. Тож навіщо мені така земля? Чую часом від хлопців – максималісти є навіть серед мудрих вояків, – мовляв, ми візьмемо ще й Кубань. Це в мене викликає гірку усмішку. Я пояснюю, ну, навіщо вам Кубань? Ви візьміть всю Росію. Вона згодна приєднатись до України і навіть згодна столицю перенести в Київ. Але ж тоді від нас не залишиться нічого. Вже була така загроза, коли цариця Катерина хотіла перенести столицю до Києва, щось таке їй намарилось. Якби вона це зробила, то у нас би незалежної держави не було. Ми ж цікаві світові зі своєю мовою, культурою, зі своїми духовними цінностями. Мову ж ми любимо не за те, що вона солов’їна, а за те, що вона наша. Без неї ми нікому нецікаві! І залишимось може і незалежною державою, але з російською мовою. З російським засиллям у нашому культурному й інформаційному просторі ми все одно залишаємось російською провінцією.
Цей парадокс підтверджується й інформаційною політикою проти України. Не йдеться лише про брехливі сюжети в брехливих телеканалах, йдеться про те, що просувається та чи інша ідея в псевдоукраїнських продуктах – на каналах, що належать проросійським олігархам постійно йдуть ті, чи інші маніпуляції.
От захоплюються цим “95 кварталом”, чи як його. Дивимось: у залі сидять Луценко, всі наші так звані суперукраїнські політики – сидять там і скалять зуби. Але ж це чуже! Це те, що нас русифікує і вводить у свідомість чужі штампи. Вони, як ніщо інше, засідають у голові, зокрема і через гумор. І цього ніхто не бачить. Тобто бачать окремі люди, але з цим ніхто не бореться.
Первинною мала би бути інформаційна політика: в когось забрати ліцензії, комусь дати, поміняти підходи до трансляції українського продукту в ефірі, стимулювати ринок українських виконавців. Цього, на жаль, нема.
Нема! Це та ж сама совєтська інерція, тільки вже переведена у формат комерційний. На телеканалах кажуть, мовляв, це має рейтинг, це люди дивляться, а у вашого українського… Я кажу, а чого ж нема на телеканалах кращих українських співаків – Тараса Чубая, Тараса Компаніченка, гурту Kozak System?! Скільки співаків в нас є, скільки всього! Банальне – неформат. А чого неформат!? Бо воно їм чуже! Бо немає суворої гуманітарної політики з нормами квотування, як у всьому світі відбувається. Все можна було б дуже швидко відрегулювати, але багатьом це не потрібно.
А українська премія імені Тараса Шевченка?! Свого часу ви відмовились її брати. Як зараз ви бачите ситуацію?
Я давно казав, що не треба Шевченківську премію давати щороку. От визначили – 5 премій у рік. Раніше було більше. Раніше було 10. Але ж навіщо?! Є ж у положенні чітке правило: давати творам, що дістали широкий резонанс у суспільстві. Цього правила не дотримуються, дають людям, про яких ніхто не чув. Але мій вчинок не в тому, що я від премії відмовлявся. Мій вчинок у тому, що я написав роман “Чорний ворон”, який вийшов за межі літературного явища. Він став об’єктом політики навколо якого точилась боротьба, яку навіть досі відчуваю. На всіх зустрічах, на всіх презентаціях виникає це питання. Люди цікавляться: “Коли ж вам дадуть цю Шевченківську премію, бо ж ви відмовились”. А я їх запитую: “А ви вважаєте, що ми вже маємо президента, від якого можна з честю брати Шевченківську премію?”. Я ж бо від самої премії не відмовлявся, бо ім’я Шевченка сакральне, крім того, це ще визнання моїх повстанців-холодноярців героями. Це було головне! Ну, а адміністрація президента, де Ложкін більший русифікатор ніж колесніченко-бондаренко. Вони ж там вирішують речі, про які можливо президент і не знає, або знає трохи менше за них. Через те мене це мало цікавить.
