0
0
Дивно, що наша літературна критика досі не звертала більшої уваги на американського поета Волта Вітмена (Walt Whitman), а то тим більше, що в його творах є багато моментів, які особливо промовляють до української національної психіки.
Вже кілька літ перед світовою війною Вітмен займав почесне місце в світовій літературі і вже тоді появилися численні монографії та осібні коментарі до поодиноких його праць.
Нині, по великій війні, його твори стали нам немов іще близші, ще ліпше зрозумілі, як н. пр. спомини з війни 1861-65.
Вітмен писав небагато. Він не був «плодовитим» письменником у значінню Бальзака, Дікенса, або навіть Достоєвського, який нераз тішився по дитинячому, що його твори набирали матеріяльної «ваги»… Твори Вітмена складаються усього з двох збірок поезій – з менше знаної «Two rivulets» і з рівно ж невеличкої, але чудової збірки «Leaves of grass», яка виробила йому всесвітню славу. Крім сих двох поетичних збірок, видав він три збірки ріжного змісту в прозі, які нині з декотрими новими додатками знаходяться в його «Complete Prose».
«Complete Prose» поділена на чотири части. Перша, найбогатійша, під заголовком «Specimen days» («Вибрані дні») обіймає спомини від найраніших літ його життя, з так званої «сецесійної війни» аж до року 1882, коли авторові було вже 64 р. Друга часть, під заголовком «Collect», обіймає довший essay на тему демократії та кілька статей з політично чи соціяльно-фільософічною закраскою. Третя часть, під заголовком «November bonghs» («Падолистове гілля») є збіркою довших та коротших статей та заміток de omnibus rebus et quibusdam aliis. Нарешті четверта часть під заголовком «Good-bye my Fancy» – є певного рода прощаннєм автора з його друзями та читачами.
Висше згадала я, що в творах Вітмена є багато моментів, які особливо промовляють до української вдачі. Сими точками зіткнення є передовсім його незвичайне розуміннє природи і любов до неї. Можна сказати, що провідним мотивом Вітмена у всім, що писав, була всеобіймаюча любов до всього гарного, здорового та любов до людства. Він світоглядом та любов’ю своєю обгорнув цілий світ – не тільки людський, але й звіринний та ростинний. Ніщо не було для нього ані за велике, ані за мале. В малих річах добачив символи великих, відвічних. У великих віднайшов малі. Потім, його широкий демократизм. Демократія є для нього одинока форма політичного правління держави. Але ж його демократія є не тільки сухою політичною програмою. Його візія демократії є занадто одуховлена. В його републиці долею нації кермують не темні, неосвічені маси народу, провадячи її до катастрофи, лише кожда одиниця, чи інтелектуальний працівник, чи простий робітник, стоїть разом з усіми на рівній плятформі загальнолюдських чеснот та цінностий і займається передовсім тим, до чого кождий здібний своєю фаховою освітою. Не мріє він про Übermeusch’iв Ніцшого, ані не величав темні, непогамовані інстинкти первістної людини – пролетаря Леніна. Його ідеалом горожанина демократичної республіки є пересічна людина (the average man) в найліпшім того слова значінню: морально та фізично здорова, чесна, оживлена здоровою любов’ю до власного краю•і до всіх співгорожан. У Вітмена «демократія» є синонімом загального, однакового поступу людства, основаного на взаїмній, братерській любови справжніх товаришів. Але не хоче він, щоб усі були матеріяльно бідні, тілько хоче, щоб усі піднеслися до можливо найвисшого ступня матеріяльного добробуту при безумовнім затриманню приватної власности.
Поминаючи сю любов до природи, до свого краю, та демократичний світогляд Вітмена, що ріднять його психіку з психікою більшости нашого народу, вже сам факт, що Вітмен є Американцем і виразником своєї країни, робить його нам дуже близьким. Який же то його край? – Се широкий, повний дикої, первісної поезії край, як і наша Україна. Обидві – Україна й Америка, се краї від природи пребогато обдаровані родючою землею та всякого рода иншим матеріяльним добром. Як в Україні, так і в Америці краєвиди, як і цілий спосіб життя, має в собі щось широке, майже величаве, неначе б навіяне безконечністю. Ні тут, ні там ніхто не нарікатиме на брак місця, тісноту, навпаки, усе, усякого роду підприємства набирали там від разу великих розмірів і в цілій психіці обох народів помічається певний величавий розмах, якого бракло в таких краях, як от н. пр. давня Австрія, Франція, чи инша яка з європейських держав.
Як українська, так і американська суспільність є з переконання, як і з конечности, демократичні. Українська тому, що її шляхта або перейшла до ворожого табору і відреклася свого народу, або по конфіскаті своїх дібр схлопіла протягом віків. Американська, бо ніколи не мала питомої шляхти. Сей факт, будучи важним чинником у цілім суспільнім устрою, зразу зближує обидва народи. Але на сім і кінчиться паралєля між обома народами. Вільна Америка представляє нині матеріяльно найбогатшу та найбільше процвитаючу країну світа, а політично одну з наймогутнійших держав взагалі, тимчасом як українська нація далі є наймитом на власній землі. Але зовнішні обставини національного життя можуть змінятися з дня на день — тоді як внутрішні прикмети, заложені в психіці даного народу, не зміняться ніколи. Українець, який любить свій степ і упоюючий запах степової трави, віднайде подібне вражіннє в описах американських прерій з їх роскішним ароматом диких квітів. Про них каже Вітмен: «Якщо хочете, щоб я сказав кілька слів, буду вам говорити про прерії. Вони все на ново ділають на мене, і до кінця життя мойого на мене ділатимуть – те широке „щось“, яке тягнеться по цілім просторі прерій, майже безмежне, що лучить реальне з ідеальним, а чудове, як сон. Не знаю тільки, чи люди здають собі справу, кілько першорядного мистецтва вони мають перед собою в сих преріях, які вони своєрідні та який вони мають вплив на вдачу й будучність нашого народу? Як уздоровляючо ділає на нашу душу величава монотонність неба, прерій та океану?»
Сей самий дух свободи і безконечної любови до природи, що його бачимо в поезії «Прерія», віє з кождого рядка Вітменових описів. Свобода в поняттю Вітмена се освободженнє від усякого неприродного, штучного примусу, від усього, що є проти природи. Але природа має свої власні, відвічні закони, і зріла людина (якою є горожанин його демократичної республики), добровільно підпорядковується сим законам.
Про першу збірку «Specimen days» можна сказати передовсім те, що каже про неї сам автор, а саме, що: «if І dont do anything else, I shall send out the most wayward, spontaneous, fragmentary book ever printeu». Ціла ся збірка се ніщо більше, як щоденні записки з дневника автора. Ся зовнішня форма не видумана, не обчислена рафіновано на якийсь особливий літературний ефект. Вона є правдою, себто сі записки є дійсно такими, якими автор їх записав протягом довгих літ. Звідси та свіжість, та безпосередність усіх уваг, та глибока, щира людяність у кождім слові. Звідси також взагалі усі добрі прикмети або хиби сеї книжки. З кождого слова сеї збірки віє безконечною любов’ю до природи і до людства. Вразливість жінки, получена з духовим гартом мущини. Найтонша ніжність, нераз майже дитиняча погідність душі, получена з глибиною фільософа. І як ішли дні його життя, так той дневник відслонює перед нами багатство незвичайно обдарованої душі, здібної до найтоншого відчування краси, получене з майстерно опанованою силою вислову.
Великі події міняються в сих записках із маленькими, де в особистім, інтимнім життю, кожда річ набирає якогось особливого значіння: Свіжо розцвила квітка, місячна ніч, чи могутнє хвильованнє великого океану — набирають у тісній рамі особистих переживань такого самого глибокого значіння, як події політичного чи громадського життя. – Не зовнішня загальна форма, але зміст сих записок робить їх такими незмірно цінними. Бо що може бути примітивнійше, як форма щоденних коротких спостережень? Хоч із другого боку треба піднести, що «Specimen days» житимуть довгі літа саме завдяки сій легкій, нічим не звязаній формі. Підчас як навіть Шопенгавера нині читається вже з певним несмаком (з виїмком його також свобідно написаних «Parerga» і «Paralipomena») тому, що він уложив для свого світогляду систему, що, як усяка система, старіє, – славні essais Монтеня заховали до нині свою першу свіжість і будять усе нову симпатію у кождої нової ґенерації, яка з пошаною вертається до своїх клясиків. Так само, «Specimen days» Вітмена не постаріються ніколи завдяки свобідній формі, яка, немов вільна розмова, немов якась імпровізація, ділає на читача наче виміна думок з якимсь близьким приятелем… Що йому день приніс, тим поділиться він з нами в своїх записках. Нераз се тиха, чудова місячна піч над рікою Місісіпі. Нераз се стріча з якимсь приятелем або визначною людиною з Америки. Нераз се тільки роздумування над ріжними питаннями, а з того виходять уваги, як н. пр. про жінок західних областий Америки, або оцінка поета Едґара По, або й уваги політичного чи фільософічного змісту. Ось н. пр. одна з таких уваг («Візія дикої природи») з датою 13 лютого:
«Коли я нині переїздив ріку Деляваре, бачив велике стадо диких гусий, що летіли не дуже високо на лад букви V, яка відбивалася на тлі хмар кольору ясного диму. Сей образ не трівав довго, але бачив я їх дуже добре, як летіли далі, далі, на полудневий схід, аж слід по них загинув у далині. – Дивні думки огорнули мене підчас тих двох або трьох мінут, як я дивився на все се: па широкий, прозорий простір неба, па сиві, як дим, хмари, на воду в долині, па поспішний лет диких птахів, що щезли в одну мить – наводячи передо мною немов якийсь блискавичний символ цілого життя в природі, з його вічною свіжістю, яка не знає софістики, з його ще ніколи й ніким не баченими берегами моря, неба й просторів…»
Поза тим нехай наголовки поодиноких уваг будуть доказом ріжноманітности предметів, якими займався інтелект американського поета: «Карлєйль з американської точки погляду», «Образи Міллєта», «Похорони сестри милосердя», «Абрагам Лінкольн», «На фронті», «Птахи, що відлітають опівночі», «Зимовий день на березі моря», «Дуби і я», «Запах конюшини та сіна», «Дикі квіти», «Смерть одного героя», «Дні і ночі на ріці Делаваре», «Прерії», «Янкі-жовнір», «Септетте Бетовела, а митний союз між С. Державами і Канадою», «У Емерсона», і т. д.
Значна часть дневника є відгомоном цивільної війни 1861-1865 і має безумовно найбільшу вартість та значіннє як людський документ. Сполучені держави Америки ділилися тоді на два противні собі обози. Один, так званих аболіціоністів, що вимагали знесення невільництва в Америці, як разячої кривди прав людини, хоч і иншої раси, – другий, що противився реформі, говорячи, що без невільників не можна дати собі ради на плянтаціях і що знесеннє невільництва потягне за собою матеріяльну руїну Америки. Північні держави були проти невільництва, а полудневі, де головно знаходилися обширні плянтації цукру, рижу, бавовни та тютюну, були як найрішучійше проти згаданої реформи.
По виборі президентом Сполучених Держав Лінкольна, завзятого аболіціоніста, розділ між північними й полудневими державами став щораз яскравійщий – аж у кінці прийшло між ними до відкритого конфлікту. Перемогла в сій війні, як відомо, Північ і в цілій области Сполучених Держав невільництво було скасоване.
В дневнику Вітмена знаходимо історію сеї війни від початку до кінця. З початку – се тільки уваги чоловіка, який з живим зацікавленнєм слідить за подіями. Коли одначе він довідався, що брат його, Джордж, поважно ранений в грудні 1862 р. – він кинув усе й поспішив на фронт до Вірджінії, щоб зголоситися до служби в військово-полевім шпиталі. Від сеї хвилі починаються безпосередні воєнні записки Вітмена. Декотрі з них, як сам він каже, були поспішно кинені на папір під час, як він сидів при боці смертельно ранених жовнірів, або серед утечі, але всі в обстанові воєнної дійсности.
Крім найріжнійших загально цікавих фактів вичитаємо з тих воєнних записок передовсім незрівнянну, братерську любов до кождої людини, з котрою він стрічався, любов, яку Вітмен уважає за підставу справжньої демократії. Чи ворог, чи свій, усім він спочуває, для всіх має справді материнську дбайливість, глибоке зрозуміннє найінтимнійших почувань другого, добру волю зрозуміти і потішити кождого. Нераз коли ангел смерти сидів уже при боці тяжко раненого, Вітмен, немов другий ангел, ангел справжньої, вселюдської любови, сидів при другім боці й осолоджував йому останні хвилі життя. Але рівночасно з тим знайдемо в нашого автора цілу відвагу та навіть очайдушність давніх Янкі і мужеський гарт душі, який трудно здибати приміром між нами – Славянами. Відслоняє він перед читачем живі образи – правдиві знимки з натури – жовнірської долі. Не брав він участи в самих боях, але переживав усі фази життя в полі. Нераз що хвилі дожидають наказу евакуовання певної місцевости, в якій на разі розложився полевий шпиталь. Нераз мусять разом із раненими та хорими несподівано втікати, бо ні ранений, ні живий Unionist не смів попасти в руки повстанців, які в кількох таких випадках страшно їх змасакровували. Між иншим страшний образ Уніоністів, що вертають з неволі по скінченій війні, з інтерновання у повстанців, образ, що збуджує подібні, трагічні й болючі, спомини з нашої власної недавньої минувшини…
По війні записки Вітмена уриваються на кілька літ. В лютім 1873 р. поет став майже цілком спаралізований – на думку лікарів наслідком незвичайного напруження як умового, так і фізичного підчас служби по полевих шпиталях. Аж 1876-77 почував він себе о стільки красше, що знов почав записувати свої вражіння до дневника. Від того часу аж до року 1882, коли автор увіходить в 64-й рік життя, маємо його записки з найріжнійших областий літератури, природи та публичного життя. Шукаючи в своїй памяти, не знаходжу в цілій, як новій, так і старшій світовій літературі ані одної книжки, яка б дала читачеви таку живу, таку безпосередну, майже особисту злуку з найінтимнійшою індивідуальністю автора, як «Specimen days». І думаю, що сим Вітмен по части осягнув, чого сам найбільше бажав, а саме, щоби вражіння свої переливати як найбезпосереднійше, найбільш вірно і подібно до того, як він їх одержав від життя, від самої природи, закрашені спеціяльними ціхами його індивідуальности.
Одна-однісенька книжка приходить мені на думку, яка, хоч не формою, але змістом тай подібно далеко сягаючою любов’ю до всіх людий нагадає «Specimen days». Се «Towards democracy» анґлійського письменника Едварда Карпентера. Ні, формою, ні змістом, але в загальних поглядах на всі обяви життя людського і природного знайдуться подібні звуки в «Sadhana, the realisation of life» Рабіндраната Таґоре. АлеТаґоре, як усі діти його раси, є більше контемплятивним, тимчасом як Уітман і Карпентер є дітьми чинного заходу.
Слідами «Specimen days» іде до певної міри також Отто Гаїсе в першій части свого «Logbuch», який у свобідній формі коротких, особистих спостережень дав нам книжку, що читається з приємністю. Одначе не можна його навіть з далека порівнати до великого поета-фільософа з над Атлянтика, яким є Вітмен.
Друга збірка поета, звана «Collect», зачинається essay на тему американської демократії, як її розуміє Вітмен. В ній звертає поет увагу на хиби в тодішнім публичнім життю Америки і рівночасно подає засоби, що, на його думку, повинні усунути сі хиби, та допровадити до демократії, як він її розуміє. Треба би перекласти цілий essay, щоби дати повний образ його поглядів, та незмірно цінних – і для нашої суспільності – вказівок. Мушу одначе тут задоволитися тільки коротким нарисом його думок.
Вітмен жив у тій Америці, де розвинулася матеріяльна культура і добробут до такого розцвіту, якого бодай за новійших часів не було ще в жадній иншій країні світа. Але тішучися сим матеріяльним успіхом своєї рідної країни, маючи повне узнаннє і навіть подив для промислового ґенія Американців, наш поет все ж виходить з тої думки, що всяка матеріяльна культура є тільки підставою для культури духової.
І з певним занепокоєннєм стверджує він, що досі Америка такої духової культури не видала. Правдива демократія без правдивої духової культури як цілости суспільного тіла, так і кождої одиниці з осібна для нього немислима. Одиноким і певним засобом, щоб витворити таку загальну, високу духову культуру, є – так уважав він – нова, сильна, рідна література, яка безустанно вказувала б народови його ціль та дороги, що ведуть до тої ціли. А ціль ся, для американської суспільности, має бути осягненне як найвисшого типу горожанина й горожанки (Вітмен усе і всюди ставить жінку на рівні з мущиною), типу наскрізь здорового, але удуховленого, бо іно з того висшого життя душі повстане те удосконаленне одиниці, наслідком якого повстануть взаїмні гармонійні відносини між людьми, а тим самим і правдива демократія. Ось як означує Вітмен сей тип: «Стараємося нарисувати, хоч і поверховно, такий взір пересічного горожанина, як він нам потрібний для міцности наших держав. Материнство та батьківство мусять стати предметом попереднього надуму, властиво – науки. Найкрасшої науки. Здорова кров, здорове тіло є конечністю для нашого взору. Питання поживи, пиття, повітря й руху повинні бути взяті під увагу. З того дістанемо у молодої одиниці: здоровлє, відвагу, розгін, чуттєвість, у середнім віці: хоробрість, пануваннє над собою, повагу, умову погідність, та захованнє прикмет своєї окремої індівідуальности».
Правда, мала Америка свого Льонґфелльова, Bryant, Whitrier (не забудьмо про прозаїстів Емерсона та Ralph Waldo Trine) – але не винайшли вони досі ані рідних звуків, ані не вміли, як слід, підхопити стихійних рис американського народу, американської природи та американського життя, щоб їх можна називати справжніми національними поетами краю. Вартість даної нації робиться залежною від того, що вона дала людськости, що вона внесла яко дар до спільного скарбу людської культури. І знову з запепокоєннєм констатує, що досі Америка не дала майже нічого. Він вичисляє, що дали инші народи людськости, яке було їх значіннє яко дороговказу на довгім та тернистім шляху людського поступу: єгипетські єроґліфи, староіндійська реліґійна фільософія, єврейські пророки, Христос, се ясне світло, та вічна потіха і надія людськости, грецьке мистецтво, римська штука ведення війни і законодавство, Данте й Мікель Анджельо Італії, Шекспір Анґлії і т. д. і т. д., тимчасом як Америка досі не має чим похвалитися, хиба лише своїм матеріяльним богатством, а на полі духових цінностий майже нічим. Де ж її душа? Бо як історія є хронікою фактів, війн, політичних переворотів і т. д., так література є хронікою духових переживань народа. Література – се є душа нації. Де ж тая американська душа? На разі її нема. І як не буде – так кінчить Вітмен – то ціла слава, ціле нинішнє богатство, цілий зовнішний успіх зникнуть колись, не зоставляючи найменшого сліду по собі, найменшої записки в великій книзі людських здобутків культури.
І поет твердить, що тільки правдиво «рідною» літературою, яка рівночасно, яко conditio sine qua non мусіла б завсігди мати перед очима всі великі, вічні проблеми життя, можна довести американську суспільність до духового поступу. Сю свою думку він ілюструє найріжнійшими фактами та аргументами і – так мені здається – переконує читача. Бо ініціятива до всякої акції є духова. А що більше впливає на духовий розвиток нації, як її література? Одним з найкрасших представників сеї літератури був Вітмен – сей перший об’яв тої «духової» Америки, про котру ми так мало знаємо та й про котру, навіть досі, так мало чули.
По сім essay іде коротка стаття про цивільну війну та три предмови до поетичної збірки «Leaves of grass». Далі є мала, але знаменита стаття про «Нинішню поезію в Америці» (Poetry to day in America). Перше реченнє сеї статті є наче навмисно написане для нас, Українців – для нашої потіхи та щоби ми не стратили віри в себе. А пише він, що: «Strange as it may seen, the topmost proof of a race is its oron born poetry!» («Якби дивно се не здавалося, але найліпший доказ вартости даної раси є її народня поезія»). На дальших сторінках знову віднайдемо ту улюблену думку Вітмена, те святе переконаннє його, що «література – се є душа нації». У літературі – оскільки вона є народня, рідна – відбиваються усі характеристичні риси нації, її особливого типу мущин, женщин та її народне життє взагалі. Що до американської літератури, він їй закидує, що вона, передовсім, не щиро національна. Більша часть поезії є того рода, що трудно відгадати, чи походить вона з Анґлії, чи з Америки. Не знайшла вона досі (з малими виїмками) своєї рідної мови, не пізнала ще свого рідного краю. Всюди замітно вплив чужих літератур і певну, модерну хоробу допровадженої до абсурду естетики. Замість черпати з власного, богатого джерела природи, замість впровадити в літературу подих величавої природи Америки, з її чудесами як Yellowstone park, Rocky mountains, великі ріки – поети задовольняються наслідуваннєм чужих творів, а одиноке їх старанне йде в напрямі викінчення зовнішньої форми.
В тім же essay «Poetry to day in America» переводить Вітмен дуже цікаву критику англійської літератури в особах Шекспіра та Теннісона, яких він називає поетами феодалізму, які, хоч оба великі поети, не годяться з демократичними поглядами Америки. Між дальшими увагами спеціяльно цікава оцінка Емерсона, якому Вітмен рівно ж закидає недостачу щирости й природности. Між иншим згадує він про те, що Америка мусить щойно винайти не тільки новий зміст, але й нову форму поезії і що «римована» поезія в давнім розумінню не є для неї.
Як дальші уваги тої самої збірки, так і статті наступної збірки «November bonghs» та «Good-bye my Fancy» присвячені найріжнійшим предметам, особливостям американської мови тощо, та спомином з богатого життя автора. На сім творчість його в прозі кінчиться. Не писав він дуже багато, але подивився глибоко в кожду річ і умів витягати науку з кождого спостереження – науку, якою він бажав помогти свому народові. Бо кожда стрічка у нього дише великою, щирою любов’ю до рідного краю. Думаю, що є стільки анальоґії між його країною і нашою, що більша часть того, що він писав для добра власного народу, може й для нас мати значінне світлих вказівок на шляху нашого національного розвитку.
Як високо не цінити перечислені висше твори Вітмена, ми не знаходимо серед них chef d’oeuvr’a його творчости. Сим chef d’oeuvr’oм, його головним поетичним твором, е його «Leaves of grass». Ліпше, як чиї-небудь коментарі, думаю, буде те, що говорить нам про них сам автор у своїх передмовах до «Leaves of grass», що вміщені в його «Complete prose». Передмови сі, передовсім перша, є самі про себе майже самостійними розвідками про новітню поезію, як її уявляє Вітмен. Отся перша передмова про ціль і суть поезії та мистецтва є найкрасшою з досі написаних розвідок на сю тему, кращою в деяких місцях навіть від незрівнянних «Іntentions» О. Вайлда.
Крім глибокого зрозуміння самого предмету, знайдемо тут також безмежну, нераз безкритичну навіть любов до власного краю, до Америки. Але хиба правдива любов, до певного ступня не є все дещо безкритичною? Коли Вітмен нам каже, що «з поміж усіх народів, які коли-небудь жили на сім світі, Американці мають, правдоподібно, найпоетичнійшу вдачу», то ми мимоволі, дивлячися на те, що Америка досі дала світови, мусимо сумніватися, чи справді так воно є. Але коли поет додає, що «Сполучені Держави самі в дійсности є найбільшою поемою», то в кождій хвилі можна з ним згодитися, бо дійсно не найдеться друга країна в світі, яка мала б сполучене в собі все: найріжнороднійшу красу природи, степи і гори, і море, і великі ріки, і людність, що своєю енергією збуджує найбільший подив серед усіх рас.
От яку прикмету свого краю та людности підносить раз-у-раз Вітмен: величавість об’явів американської природи та американського життя. Він твердить, що в Америці повстали нові елементи цивілізації, такі, яких ще не було ніколи в жаднім иншім краю на світі. І тому Америка мусить сама собі винайти нові формули, які відповідали б сим елементам. Творити нову, первісну могутню поезію зі себе і для себе. І ось як означує він нам завданнє найбільшого поета, такого, який опанував усі матеріяльні та духові засоби життя Америки: «Земля і море, звірята, риби і птахи, небо і звізди, ліси, гори і ріки певно достарчають достаточний матеріял для поетичної творчости, але народ сподівається від поета більше, ніж тілько вказаннє на красу сих об’явів життя та природи, – народ жадає, щоби поет показав йому зв’язок між цілою природою і його душею». Якість поезії нині вже не залежить у першій мірі від викінчення зовнішньої форми. Форма та усталюється сама собою, якщо зміст правдивий і глибокий. І так наказує Вітмен поетові: «Люби землю і сонце і звірята, погорджуй богатством, давай дари усім, що тебе про те просять, ставай в обороні умово убогих та збожеволілих, зарібок та працю свою посвяти другим, ненавидь гнобителів, не сперечайся з ніким про Бога, будь терпеливим і вирозумілим для людий, не знімай капелюха ані перед чим знайомим чи незнайомим, або перед якими-небудь людьми, відшукуй товариство людей не образованих, але сильних індивідуальністю, молодіжи та материй, переглянь усе, чого тебе вчили чи у школі, чи у церкві, чи з книжок, і відкидай усе, що противне твоїй душі. Тоді навіть саме тіло твоє стане поемою і будеш мати найбільшу красу не тільки в словах, але в тихих лініях уст твоїх та лиця твого, в очах і в кождім русі твого тіла».
Тепер – до самих «Leaves of grass». Інтенціею Вітмена було, щоби сі поезії стали висловом як духового, так і фізичного життя пересічної зрілої демократичної людини, чи то женщини, чи мужчини. Висловом душевних змагань, вічної туги кождої одиниці, що їх читатиме. Пояснюючи, чому він вибрав своїм ідеалом саме пересічну людину, поет каже: «Людина не є найбільшою тоді, коли вона є великим полководцем, або винахідником, або навіть великим ученим чи артистом. Для демократичного світогляду людина є найвисшою власне тоді, коли вона виповняє ті обов’язки, які наложило на неї практичне життє. Себто: добрий механік, рільник, ремісник, лікар, архітект, інженер і т. д., до чого покликали кого життєві обставини».
Крім сього збудження пошанівку перед людиною старався Вітмен збудити в серцях усіх своїх будучих читачів ту дружню, братерську любов, за якою тужать свідомо чи несвідомо майже всі люди. І мав він надію, що при читанню його «Leaves» іскра такої любови сягне від читача аж до нього, аж до того джерела, відки плинуть усі ті думки.
Ся любов і впровадженнє в мистецтво тих нових елементів, які мали обняти не тільки Америку, але й решту нашої земної кулі, мали також по части заступити релігію, або доповнити її.
«Leaves» не мали бути поезією тільки інтелекту, вони мали обняти взагалі всі життєві потреби та змагання, мали стати «псальмом» нової людини демократії.
Зовнішня форма поезії Вітмена неримована. Саме така, яку він мав на думці, кажучи, що Америка мусить витворити собі свою власну й нову поетичну форму.
Треба сподіватися, що в українській літературі з’явиться незабаром добрий переклад і поезій, і прози Вітмена. Може, наша суспільність віднайде в них дещо своє.
І. Федоренко
Літературно-науковий вісник. – 1922. – Кн. VII. – С. 53-62.
