0
0
Пiсля навдивовижу посушливого заполярного лiта вже кiлька днiв зривались поодинокi мокрi снiжинки, а сьогоднi з арктичного неба спустився лютий мороз, розбурхався вiтрюган – i пiшло, i понесло…
Над голою пустелею Таймиру вже скаженiє чорна буря. Свистить, завиває, скиглить, жбурляє брудною сумiшшю снiгу, пiску та гострих, зчесаних iз вiдвалiв збагачувальної фабрики скалок. Не розгледiти нi далеких тундрових озер, нi горбастого гiрського кряжу Путорану, анi принишклого бiля пiднiжжя гiр Норильска.
А вiн дує! Надто тут – на верховинi.
Рипить дошками вiтропродувних захисних щитiв, гуде в дротах лiнiї високої напруги, виє в їжакуватих огорожах концтаборiв, розгойдує високi сторожовi башти з вартовими, гасає мiж баракiв, вириваючись iз роззявленої вщелини, i шматує все, немов безлiч голодних вовкiв, що гай-гай коли куштували м’ясо впольованого оленя.
Iз вiдкритих об’єктiв знято бригади зекiв, аби котрийсь, доведений до вiдчаю, не пустився навтьоки. Горланять конвоїри, гарчать вiвчарки, хапаючи фiтiлiв – доходяг за лахмiття, домiшують у веремiю злих невидимих духiв дисонансовi гуки новiтньої сталiнської цивiлiзацiї. Крiзь прохiдну, бiля вартiвнi, повiльно вповзають у зону колони. Здебiльшого – сотнями. Центурiя за центурiєю… А на господарчому дворi, що за охоронною зоною табору, також метушня. Сам черевань шеф-кухар вивалився iз табiрної кухнi, присмачуючи вируючий шарварок прокльонами та вiдбiрною покрученою лайкою.
– С-суки! Здохляки!.. мать-мать! – змагався зi стихiями, аби догукатися десятка своїх майстрiв з баландного цеху, якi безпорадно, затуляючись од стужi, скоцюбились на краю вщелини, мовби хотiли визирити в глибинах провалля щось надто значиме.
– Усiх пересаджаю до карцеру! Здам гадiв начальниковi режиму! За колючку! До обхезаних полiтикiв! Годi гратися в безконвойних, падлюччя! Звикли кантуватися, сволото!
Обережненько спускається на терасу. Тримається запобiжної линви, що напнуто її тут задля безпеки пiд час чорних бур.
– Де водовози? – смикнув за бушлата цибатого здорованя, який, обiпершись об виступ скелi, намагався запалити цигарку.
– А хрін його знає, – цибатий погрозливо зиркнув на шефа й виразно змахнув рукою в бiк ущелини. – Може, туди захотiв?.. Щось ти, бугор, соплi розпустив.
– Заткни пельку! – рявкнув пузань i спритно вихопив з-пiд поли великого кухонного сiкача. – Бери Ханигу й мотай до Лобастого каменя. Без водовозiв i без води не виникай! Чуєш? Вiзьми й Iвана. Та хутко! Без вибрикiв… – i вже спокiйнiше до всiх: – А ви, придурки табiрнi, допоможiть, як буде потреба.
Урештi хтось iз надiєю заволав:
– Полундра!… Та-ам! Повзе, фраєр смердючий!
– Гей, братики, вище носа!
Далеченько в ущелинi по звивистiй дорозi, що ламаною спiраллю плутається з глибини, у видолинку, ледве мерехтить тремтлива тiнь. Ось рвучкий протяг роздмухує клубкасту туманну запону, i вдалинi, нiби мiраж, окреслюється силует якоїсь шкапини й погонича. Видиво, як з’явилось, так швидко й здимiло, проте, баландних справ майстри пожвавiшали, зрадiли. Буде вода – зварганять зекам якусь вечерю, не доведеться тремтiти перед Камчадалом – начрежом, обiйдеться й без карцера-кондея.
– Гей, Iване! Застiбай тугiш бушлата й катай!..
Iван знаходить уламок обапола й, обережно чiпляючись за виступи скель, спускається крутим схилом, а цибатий з Ханигою пробираються в обхiд по дорозi до Лобастого каменя. Дужi пориви морозяного вiтрюгану шарпають зусiбiч, оддираючи їх вiд скель, але, як у тiй моднiй пiснi спiвається: людина всемогутня, людина як захоче – всього доб’ється, людинi й природа пiдвладна.
А хуга свистить, завиває, плаче, скиглить та стогне.
– Де кантувався? – кричить Iван у вухо вiзниковi. Водовоз безпорадно крутить обмотаною ганчiр’ям головою. Тiльки очi блимають, мов крiзь прорiзи маски. Запряжений лось розбитими колiньми переднiх нiг укляк на каменi, вткнувся розпухлими губами в копичку брудного снiгу, вiзок перехнябився на вибоїнi, з дiжки дзюрить вода й химерними сопляками намерзає на дошках.
– Хана Сохатому, – одхиляючи обкрижену лохматину, злiсно огризнувся вiзник. – Усi дубцi потрощив на його падлючих ребрах… Олень нiбито розумiє, що мова про нього, боязко дивиться на нового двоногого. Звичайно ж, не для жалощiв опустився з гори, i не для допомоги. О, знає Сохатий цю допомогу. Задрижав усiм тiлом. Передчуваючи ще жорстокiшi, нiж були, побої, вiн таки здолав утому, став на чотири ноги й смикнув уперед, але посковзнувся i знов упав на колiна. Геть охляв, пiдбився. Оце вже не подужати гору, на яку тягав того осоружного вiзка безлiч разiв.
Вiзок iзсунувся на взбiччя дороги, до стрiмкого бескиду й зачепився за камiнь.
– Прокляття! – хрипко вилаявся вiзник. Над спиною тої ж митi повисла палиця. Напружив останнi сили, сiпнув з мiсця й, не пройшовши й кiлькох крокiв, знову вткнувся мордою в монолiт.
Iз очиць покотились крупнi сльози. Краплини замерзають на хутрi, зависають гронами каламутних перламутрових перлин. Нiздрi й губи дубiють, покриваються брудно-сiрим шаром iнею.
Безпорадно схилив голову до валуна, вже й не дивиться на занесенi над спиною ломаки. А люди й не думають по-справжньому допомогти, хоч житло вже й недалеко, i їх там багато. Сохатий наче розумiє свою немiч, передчуває близькiсть наглої смерті на оцiй кам’янистiй дорозi. Плаче…
Ураган сiче в очi снiгом та пiском, ятрить рани. Ой, як довго ж, виснажуючи останнi сили, покiрливо пнувся нагору, спонуканий усепереможною владою страху.
Iз недавно молодого, жвавого, брикливого лося перевiвся на кволу миршаву тварюку, яка вже не здатна до працi на оцих катiв. Але мусить везти. Треба тягти, бо, мабуть, вiд предкiв – ота жадiбна жага життя. А цi двоногi страхiття винахiдливi в тортурах. У них немає спiвчуття. Їм бракує любові, i вони просякнутi жовчною ненавистю та жадобою. Вдатнi лише на зло…
Удар за ударом падає на голову, i те бемкання, змiшуючись у вухах iз завиванням хуги, дзвонить, мовби велетенськi надтрiснутi дзвони, нагадуючи передзвiн iз веж табору… Крiзь болючi звуки прориваються до млявої свiдомості далекi голоси:
– Давай, давай, Сохатий! Бий його, однаково – хана.
Приреченiсть… Вiн знає: двоногi не милують кволих. Пам’ятає: там бiля гатi, де клекоче падаюча вода, їх було двоє. I вони за щось посварилися – то було не його, лосяче, дiло. I цей, що тепер знущається, опустив каменя на голову тому, iншому. I той упав, судомно засмикався та й занiмiв. Тодi цей ще злобивiше осатанiв i став нiби вовкулака, який задирає в тундрi старих та хворих оленiв…
Пригадується, коли був ще на волi пустотливим телятком – маминим мазунчиком, частенько втiкав од мами: аби пiзнати свiту. Якось там, де з гiр виривається клекотлива вода, побачив двоногих. Кiлькох таких обiрванцiв, як оцей Iван, поставили над прiрвою. А воно, дурненьке теля, причаїлося за кущем. Дуже цiкаво було здалеку спостерiгати за химерними двоногими. Тi, що були стрункi й красивi на взiр, приклали до плечей якiсь дивнi палицi. Тодi щось жахливо затрiскотiло, нiби ламались хмари в небi. Засмердiло гидким димом. Обiрванцi впали в провалля. А вiн, малий, перелякано кинувся втiкати…
Ще одне зусилля. Ще одна надприродна натуга м’язiв, усiх жил i… вiн, похитуючись, спинається на кволi ноги. Бiля нього вже лютують троє. Щось вигукують, розмахують руками. Лихi, оскаженiлi, ладнi розшматати.
Напружує ноги, спину, шию, впирається гострими ратицями, вiдколюючи вiд дороги крижанi скалки, судомно переступає i поступово подається вище, вище… Колеса риплять, цокотять по монолiтовi й таки котяться… котяться. А в дiжцi булькає вода. Дорога стає крутiшою. Лишилося недалечко. Ось-ось перепочинок. Короткочасний, тривожний, а все ж – спокiй. Вже пахне знайомим духом стайнi, копичкою сiна, цебром помиїв.
– Давай! Давай! – i поперек хребта – пекуча смуга.
Нi, не довезти. Щезає миттєве самообдурення. Підкошуються ноги, i вiн падає.
Перед заплющеними очима попливло тепле марево.
Лiто. Безмежний простiр тундри. Килими оленячого моху – ягелю. Бродить табунець лосiв. На невисокому взвишшi стоїть ватаг – старий, досвiдчений лось. Мотає великою головою. Iнодi стрiпне гривою. Його широкi, мов щити, роги завжди напоготовi захистити вiд небезпеки. Iз ним не страшно. Дзвенить прозоре небо. Теплий пестливий вiтерець грає вилискуючим хутром на шкiрi ситих тварин. Вiд озерця, що неподалiк iскриться сонячним промiнням, пустотливо бiжать, брикаючи, молоденькi лосихи. Ген далi забiякуватi сохатi у пристрасному герцi б’ють один одного лопатоподiбними рогами.
А вiн, сповнений якогось тремтливого щему, стоїть на пагорбку, гордо пiднiсши голову, ловить терпкий збуджуючий запах самичок i мрiє про ту мить, коли нарештi набереться снаги схрестити роги в герцi iз самим вожаком.
Ось вiд табуну, граючи стрункою шиєю й довгими, бiлими, нiби берiзки, ногами, виривається молода самичка, бiжить до нього. Вiн заклично б’є об землю ногою. Наближається. Торкається губами до її шиї, схиляє голову до її голови. Як легко й приємно! Але над пасовиськом лунає ревнивий окрик вожака. Примхлива оленичка стає дибки, i вже мчить, перестрибуючи через купини. А сонце звiсилось над землею, жебонить рiзноголосе птаство, i вiн зривається з мiсця, бiжить за лосихою у вiльний простiр… Нема перепон! Немає неволi! Навсiбiч – неосяжнi килими, що пахнуть мохом, що манять холодним напоєм озерних вод.
Простiр! Широчiнь! Дзвенить небо. Натягнутою тятивою трiпоче серце.
Раптом iз-за кущiв виривається ватага двоногих ловцiв. Iз рушницями, що невiдь як можуть звалити навiть утiкаючого оленя, iз довгими мотузами, що на вiддалi можуть заплутати роги, iз страхiтливими жердинами, хто зна для чого й призначеними. Вже кiлька разiв бачив таких мисливцiв, але рятували дужi молодi ноги i вчасний вожакiв сигнал.
Оскаженiло гавкають собаки. Величезний, чорний, гуркiтливий птах вишугнув iз-за пагорбку i кружляє над табуном, проносячись над спинами. Оленi сипонули врозтiч, бо кожний сам за свiй живiт дбає.
Вiн пам’ятає, як пострибав до своєї подруги. Захистити! I, може, пощастить вивести iз облоги. Та цiєї ж митi бачить на її шиї змiйку аркану. Здибилась, закричала тривожним кличем. Вiн смiливо кидається до гурту двоногих, давить собак, трощить карликовi берези, толочить оленячий мох, розмахує рогами. Хiба ж тодi знав про свою неспроможнiсть здолати винахiдливих ловцiв. Не вiдав i того, що цього разу ловцi не вбивали лосiв, а прагнули спiймати живцем, аби перетворити їх, вiльних дiтей природи, в покiрливих свiйських тварин.
– Давай, давай! Фiлониш, тварюко!
– Дротиком! Шурни його дротиком!
Наче iз далекого пасовиська чуються голоси й десятки ударiв. Як i тодi в чистiм полi, вони глузують, знущаються, б’ють.
Вiстря каменю впивається в черево, хтось ухопив за куцого хвоста, викручує, намагається пiдняти отерплий зад, хтось учепився за роги…
Далекий мiраж… Видiння молодостi здимiли хмариною, струтилися в безодню стрункi обриси подруги, розтанули, нiби пташиний вирiй. Перед широко розплющеними очима – знову сувора дiйснiсть.
Крута, слизька дорога, колючий вiтер, стужа, наморозь, завивання, плач хуртовини. I вже не три Йвани, а багато двоногих, таких, як тi, що спiймали його молодого в тундрi. Усi, як i тодi, з батогами й палицями, iз каменями й кулаками, погрожують. Оскаженiло кричать:
– Вези!
– Ну, стерво, тягни!
– Давай!
Бiль та жах, i гнiв завiрюхи.
Та ось знову перед очима марево. Луки. Сонце. Подруга.
Нi! Туди – на вiльний простiр!
Жити!
Бiгати!
Радiти!
І, переборюючи сумiш людського галасу та бурi, iз того омрiяного простору прорвався знайомий тривожний, благальний клич подруги. Сохатий насторожився, пiдвiв голову. За розiрваною пеленою хмар та туману вималювався шматочок далекого, далекого обрiю…
Останнє конвульсивне зусилля. Усi жили на спинi й карку нап’ялися, аж дзвенять. Ноги наллялись пружним тремтiнням. Немов пiдкинутий, випростався, став, високо пiднiс голову, трiпнув рогами, видавив iз горла вiдчайдушний клич, що його перейняв колись вiд вожака.
О, солодка казко волi! До тебе – єдиний крок.
О, мiзернi пута рабства! Вiд вас – єдина мить.
Зметнувся над ущелиною. Безодня вiдгукнулась реготом зрушених каменiв, трiском дошок, розпачливим моторошним криком разом з ним падаючих в ущелину двоногих, i хоч як шаленiла хуртовина, але з тогобiч безкиддя застогнало, сповнене передсмертного жаху, вiдлуння.
Микола Невидайло
