0
0
Наближається чергова річниця легендарного бою української молоді з московсько-більшовицькими загарбниками під Крутами.
Серед учасників цього бою був випускник Одеського реального казенного училища та 2-ї Одеської школи прапорщиків Борис Монкевич, який пізніше опублікує свої спогади не тільки про Крути, а й про визвольний похід Болбочана, про Окрему запорозьку дивізію. Ці спогади особливо цінні тим, що в описаних подіях брав участь сам автор.
Народився Борис Монкевич 25 березня 1896 року в селі Ваговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (в дівоцтві). Батько був військовим, служив поручиком в 2-й резервній артилерійській бригаді, яку в 1910 році було розформован. Борис мав двох братів, старший Яків закінчив учительську семінарію у Вінниці, брав участь у Першій світовій війні та разом з молодшим братом Василем служили у війську УНР. На жаль, подальша доля братів невідома. Після народження Бориса родина невдовзі переїхала до Кам’янця-Подільського, а в 1910 році Борис змінив подільські краєвиди на неозорі причорноморські степи, переїхавши до свого дядька в Одесу і вступивши до Одеського казенного реального училища, що було на вулиці Ямській (тепер Новосельського), 79. В «Описі життя» він не вказує якого саме училища, бо їх в Одесі було три. Але як син офіцера, Борис мав право навчатись безкоштовно. Прикладом для всіх хлопчиків був настоятель училищної церкви, законоучитель Володимир Дмитрович Праницький, який брав участь в російсько-японській війні, мав бойові нагороди, а з початком Першої світової добровольцем пішов на фронт. На початку навчання хлопцеві доводилося звикати до чужої мови та чужих звичаїв. Особливо не подобались постійне шпигунство та доноси керівництву училища від тих, кого нещодавно вважав товаришами. Серед предметів віддавав перевагу математиці та фізиці. Можливо тому після закінчення в 1915 році училища юнак вступає на фізико-математичний факультет Київського університету імені Святого Володимира.
Але вчився в університеті недовго – через декілька місяців Бориса Монкевича призвали до царського війська і направили до Одеси у школу прапорщиків – скоріше за все, це 2-га школа, бо серед опублікованих списків Першої школи прізвища Монкевича немає. Юнакові знову багато чого здавалося дивним, за яке «атєчєство» і за якого «царя-батюшку» він мусив воювати та віддавати власне життя. Та не все в цій школі було погане, серед курсантів школи та викладачів були й свідомі українці, які були близькі за духом Борисові. Саме тоді сформувалося їхнє товариство, яке проходило численні випробування на полі бою. У головах та душах майбутніх офіцерів утверджувалась впевненість, що Україні буде самостійною. Лишалося чекати, коли настануть для цього сприятливі умови. Про це часто вели розмови між собою хлопці в перервах між заняттями. А через рік саме курсанти 2-ї школи прапорщиків вперше підняли синьо-жовтий прапор над Одесою в березні 1917 року.
Після закінчення школи молодий офіцер попадає на фронт, по обидва боки якого воювали один проти одного українці. Не раз Борис чув, як під час чергового затишшя в австрійських окопах галичани співали українські пісні, які підхоплювали російських окопах наддніпрянці. Рвалося серце молодого прапорщика через те, що українці воюють один з одним через якісь чвари міє «царем-батюшкою» та «цісарем». А на Паску чи Різдво українці вітали один одного, інколи сходились на території між окопами та причащали один одного крашанками, обіймалися, випивали та обмінювалися мріями про єдину велику Україну.
На початку 1917 року частина, в якій служив Борис Монкевич, прибула з фронту до Одеси на відпочинок та поповнення особовим складом, а невдовзі цар Микола ІІ зрікся престолу і в колишній імперії розпочалися революційні зміни. В України з’явився шанс, про який мріяли сотні років українці, стати незалежною державою. Вже хорунжий Монкевич входить до Одеської військової ради. В Одесі створено козацький курінь, а до кінця березня українські військові формування досягли чисельності до двох тисяч чоловік. Для вирішення організаційних питань до Києва було направлено заступника голови Одеської військової ради полковника Миколу Сахна-Устимовича, а хорунжого Монкевича призначено помічником. Офіцери їхали до рідного брата полковника Олександра Сахна-Устимовича, який був ад’ютантом командувача Київського військового округу генерал-лейтенанта Ходоровича, який неодноразово висловлювався про своє українське походження. Але тимчасовий уряд змінив Ходоровича на україножера Оберучева. Тож поїздка виявилася невдалою, але хорунжий Монкевич залишився в Києві, де почав формуватися 1-й козацький полк імені Богдана Хмельницького.
В липні цей полк за згоди засліпленої любов’ю до Росії Центральної Ради було відправлено на фронт. Лише після жовтневого перевороту в Петербурзі Борис Монкевич разом з рештками вцілілих богданівців повернулися в Київ та продовжити службу в полку ім. Петра Сагайдачного. Тут довелося Монкевичу вперше зіткнутись з московськими окупантами. Спочатку це були сутички з робітниками «Арсеналу», які піддалися більшовицькій пропаганді, а наприкінці січня – з бандами Муравйова, що наступали на українську столицю з півночі. Пізніше, в 1923 році він опише події під Крутами в часописі «Календар Червоної Калини». Називались спогади «Крути: з давно пережитого».
Пізніше Монкевич вступив до 1-го Запорізького полку Окремої Запорізької бригади, формував 4-ий Запорізький полк ім. Богдана Хмельницького Армії УНР. У його складі він пройшов великий бойовий шлях від Коростеня до Сімферополя, увесь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Бориса Монкевича було підвищено до звання сотника. Про ці події Монкевич також напише низку спогадів, найяскравіший з яких – «Похід Болбочана на Крим».
Коли до влади прийшов Гетьман України Павло Скоропадський, Борис Монкевич не покинув служби в Українському війську. Разом з богданівцями довелося битись з махновцями, у цих сутичках загинули сотні українських вояків.
Після перемоги антигетьманського повстання на Україну знову полізли московські орди як більшовиків, так і білогвардійців. Довелося відступати до Катеринослава та Кременчука. 23 січня 1919 року сталось нове лихо – заарештували полковника Болбочана. Борис разом з кількома штабними старшинами поїхав супроводжувати Болбочана до Києва, побоюючись за життя свого командира.
Влітку Монкевич брав участь у поході на Білу Церкву та Київ, а восени Борису довелося боротися зі смертельною хворобою – плямистим тифом. Поборовши хворобу, сотник Монкевич повернувся до війська, але його, слабкого здоров’ям, направили до запасної бригади.
У листопаді його призначають старшим осавулом Окремої кулеметної дивізії. Але незабаром довелося переходити Збруч та скуштувати юшку інтернованого в польському бараку. Згодом Борис потрапив до конвою командувача українського війська Пйотркуві-Трибунальському генерала Омеляновича-Павленка. Поляки дозволили відкрити курси грамоти для козаків, курси іноземних мов для старшин, школу, курси українського письменства, козацький хор. В цьому таборі Монкевич познайомився з сотником Євгеном Маланюком, який редагував двотижневик армії УНР «На хвилі життя».
Після звільнення з табору в 1921 році Борис Монкевич вступив на математичний факультет Варшавського університету, потім перевівся на архітектурний факультет Варшавської політехніки. Навчання доводилося поєднувати з важкою фізичною працею, але йому вдавалося викроювати час для громадських справ – Борис був секретарем української студентської громади, був активним учасником Гетьманського Руху.
Трохи згодом Монкевич подає заяву до Української господарської академії в Подєбрадах, але керівництво академії не задовольнило її.
З 1923 року Борис Монкевич починає літературну діяльність, з-під його пера виходять згадані спогади про бій під Крутами, про запорожців, про полковника Болбочана та інші. У своїх творах автор не тільки розповідав про бої та подвиги захисників України, а й робив висновки щодо причин, які призвели до поразки у боротьбі за незалежну Україну. «На нещастя, на чолі нашого відродження і визвольного руху в більшості станули оті «письменники і промовці».
Оскільки Борис Монкевич перебував в опозиції до уряду УНР в екзилі, що його фінансувала Польща, 1935 року його було заарештовано. Після захоплення і поділу Польщі Німеччиною та СРСР Монкевича звільнено з-під арешту, але в 1944 році, побоюючись приходу Червоної Армії, він переїздить до Німеччини, а після війни перебирається до Канади. Спочатку він жив у Оттаві, готував дисертацію, але всі плани змінила хвороба, яка змусила переїхати в тепліший Монреаль. Весь цей час він працює над продовженням книжки про полковника Болбочана. На жаль, не знайшлося видавця, щоб видати книгу «Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана», а сам рукопис пізніше безслідно зник.
Помер сотник Монкевич у шпиталі для ветеранів в Монреалі 7 лютого 1971 року, не доживши місяць до свого 75-ліття.
Товариш Бориса Монкевича Степан Цап-Канівець пригадував: «Треба сказати, що він відзначався колись силою волі, подиву гідною сміливістю, ясністю думки, неустрашимістю перед небезпекою і палкою любов’ю до Батьківщини. Переконливість, безстрашність навіть перед сильними різнобарвними персонами. Перед лицемірами й фальсифікаторами історичної нашої правди, перед псевдонауковцями. Говорив і писав завжди правду, відверто про те, про що інші жахалися навіть подумати».
Василь Вельможко
