0
0
Багато хто з нас пам’ятає розповіді своїх бабусь, дідусів, ветеранів війни про моторошні воєнні 1941-1945 роки. Більше сімдесяти років від початку Другої світової ми жили у спокої і всі жахи кровопролиття та вбивств були тільки у спогадах про те, що пішло назавжди й ніколи не повернеться. Ми не просто вірили, ми були переконані, що подібного більше не повториться і будь-яка згадка про війну так і залишиться лише відгомоном далекого минулого.
І так було насправді. Аж до року 2014-го…
Усього лише рік тому ніхто й уявити не міг, що може статися такий конфлікт між Росією та Україною. Ті, хто між собою були не просто сусідами, а родичами, взяли зброю один проти одного. Росія й Україна: брати чи вороги? Останніми місяцями це питання стало найбільш актуальним і болючим. Ми перетворилися на найзапекліших ворогів. Правда стала примарою, яка блукає полями, горами, урочищами й балками, шокує поодиноких заблукалих в пітьмі подорожніх, але давно вже не показується перед згрубілим й здичавілим натовпом. Люди забули про правду, не потребують її, а як наслідок, навіть не замислюються над тим, куди вона зникла і де її відшукати. Правду замінила ненависть і ворожнеча.
Ніхто не очікував, що нинішнє покоління отримає свою війну. Якими будуть її наслідки для сучасних дітей та молоді? Які результати ми маємо вже сьогодні? І одвічні нині питання: чи виховають в собі молоді українці почуття патріотизму? Чи зможуть подолати почуття ненависті до загарбника? Якими будуть стосунки між громадянами наших країн після закінчення війни? Як можуть допомогти добробуту своєї країни її власні патріоти?
Вторгнення військ сусідньої держави на нашу територію сталося ще наприкінці лютого цього року. І хоч з моменту окупації частини території нашої країни минуло порівняно небагато часу, люди звикли, хоч як дивно це звучить, до вибухів, стрілянини, крові й смертей. Весь світ, шокований наслідками цього вторгнення, затамувавши подих спостерігає за розвитком подій в Україні. Для нашого народу повернулися часи сліз, туги й відчаю. Немовби якась безкінечна порожнеча поглинає найкращі ресурси України – життя бійців, патріотів, захисників кордонів держави, боронителів нашого миру і спокою. Матері ховають своїх дітей, дружини – чоловіків, сестри – братів, діти – батьків. Неможливо висловити словами того руйнівного болю, який охопив серця мільйонів українців. А виною всьому війна.
Невже покоління людей, на очах яких все це відбувається, приречене на ненависть? Хто винен в тому, що відбувається? Люди втомилися від безкінечних припущень. Здається, світ втратив здоровий глузд. Та чи сталося це сьогодні? Хто призвів до інформаційної блокади деяких країн і певних регіонів? Як довго вже триває інформаційна війна і чи не вона є причиною ворожнечі та ненависті між народами? Особисто я не наважуюся дати відповідь на подібні запитання. Мені лише хотілося б розповісти про те, якою сьогодні постала Україна для молоді, людей, яким жити й будувати своє майбутнє в цій країні.
Діти. Їхні думки найчастіше не секрет для дорослих, адже вони з радістю діляться тим, що їх турбує, розпитують про те, що їх цікавить й розповідають про своє сприйняття дійсності. Дитяча свідомість ще не зіпсована політичними суперечками й пошуками відповідей на питання державного рівня. Однак діти, заледве навчившись говорити, намагаються дати свою власну оцінку того, що відбувається довкола і що так запекло й безупинно обговорюється дорослими. Звісно, багато залежить від висловлюваної батьками думки, адже маленька людина перш за все орієнтується на те, що вкладають в її розуміння світу найближчі й найдорожчі для неї люди – мама й тато. Нам відомо, що територію України населяють не лише наші однодумці, а й люди (нагадаю – громадяни цієї країни), політичні погляди й уподобання яких не збігаються з нашими. Ми можемо сприймати чи не сприймати їхню думку, висловлювати власну, проте діти не будуть мовчати і їхні роздуми обов’язково будуть озвучені.
Мені дивно й приємно водночас зустрічати дітей дошкільного віку, які з непідробленою радістю й щирістю висловлюють своє захоплення прапору, який майорить на держустанові або чиємусь болконі, сусідові, що вдяг нову вишиванку чи й просто випадковому збігу жовтого й блакитного кольорів у побуті. Незважаючи на погляди їхніх батьків, сучасні діти охоче сприймають національну символіку, адже приховати її від допитливого малюка просто неможливо. Країну охопила хвиля патріотизму. Маю надію, що молоде покоління зробить свої висновки щодо цієї безглуздої війни хоча б на підсвідомому рівні й навчиться любити й поважати країну, в якій народилося й зростає.
Мушу зазначити, що левова частка у вихованні національно свідомої молоді належить вихователям дитсадків і вчителям у школі. Діти – наше майбутнє і треба докласти чималих зусиль, щоб вкласти в їхню свідомість й розвивати в них загальнолюдські цінності.
Молодь. Чи не найвищий відсоток населення України складає молодь (хоча “старіння нації” все ж таки накладає на країну свій відбиток). Найбільшою проблемою її залишається відсутність робочих місць і можливості заробляти на життя. Незалежно від рівня освіти й соціального статусу, молоді люди опиняються в рівних умовах: як знайти роботу, де її шукати і чого від неї очікувати. Політична ситуація, що склалася в країні, не сприяє пошукам роботи.
Найтяжче доводиться молодим спеціалістам, які після закінчення вищого навчального закладу чекають допомоги від держави. А чи може вона допомогти або хоч якось посприяти? Як молодий фахівець, цьогорічний випускник університету, можу поділитися власним досвідом. Держава надає робочі місця випускникам за держзамовленням. Проте не всім.
Переважна більшість студентів на останньому етапі свого навчання змушені самостійно знайти місце роботи в держустанові. Інакше їм загрожуватиме штраф у розмірі вартості навчання протягом 5 років. Хто хоче брати на роботу молодого спеціаліста без досвіду роботи? Риторичне запитання. Та сама проблема торкається й випускників, навчання яких фінансувалося фізичними особами. Штурмуючи пропозиції від біржі праці, цьогорічні випускники наштовхуються на таку проблему, як досвід роботи.
Більшість роботодавців вимагають від своїх майбутніх робітників досвіду роботи за фахом. Але перепрошую, що робити молодим спеціалістам, переважна більшість яких цього досвіду не мають? Шукати місць, де цього досвіду здобути. Як наслідок – відтік професійних кадрів за кордон у пошуках кращої долі й більш високої оплати праці, яка в нашій країні – ніде правди діти – аж ніяк не підстава для гордості. Замкнене коло: як молоді спеціалісти ми чекаємо підтримки від держави, яка, в свою чергу, переживаючи скрутні часи, шукає підтримки у молоді. А що можемо їй дати ми? Лише почуття відданості, свої знання, талант, любов, готовність спільними зусиллями долати усі негаразди й віру у краще майбутнє, майбутнє без воєн, суперечок й смертей.
Як представник молоді, випускник ВНЗ-2014, я закликаю всіх – і дітей, і молодь, і людей старшого покоління – не піддаватися паніці та загальному пригніченню, а перш за все налаштуватися на позитив. Адже те, до чого ми прагнемо – сильної та незалежної ні від кого України, – обов’язково здійсниться! Головне – вірити у власні сили, не боятися змін і впевнено творити своє майбутнє! Ми вже довели, що здатні на це! А час усе скорегує й розставить на свої місця. Ми, українці, гідні найкращого!
Галина Назарова
Фото Володимира Криницького
